Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 31

— А якщо не дозволю, то ти і мою  землю потолочиш так, як  Ігореву? — не  стримався від докору Святослав.

— Ні,  отче,  твою  не потолочу, — коротко відповів Володимир. — Але любові і поваги до тебе  не  матиму!

— Дякую за відвертість... А попереду йти дозволяю. Ждана  візьмеш провідником. Тільки будь  обережний, не  заривайся!  Важливо не для одного себе  славу  здобути, а принести користь усьому війську... Візьмеш під свою руку молодших князів з дружинами і дві тисячі берендейської кінноти. Знайди мені  Коб’яка і наведи під мої  стріли!  А я йтиму за тобою на  день  путі...

— Дякую, отче-князю. Не  зариватимусь! Але  й  хребта половцям не покажу!  — Молодий князь випростався і глянув за далекий набосхил, ніби  сподівався вже  зараз уздріти там ворога.

Кілька днів  рискав Володимир понад Оріллю у пошуках половців, та все  даремно. Бурчав на  Ждана:

— Де  ж  вони поділися, ті  кляті степовики? Невже запримітили нас?  Знаходимо пригаслі попелища та  обглемедані  кістки на  покинутих стійбищах, а самих — як  вітром поздувало!

Ждан спантеличено знизував плечима. Справді, де  ж поділися половці? Там, де тиждень чи два тому  їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та  гурти  худоби, де  гасали, об’їжджаючи гарячих жеребців та кобилиць, молоді джигіти, там  тепер було  пусто. Тільки орли-стерв’ятники при  наближенні війська нехотя здіймалися вгору  та посвистували ховрахи.

Де ж поділися половці? Що  задумав Коб’як?

Перша зустріч відбулася на шостий день  в межиріччі між Оріллю і Самарою. Вранці, коли вої,  поснідавши, лаштувалися до походу, прискакали на  змилених конях сторожі.

— Половці!

З-за далеких горбів  показалися кінні половецькі роз’їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся  орда.

Князь Володимир зрадів. Нарешті! Настала хвилина, якої він  ждав  кілька літ! В його  руках  немале військо, і він  усій Русі  покаже молодецьку хоробрість і військовий хист! Сьогодні   він  або  голову складе, або  зламає хребта Коб’якові!

Він  скочив на  коня, покликав князів, наказав готувати до бою  полки. По  праву  руку  від себе  поставив Святославового  сина Гліба  з дружиною і його  тезку  Гліба  Юрійовича, по ліву — Мстислава Романовича Смоленського і Мстислава  Володимировича, сам  же  «с  протчими» став  у бойовий ряд  посередині. Сказав коротко:

— Братіє, велю  держатися всім  укупно! Із бойового ряду нікому не  виїжджати! Вперед не  зариватися і ззаду  не  залишатися! Хто  покаже ворогові хребет, тому  ганьба на  віки вічні!  Хто  зніме Коб’якові голову, а найпаче — приведе на аркані, тому  честь  і слава!

Руські полки,  швидко перегрупувавшись, зібралися в один невеликий, але  міцний кулак. Над  ними замайоріли барвисті корогви, прапорці, піднялися вгору  і застигли густо,  мов  щітка, довгі  списи з блискучими крицевими наконечниками. Черлені щити яскраво горіли в промінні ранкового  сонця.

Всі були  готові до бою.

2

На  протилежному боці, на  горбах, став  Турундай, тесть Коб’яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетією та  Бараком. Це  був передовий загін  хана  Коб’яка, який, про  всяк випадок  відтягнувши свої  роди  аж  на  Самару, рушив з великим військом на Русь.  Правда, йому  не пощастило приєднати до себе  полки хитрого Кончака, що  не  хотів  посилення і прославлення свого суперника в міжусобній боротьбі за  владу над  Половецьким степом, але  він  мав  достатньо сил, щоб погромити порубіжні руські поселення і захопити там велику військову здобич, а головне — худобу,  якої  так  мало  залишилося у половців після важкої зими.

Турундай відірвався  від  Коб’яка на  половину денного переходу. Побачивши перед  собою порівняно невелике військо  урусів, він,   незважаючи на  немолоді літа,   загорівся, мов  хлопчисько, бажанням здобути перемогу і прославитися серед  родів  своїх.  Під  його  рукою шість  тисяч джигітів — немала сила!   І він, не   гаючись і  не   вагаючись,  кине  їх в атаку!

Він  важко сидів  на  гнідому огиреві, огрядний, рідковусий.  Кругле брезкле обличчя його  потемніло від весняного сонця, а вузькі чорні очиці пильно вглядаються удалину, де червоніють руські щити. Хай  червоніють! Не  встигне сонце піднятися на  половину свого кола, як  він  повергне ті щити додолу, а уруських богатирів пов’яже по десятку, як валахів, і пожене у кіш  Коб’яка!

Стугонить серце старого хана, стугонить радістю. Він наказує худому, кістлявому ханові Єксні, що  сидить у сідлі прямо, мов  жердина, розпочати атаку  лівим крилом, а запальному, бистроокому Содваку — правим, щоб   охопити урусів, узяти в лещата і не  випустити жодного.

— Та князів мені, князів захопіть! Живих чи мертвих! — напучував хан  своїх  підлеглих. — З мертвих здеремо скальпи [35], з  живих злупимо викуп!   Тож, мабуть, краще живих!..

Він  підвівся на  стременах і махнув у бік  руських полків шаблею. В ту ж мить  тисячі кінських копит ударили об землю,  і вона загула, мов  перед бурею, здригнулася, наповнилася  лиховісним чеканням. Половці розпочали атаку. 

3

Побачивши половецьку силу,  що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до  вуха  князеві, прошепотів:

— Не  втримаємося, княже. Поки не  пізно, повертаймо назад?

— Нізащо! Який нам  сором буде!  — вигукнув Володимир. — Пошли гінця до Святослава сказати, що ворог перед нами і немає мені  часу  ждати великого князя на  допомогу. Приймаю бій,  а він  тим  часом хай  поспішає!

Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи і поволі рушив насупроти половцям. Передав по  рядах:

— Коней не стомлювати! Вони  пригодяться нам  свіжими! Не  зриватися завчасно, ждіть  мого  знаку!

Так і рухались — поволі, тісно  зімкнувши ряди, прикрившись щитами. Не  чути  жодного слова. Навіть покашлювання,  навіть дихання не чути.  Лиш  брязкіт зброї  та глухе гудіння  землі  провіщали криваву січу.

Ждан відчуває своєю  лівою ногою праву ногу   князя. Іноді зиркає на  нього. Як  він?  Володимир спокійний, жодна рисочка не здригнулася на його  вродливому обличчі, жоден  м’яз   не  ворухнувся. Він  пильно вдивляється в  темну лаву,  що  з боку  сонця накочується, мов  грозова хмара, але мовчить. І всі  розуміють — ще  не  час!..  Впевненість князя, його  витримка передаються воям, ліпшим мужам, боярам.

І всі  без  поспіху, але  впевнено, грізно простують назустірч тій  темній лавині, що  швидко накочується на  них.

Супротивники зійшлися на два польоти стріли і зупинилися.

Від  половців рвучко вимчало кілька сотень лучників — випустили по  стрілі. Їм  відповіли руські стрільці.

Хтось  упав  у бур’ян. Болісно заіржав поранений кінь. Бій  зав’язався. Половці рушили в наступ.

У Ждана зліва  — князь Володимир, праворуч — колишній  смерд із  Глібова Івашко, якого князь уподобав і  взяв гриднем у свою  дружину. Це  був дужий, як  ведмідь, на  вигляд  трохи  наївний, та насправді меткий і гострий на розум муж.  Ждан із ним та ще  з кількома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в  бою  князя. З  другого боку  це  мав  робити з досвідченими воїнами сам  тисяцький Шварн.

Як  тільки лучники повернулися в свої  ряди, Володимир Глібович опустив забрало.

— Копія до бою!  Вперед!

Ждан міцніше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рій  стріл, що  зустрілися в  повітрі з  половецькими. Ждан пригнувся. Дві чи три  ворожі стріли дзьобнули  в щит  і впали додолу. Його не зачепили. А хтось  зойкнув,  хтось  із  гуркотом упав  коням під  ноги, — обірвалося чиєсь життя.

Ждан краєм ока  бачить, як  з  одного боку  Шварн, а  з другого — Івашко своїми довгими копіями-ратищами  ціляться не  в своїх  супротивників, а в тих,  що  можуть зітнутися  з князем. Він  теж  повертає свій  спис трохи  вліво, насупроти половцеві, який мчить прямо на  князя.