Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 19

Ігор  зупинився на пагорбі, піднявся на стременах і мечем показав на  город.

— Дружино моя!  Вої!  Ось  перед нами Глібів  — отчина Володимира, вашого кривдника! Візьміть його!  І не жалійте нікого — ні  чоловіків, ні  жінок, ні  дітей!  Все  там,  що  здобудете, ваше!  Вперед — і хай  тремтить і плаче князь переяславський!

Грізний бойовий клич пролунав у відповідь на  ці слова:

— Вперед, сіверяни! За  князя!

В  ту  ж  мить   здригнулася  і  застогнала  під   кінськими копитами  земля.  З  гиком,  свистом, криками  рушили на Глібів Ігореві сотні,  охоплюючи півколом принишклий посад.

На  дерев’яній церковці раптом лунко забив на  сполох дзвін, заметушилися по дворах і на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо   дитячий вереск і  жіночий зойк.

Нападники промчали до фортеці і, поки варта  прийшла до  тями, ввірвалися в браму, як  вихор. Покотилися в сніг, під ноги коням, нечисленні захисники города, що  не ждали нападу, а за ними почали падати, мов  скошена трава, і мирні жителі.

Захоплений могутнім виром, Ждан мимоволі опинився на  одній з вулиць. Що  тут робилося! Сіверяни накидалися на  глібівців, як  на  своїх  найлютіших ворогів, топтали кіньми,  рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами. Ні дитячий плач, ні жіночі благання, ні чоловічі прокльони не спиняли їх.

А що ж станеться з Любавою? Що  з дідусем  Живосилом? Смертельна небезпека загрожує і їм!

Ждан вибрався з пекла, що  кипіло довкіл, і щодуху  понісся на  околицю посаду. Ось  і знайома хатина!  Біля двору  — пара  осідланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запізнився? Накинув на кілок поводи коней — свого і княжого, запасного, птахом злетів  з  сідла, ударив ногою хвіртку.

Вбіг  у двір  — і вжахнувся: поперек протоптаної в снігу стежини лежав горілиць, обличчям до холодного сонця, дід Живосил. З його  розкраяної голови тоненькою цівкою стікала   кров. Легкий вітерець куйовдив сиву  бороду, а  худа, жилава рука  стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над  ним  схилився лучник з молодшої дружини і стягнув  з мертвого чоботи.

Не  тямлячи себе, Ждан вирвав меча  і плазом оперіщив грабіжника по крижах, аж той застогнав і засторцював носом у сніг.  Потім ще  й копнув ногою під  бік.

— Мерзотнику, я уб’ю  тебе!

Той  було  схопився і собі  за меча, але,  впізнавши княжого конюшого, заблагав:

— Не  вбивай мене!  Не  вбивай! Князь же  дозволив... Та й  чинив опір  цей  старий... Коли б  мовчав, не  зачепив би я його...

В цю  мить  з хатини донісся розпачливий дівочий зойк. Любава! Їй загрожує смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчинені двері.   По  хатині літав  білий гусячий пух,  а серед  нього, як  серед  метелиці, виднілася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем  сторчма  штурляв у куток, куди, затулившись подушкою і відбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

— Облиш дівчину! Геть  звідси!  — шарпнув його  за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошаліло витріщився на  супротивника. Бачив, що  свій, але  не  впізнавав.

— Ти  хто?  Не  заважай! Ця  дівка  моя!

Міцний удар  в обличчя приголомшив його. Але  й  розлютив. Він  відступив від  Любави, бо  бачив тепер нового і далеко небезпечного супротивника.

— Ти  що,  хлопче, не  здурів  часом? Чи  жити набридло? Виходь на  двір  — там  поговоримо, бо  тут ніде  й мечем замахнутися!

Другий, ще міцніший удар відкинув його  в сіни. Там  він торохнувся об драбину, звалив собі на голову  полицю з мисками та горщиками і, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на  двір  і підняв меча.

— Ну,  виходь!  Тут я тебе  й порішу!

Але до нього підбіг  його  товариш і потягнув з двору.

— Степуро, тікаймо! Ти знаєш, з ким  маємо діло?  З княжим конюшим! Дізнається князь — біда  буде!  Цур   йому і пек!  Ліпше не  зв’язуватися!

— Він  же  мене вдарив, Гаврилку! Та  ще  як  ударив!  І за кого? За  якусь дівку!  Я  йому цього не  прощу! — кричав розлютовано Степура.

Але більш поміркований Гаврилко витягнув його  на  вулицю, змусив сісти  на  коня, і за  якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до  Любави. Та  дівчина не впізнала його  і,  піднявши перед собою закривавлені руки, закричала:

— Не  підходь!  Не  чіпай мене! Ждан зупинився.

— Любаво! Любавонько!  Ти  поранена? Ти  не  впізнала мене? Я Ждан... Пам’ятаєш?

Любава замовкла, пильніше поглянула на свого визволителя.  В її розширених від болю і жаху очах враз щось  здригнулося, з  них  бризнули сльози, лице обм’якло, просвітліло, і вона з криком кинулася зі свого кутка до хлопця.

— Жданку! Невже це ти?..  Звідки?.. Ти врятував мене від тих  бузувірів... Жданку!.. Що  ж це  робиться? Свої  своїх  рубають!  Як  дикі  звірі... Дідуся зарубали... А-а-а!..

Вона схитнулася і важко осіла  на  долівку. Лівий рукав сорочки потемнів, набухнув кров’ю.

Ждан переніс її на  піл,  шматком полотна, що  висіло на жердині, перев’язав рану, бризнув холодною водою  в обличчя.  Любава розплющила очі і, не розуміючи, що  з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав. Перед ним раптом постало питання: а  що  далі?  Куди подітися з  пораненою дівчиною? Хто їм допоможе? Хто вилікує? Де знайти знахаря чи знахарку, щоб  затамувати і заговорити кров? Спочатку,  коли мчав  до цієї  хатини над  лугом  і коли розправлявся з грабіжниками, не  думав, що  буде  потім, як  бути  з Любавою. Головне було  — врятувати. Тепер врятував. А  далі? Залишати у Глібові? Взяти з собою? Ні  те,  ні  інше не  підходить. Коли б не  поранена...

Він  розумів, що  важкого переходу з військом до Новгорода-Сіверського Любава не  витримає. В Глібові залишити її  ні  на  кого... Відвезти до  Переяслава? Але  як  на  нього, Ігоревого конюшого, подивиться князь Володимир? Та й хто дасть  йому  з Любавою притулок?

До  Києва? До  Києва недалеко. За  ніч  можна домчати. А там  Самуїл, там  боярин Славута. Це  єдині люди, до  яких він може  звернутися по допомогу. Отже, до Києва. А що скаже князь Ігор? Як він розцінить його  втечу?  Та й коня князівського доведеться забрати. Бо  на чому  ж поїде  Любава?

І все  ж єдиний шлях  — до Києва! І хай  розцінює князь Ігор  цей  вчинок, як  хоче!

— Що  зі мною, Жданку? — спитала Любава, піднімаючи голову.

Ждан допоміг їй підвестися.

— Ти  поранена! Той  негідник дістав  тебе  мечем!..

— Що  мені  робити? Дідуся немає, я поранена... Куди ж мені  подітися, Жданку?

— Не  журися, я тебе  не  покину. Ми  зараз поїдемо звідси...  В Київ!

— У Київ?

— Там  у мене є знайомі. Вони допоможуть нам... Чи  ти зможеш їхати  на  коні? Рука  дуже  болить?

— Болить... Але ж їхати  треба?

— Треба, люба... Бо  інакше — смерть!.. І то — їхати  якнайшвидше! Щоб не повернулися ті розбійники та не застали  нас  тут!

— Тоді  подай мені   кожуха та  хустку  — я  одягнуся! Та у суднику хліба  візьми на  дорогу...

Ждан допоміг їй  одягнути кожушину,  запнув хусткою, собі  в кишеню засунув окраєць хліба.

— Ходімо!

Надворі, побачивши мертвого дідуся, Любава знову почала  плакати. Жданові довелося силоміць вивести її на  вулицю і посадити на  коня.

— Тримайся міцніше! — сказав, заправляючи дівочі  чоботята в стремена.

Потім сам  скочив у сідло  і поза  хатиною рушив униз, до лугу,  де до самого лісу темніли кущі  верболозу та обрідного вільшняка...

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ 

1

Вранці, зі сходом сонця, Ждан і Любава по  кризі перебралися через   Дніпро. Звивистою стежиною піднялися до Аскольдової могили, а там  і на гору,  в Угорське. Звідси вже крізь  голі   вершини  дерев  просвічувалися  золоті  хрести київських соборів.

Стомлені коні звернули на  широку наїжджену дорогу. Любава ледве  трималася в сідлі.  Лице її змарніло, темні очі погасли, пухкі, колись рожеві губенята пошерхли, запеклися,  вкрилися смагою, ліва  рука  безживно звисала вздовж тулуба.  Рана і верхова їзда  зовсім вибили дівчину із сил.