Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім, стр. 106

Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей,  але зразу  ж прикусила губу: до неї на скрик  уже поспішали няні та дворові дівки.

— Що тобі,  княгинюшко? Що,  голубонько?

— Ні,  ні, нічого! Йдіть!  Йдіть  собі! Ті  вийшли.

І тоді  княгиня піднялася на повен  зріст,  мовби  розп’ялася на перехресті  великого вікна  — вся у білому.  І Прохор  побачив її — і підвів  заковані ланцюгом руки,  прощаючись з нею, та віз тут  же рушив  і завернув за ріг.

Видіння  щезло.

Вона не помітила, як відійшла  від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко  і отуманіло дивилася довкола і нічо­ го не бачила, аж поки  не вбігли  дівчата.

— Ой,  княгинюшко, хто  б міг  подумати! Та  такий  же чоловік!

— Про що ви? — кволо  запитала вона.

— Тіун  Прохор  зле  людям  чинив, грабував, у  судах  не  по закону  діяв,  і князь  велів  схопити його,  забити  в залізні  пута і  зіслати   в  Полоцьк, у  поруб.  Повезли вже  його,  бідолаху... Хто б  міг  подумати, що  такий він!  А  яким   же  прикидався добрим!

Княгиня задерев’яніла вся  — ні пари  з вуст.  Недарма ка­ жуть,  що горе живе  у серці,  а радість  — на лиці.  Її  горе за­ чаїлося  в серці — на дні. Мучилась питанням — хто  підгледів їх, хто доніс князеві? Сам  князь  мовчить, і всі мовчать. І Бо­ городиця  Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому  коханню і відвернувся від них.

Боже! На  все воля  твоя!

Взимку  з  Полоцька  дійшла   вість   —  колишній велико­ князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої  вини.

А  незабаром   тяжко   захворів   і  великий  князь   Мстислав Володимирович. Перед  смертю,  нутром  відчуваючи її прихід, він   покликав  до  себе  жону   свою,   а  всім   присутнім  звелів вийти.

Княгиня  зайшла   з  сином  Володимиром  на  руках,  боязко наблизилася  до  тисового   ліжка,  на  якому   помирав   її  муж.

Він  лежав   з  заплющеними  очима,   схудлий,  змучений,  сивий зовсім.

— Княже,  я тут,  — промовила тихо.

Мстислав поволі  відкрив очі. Вони  були  каламутні і чужі. Упізнав  її — і легкий усміх  скрасив  його  уже  неземне  потой­ бічне обличчя.

— Дякую, що прийшла... з сином,  — промовив  кволо.  — Чий бик  не стрибав, а телятко наше.

Княгиня Любава  похолола — не могла  ні слова  мовити, ні з місця зрушити. Відчувала, що ось­ось упаде,  і думала  тільки про те,  щоб при цьому  не покалічити маля.

А князь, зібравшись  з силами, прорік:

— Не  лякайся... Я не  завдам  тобі  прикрощів... Я написав брату   Святополку, щоб  ішов  до  Києва і  посів  мій  велико­ князівський стіл і щоб став батьком  для всіх дітей моїх,  а для твого  Мачушича — також... А тобі  заповідаю — закінчити церкву, яку  я заклав на Подолі,  а ікону  Богородиці  Пирогощої обкувати золотом  і помістити на чільному  місці...  В пам’ять душі моєї!.. Кошти  на це я відклав...

У  княгині виступили на  очах  сльози:  вона  зрозуміла,  що прощена, що Мати Божа  захистила її.

— А хто?..  — зірвалося  з її вуст,  і вона  знову  злякалася. Та  князь  зрозумів  і тихо  відповів:

— Усе, що було,  биллям  поросло...  Хай  скотина животіє... Не  хочу  перед  смертю  ще один  гріх брати  на душу...  Бог  ми­ лостивий, і я під кінець  хочу бути теж милосердним... І ти не допитуйся, щоб важкого  каменя не носити  на душі...  А мине три роки  — виходь  заміж.  Ти  молода... Або в монастир... Там тобі легше буде...  І хай тебе і твого сина береже Мати Божа Пирогоща!  — Він заплющив очі і кволо  махнув  рукою.  — А те­ пер — іди!

Ігор   знав   цю  давню  історію з  літопису,  навіть  думав, читаючи, від  кого  ж літописець її записав — від  євнуха чи від  самого князя?  Лише вони двоє   знали  подробиці тієї застольної розмови між  ними. Але  зараз, молячись, зовсім забув  про  неї.  Вся  душа  його  була  звернута до  Богородиці Пирогощої, що  єдина, вірив він,  може   захистити і врятувати  його  сина, як  Бог  помислом своїм урятував його  самого, а також визволити з тяжкої неволі брата, бояр  та воїв усіх.

І він  вкотре схилився перед нею  в низькому поклоні.

6

На  князівський снем у круглий золотоверхий терем  Святослава були  запрошені, крім  князів, що приїхали до Києва, їхніх  жон  та чад,  ще  найвпливовіші бояри та настоятелі головних київських соборів та монастирів. Велика кругла зала другого  поверху, посеред якої  стояв такий же круглий цегляний кніс-стовп, що  тримав на  собі  всю  величну споруду і був одночасно піччю та димарем, ледве  вмістила всіх за столами, заставленими блюдами, мисками, жбанами, келихами, повними їжі та напоїв, — горами хліба,  пирогів, яблук, груш, слив, раннього винограду з монастирських садів, хмільного меду,  узвару  та сирівцю, не  кажучи вже  про  м’ясні страви.

На  чільному місці сиділи великі князі — Святослав з княгинею Марією Васильківною та Рюрик з княгинею Анною  Юр’ївною. Ближче до них розмістилися інші  — по старшинству — князі з родинами, духовенство та бояри.

Князеві Ігорю з сім’єю було  відведено почесне місце по праву  руку  від Святослава та княгині, позаяк саме  він,  його нещасливий похід  та  відчайдушна щаслива втеча  з полону були  причиною цього князівського зібрання. Ну  а Володимир, хоч і вдівець, був зятем великого князя і княгині і сидів теж  поблизу них.

Окремо від усіх,  посередині кола, побіля кніса, за чималим  столом, сидів  Славута. На  столі  — гуслі,  кілька аркушів пергаменту, біле  гусяче перо, каламар з чорнилом, щоб  занотувати для  нащадків слова князів, їжа  в  мисках, келих, глеки з медом-ситою, сирівцем та узваром, щоб  промочувати горло.

В теремі стояв приглушений гамір. Присутні почувалися вільно, бо  всі  були  свої, перемовлялися впівголоса, тихо сміялися, чашники клали гостям на коліна рушники, наповнювали келихи, брязкали посудом.

І тут  підвівся Святослав. Високий, дебелий, оглянув з висоти свого зросту гостей, тріпнув гривою сивого волосся — аж воно, здається, задзвеніло сріблом, підняв на рівень грудей, до бороди, руку.

Гомін стих.  Усі завмерли.

— Братіє, — звернувся він  до  князів, — зібрали ми  вас зі сватом моїм  Рюриком на снем для  того,  щоб  порадуватися  спільно щасливому поверненню брата нашого Ігоря з полону половецького та поговорити про  те, як нам  далі бути із загрозою половецькою, що  нависла над  Руссю. Нині відбили ми  Кончака від Переяслава, а Кзу  — від Путивля. Але хто знає, чи не зберуться вони з силами та чи не вдарять на нас  знову!  Що  нам  робити? Сидіти склавши руки  та ждати, поки не  закричать люди  наші під  шаблями половецькими, чи об’єднатися по-братерськи і дати  міцного одкоша степовикам, що знахабніли останнім часом і хочуть поставити нас на  коліна? Та й про  Ігоря треба  подумати — він  залишився без  сили військової, без  зброї та  іншого військового обладунку. Треба допомогти йому!  А ще  ж і сина його  Володимира та брата  його  Всеволода Трубецького маємо із полону визволити, а також і бояр  його  та воїв  його, бо то теж  наші люди!.. Тож  давайте вип’ємо за  щасливе врятування князя Ігоря Святославича та побажаймо полоненикам нашим якнайскоріше визволитися з полону нечестивого та при  доброму  здоров’ї повернутися додому!  За  твоє  здоров’я, брате Ігорю!

Ігор  підвівся, цокнувся келихом зі  Святославом, обняв його  і, поцілувавши в щоку, розчулено сказав:

— Дякую, брате  мій,  великий княже київський, за добрі слова і  побажання, а  всій   братії моїй низький уклін, що приїхали, не погребували нещасливцем, який сам винен, що так трапилося. Обнімаю всіх і, затиснувши гординю в кулак, прошу у  вас  допомогти, бо  сиджу на  самому краю землі руської — перед загрозою половецькою. Я ваш  щит  на  Сіверській Україні, але зараз без  щита і без  меча!  Допоможіть мені!