Армагедон уже відбувся, стр. 10

із президентами синюшними губами цілуються і пальцями на дітей отих, проштрикнутих щупаками, дотепер показують; Івана своїм побратимом називають; за Івана нібито заступаються — а самі свищуть на Івана, бо лиш голос його на виборах рахують.

Отака вона, правда Іванова нинішня. І така вона, кривда теперішня.

Але ніхто не хоче дати по пальцях тим фальшивим і розперезаним Івановим заступникам-спекулянтам, щоб ішли собі нарешті мирно-тихо доживати.

І шляк їх не трафляє.

Ба, з кожним роком чорноротих спекулянтів прибуває і прибуває, ніби і справді встають вони із мертвих — і безустидно сунуть на народ, як саранча. І лиш Іванами прикриваються — бо нема більше ким прикритися. Вони навіть мертвим ним прикриються задля свого жирування, хоч молодші від Івана ледь не у півторачку.

І Бог їх не судить — любить?!

І розумні люди їм мовчки потурають — бо мало хто в цьому світі на відкриту правду спроможний. Устидливі наші люди правду в очі казати? А кривду терпіти не встилаються, що так уперто не хочуть із навіженими заїдатися, ніби навіжені якісь безсмертні чи що?

Іванові навіть із домовини видно, що всі оті його нібито «заступнички» плавають у морі людської крові. І все одно мало їм крові. Цвинтарний черв’як за ними вже не плаче — голосить, а вони все ще помсти онукам усіх Іванів з усіх криївок потепер вимагають: спокою між людьми і перед смертю не хочуть.

І як далі на світі жити тим, хто хоче просто жити, а не з мерцями воювати?! Хто на це відповість Іванові?

Це Іван за один день двічі вмирає. А жити двічі ніхто не може. Та не думають люди про завтра.

Людські прокльони на кого падають? На цього Івана, що перед очима, на цього, що ближче. І він не має що відповісти своїм людям. Бо виходить так, що теперішній Іван Олексюк також із ними, із цими непогамованими і навіженими з телевізора, що крові людської ще не напилися, залила б їх самих крівця нагла.

А як отак подумати — заради чого ота їхня запеклість? Їм уже не згадувати треба та бовдура свого кривавого в Києві чатувати — гріхи спокутувати треба, бо від їхніх гріхів у пеклі, певно, тісно. А коли би всі ті гріхи облікувати, та кров людську від їхніх рук у вагу перевести — друге би пекло, певно, довелося, відкривати?…

Мей-мей… дивися, який ти мудрий, Іване, в труні… А чого’ сь не був такий мудрий раніше? Тебе діти під ноги взяли, а ти хочеш правди від чужих. Може, тому і взяли, що слабину твою чули? А чо’сь мовчав, як можна вже було говорити? Бийся по писку, Іване, і встидайся. Не метушися думками. Тобі вже однаково, що тепер скажуть — тобі було не однаково, коли вони говорили, а ти ще жив, але мовчав. Кістки твої перемиті. Нецікаві тепер. І думання твоє нецікаве.

Та ні… збрехав собі зараз Іван. Сам собі збрехав. Отуто, із складеними на грудях руками, отуто, по смерті, і то збрехав. Про охоту жити. Бо згодом, коли вгамувалося, стало ясно, як посеред білої днини: життя має сестру-близнючку, свою тінь — і називається вона мука. Невідступна, як дихання, як биття серця. І та тінь не дає жити нікому.

А тепер… Тепер Іван не годен розімкнути руки на грудях, щоби посмертну свічку самому собі запалити, як не запалив ніхто. Життя своє перебрати й без пам’яті можна. А хоч би і в труні.

Що вже має коли — то має: бо не знати, скільки часу щупатимуть його землю сини у пошуках грошей? Може, ще кілька днів? То й забудуть, що треба татові цвинтарну землю руками перебрати та перетрусити, від каміння звільнити, коріння дерев перерубати, хробаків на волю випровадити.

…Добре тобі, Іване, мертвому лежати і вже нічим не перейматися, а лиш перебирати свої минулі дні, як косу жіночу вночі розплітати…

Але так дивно розплітається та коса… Виходить, що поки Іван був із щупаком — то було життя. А як зблизька повилася червона гадючка чужої крові по його черевикові — то хіть до життя урвалася?! Відтоді не жив — доживав? Родив дітей, леліяв золотий ґердан, складався на господарку — і то лише доживав?!

…І холодно стало в житті Іванові, як посеред йорданської стужі: дорікати нікому, любити нікому, дбати про нього нікому, у Грецію хіба би мідну шкатулочку з його прахом до Світланки повезли, а так — ніщо його не тримало більше з життям. Сини живуть так, як на Місяці, а Іван — як на Сонці, і дороги їхні ніяк не сходяться.

…Та скриньку із прахом не дозволено буде йому до грецьких богів передати — не спалюють в Івановому краї навіть мертвих людей. Колись палили і ті, і другі. А тепер усі побожні: кістки землі віддають. Не буде Іван відновлювати те спалювання своїми смердючими кістками.

А їхати не поїде нікуди, ясна річ, навіть якби зараз об’явився той, хто за давнє четвертував би Івана. Тут він жив — тут і зітхне востаннє. Навіть, як помста наздожене його. І ніяка Греція не врятує від себе. Особливо перед смертю.

І в якімсь часі задумав був Іван завершити ту велику свою роботу — життя — якось так, як ніколи до того не думав. Ні, коротати собі віку — не коротав.

Але замислив дещо обчухрати. Бо навіть дерево непідстрижене зле виглядає.

А як вже виглядає непідстрижене життя людини, яка збирається на вічний спокій чи перебуває в його передчутті?

Іван точно тоді знав, що скоро має вмерти.

І якоїсь середи поїхав Іван Олексюк до свого сина Петра в місто.

Не любив міського гамору.

Не любив невістки.

Не цікавився внуками.

Але пару разів на рік — як усі інші — навідувався до дітей.

«Що то ви, тату, розходилися містом так дуже, ніби любаску нову шукаєте?» — питав щовечора Петро, коли тато невиправдано довго засидівся в гостях у сина, проте не чекаючи докладної відповіді: ходить старий — то й добре, що не лежить. Хай ходить. Клопоту дітям менше.

Іван відповідав докладно: на базарі був; свинське м’ясо, те, що на «преміумі» годоване, мацав;

у споконвіку «залізному» магазині був — там тепер труси жіночі продають — такі, як фіранки; безустидне кіно в кінотеатрі сьогодні дивився — десять років кіна у клубі не видів, відтоді, як клуб у селі закрили; ходив на екскурсію в магазини, де ціни чотирма цифрами пишуть;

коло лікарні, де вмирала твоя, Петре, мама, снував, обсипалася штукатурка на стінах, а в палаті, де лежала мама, Петре, на вікні та сама заштопана фіранка, що й тоді; у два банки заходив, щоби знати, де ви, діти, проценти тримаєте — у дзеркалі на стелі там свою лису голову видів, а в другому — води мінеральної мені давали, але не там, де всім, а в кріслі коло головних дверей; мобільний телефон приміряв до себе, але купувати не купував — не пасує телефон старому дідові…

Ну, і так далі.

Увечері розказував, удень — ходив.

Петро одним вухом слухав батькову монотонну розповідь, одночасно працюючи з калькулятором: хай тішиться старий, коли ще там вийде з-за свого глухого паркану?

Дарма тоді Петра так легко заспокоїли татові казки. Може, тому, що тато їх ніколи дітям не розказував? Хоча, чому казки? Іван казати правду казав — але трохи таки недоказував. А нащо правду казати, коли сила із нього виходить? Його правда лишиться при ньому. Та й правду — як-не-як — треба заслужити. Сини татової правди не заслужили навіть перед смертю.

А що скоро умре — Петро чув. Ніщо його не боліло, ні на що не скаржився — а проте знав, що жити довго вже не буде. Сон йому приснився такий. У що — у що, а у сни Іван вірив. Людям не вірив, а снам — завжди. Той недавній сон розказав йому більше, ніж книжка.

Снилася Йванові вода. Ріка. То вузька, то широка. Спершу чиста-чиста. Далі — така, як болото. Далі — то каламутна, то прозора, то намул, то з ліліями зверху, то з чорними воронами на гладі. І переходив Іван тими водами, ніби життям своїм брів. Один раз ноги блистіли чистими краплями. Інший раз — намулом обліплені, третій раз зішкрібав Іван із своїх литок засохле болото, а як ступив учетверте — то ніг із води не зміг витягнути: приросли йому ноги до дна і він не може зрушити далі, щоб дійти до високої брами посеред ріки.