Тероріум, стр. 21
- Що? - прошепотів сухим ротом президент.
- Це - знак!
- Знак?
- Знак. Сили, Авдотій Дормідонтович, які посилають вам цей матеріяльний знак, до чогось вас спонукають.
- А як це знати, до чого?
- Давай будемо разом мислити, пане президенте, що означає для ситуації нинішньої України ювелірний предмет із золота? Правильно, це - символ опозиційних антипрезидентських, а значить, антинародних зловорожих сил. І Той, Хто посилає вам цю каблучку, що самоматеріялізовується, на щось натякає президентови України.
- На що, Петре, на що?
- Поміркуйте самі, Авдотій Дормідонтович, якби воно було із заліза, та ще й з емблемою «F», то чи звернули би ви на нього таку пильну і тривожну увагу? Ні. А якщо воно з’являється у формі символу антипрезидентських сил, а саме цих екстремалів-ювелірів, то й на них ці вищі сили, які здатні запустити програму самоматеріалізації предметів, спрямовують вашу президентську увагу.
- Думаєш?
- Я вже майже впевнений, Авдотій Дормідонтович.
Вищі сили, а саме Вартові Досконалої Ієрархії, не можуть більше спокійно дивитися, як у країні, яку вже стільки років очолює обраний достойник (легкий уклін у бік президента Кромєшного) порушується Лад. Отож Вони й послали цей красномовний предмет, що ретельно вписується у контекст політичної боротьби у сучасній Україні, для збурення ситуації і перелому її у бік, сприятливий для відновлення Ладу.
- Тобто порядку?
- Порядку, дисципліни, спокою. - І що я маю робити, Степановичу?
- Винищити цих терористів-ювелірів, тобто розгромити всю їхню організацію. А одного-двох залишити живими і запитати, що вони знають про цю каблучку. Не може бути, аби у матеріяльному екзотеричному вимірі не було зв’язку між ювелірами, чортом і цим предметом, що так вам докучає.
- Але як, як, Петре, дві спецслужби, не кажучи вже про міліцію і військо, не можуть впоратися з цими бандитами, цими цинічними осквернителями святинь!… Це ж треба, авіацію нищити! Народне добро… - президентів голос затремтів.
- Я знаю, як, - урочисто промовив Ученій, - але для цього потрібні ресурси…
- Все, Петре Степановичу, все, що скажеш, лиш зроби для мене це!
П. С. Ученій роззирнувся кабінетом і побачив, що з правого кутка до нього лагідно й широко зичливо посміхається Фортуна…Через кілька годин у кабінеті президента України розпочалася термінова надзвичайна таємна нарада з питань боротьби з тероризмом. За столом сиділи усі силовики і міністр фінансів. Увійшов президент. Він був у загрозливо піднесеному настрої, від чого всі ґенерали, що підвелися і стали струнко, повтягували голови в плечі.
Міністр оборони, ґенерал армії Козлов конвульсивно зламав у руці червоно-синій олівець, а в міністра фінансів Ніщиха крапля поту впала з носа просто у склянку з мінеральною водою.
- Садісь! - рявкнув президент.
Всі сіли.
- Слушай указ номєр… Кіріл, бля, какой номєр?
- Двє тисячі, Дотідортич, шєстьсот двадцать трі!
- Корочє, номєр нє імєєт значєнія, - продовжував президент. - Там прочітаєтє самі, а тепер слухайте суть.
Для борьби з тєрорізмом создайотся спецподраздєлєніє: команда «Орел Б». Туда входять спецнази - КҐБ, Курвенко!
- Я!
- Пойняв?!
- Так точно!
- Золо… тойсь, Лайнов.
- Я!
- Дошло?
- Так точно!
- Армія. Козлов!
- Я.
- Шо нє ясно?
- Всьо ясно, товариш…
- Садісь, Козлов, - обірвав міністра президент. - Фінансовоє обєспєчєніє - без огранічєній! Ніщих!
- Но, товариш президент… - скривився міністр фінансів.
- Ніщих! - підвищив голос президент.
- Слухаю.
- Вопроси єсть? Вопросов нєт, - Кромєшний радісно посміхнувся від того, що йому вдалося у цей тривожний час так вдало пожартувати.
- Корочє, всє сіли на команду «Орел Б», всє работают в одном направлєнії. А тєпєр я хочу об’явіть командіра команди «Орел Б», ето полковнік Учєній Петро Стєпановіч. Прошу! Ґенерал Курвенко перекинув склянку з водою.
З кутка, з-за ґенеральських спин, вийшов пан Ученій.
Він був у партикулярі, але всі побачили, що перед ними справжній полковник, і по тому, ЯК він підійшов до столу, всі збагнули, що це - майбутній ґенерал.
14
ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ
У буковинському лісі неподалік Чернівців, десь між Кам’яною і Старими Бросківцями, відбувався VII-й Великий Збір Організації «Юна Великоукраїна». Близько п’ятдесяти «делегатів» - а фактично це було ядро ЮВУ, молоді хлопці і дівчата, - зібралися, аби вирішити одне, але надзвичайно важливе питання: що далі? Як боротися з креольським режимом?
На галявині, над якою було розгорнуто волоконно-оптичне маскування «штучний ліс», на розкладних стільцях сиділи «делегати», за столом «президія» - вище командування. Перед ними кришталевий вівтар із золотою скіфською Пектораллю, за ними розгорнутий прапор ЮВУ: на синьому тлі золотий козацький хрест в оточенні тризуба, восьмикутної зірки октограми, графічного зображення писанки та емблеми U U. Майже всі були в цивільному вбранні у стилі «молодь на пікніку», лише охорона і осавул Довбуш як відповідальний за безпеку - в бойових «хамелеонах».
Слово тримала командарм полковник Роксолана:
- Пані і панове, братове і сестри, бійці ви мої офірні (а ось і мій, ще не видужав від рани, але сам винен, напівлежить оце на розкладачці, цікаво, чи здогадалася якась з цих дівуль, моїх соратниць, - чи Наталка Полтавка, чи Маруся Чурай змінити йому пов’язку, а що, кидаєш усе, відкладаєш пильні справи, боротьбу за автентичну Україну, летиш до нього, аби хоч побачити, як він, що він, чи краще йому, заходиш в печеру, а він, скотина, з голою блядюжкою, поранений називається, та будь хто на моєму місці стріляв би з обох рук у безсоромних розпусників), за роки нашої боротьби ми довели як нашим ворогам, так і собі, як Україні, так і світови, як Вищим, так і Нижчим силам, що ще є порох у порохівницях, не перевелася ще козацька сила, і українські патріоти, готові зі зброєю у руках відстоювати право своєї нації на існування, - ще є!
Браття мої і сестри, соратники, чому ми взялися за зброю (а чому я, дурна, взялася за епік ТОДІ, він же може видужати, а може й ні, Господи, лише не це, треба було в курву стріляти, або хоча би промахнутися, ні, вона, блядь, стріляє в живу людину, і в кого, у того, кого кохає по-варіятськи і без кого жити уже не може, от діла, така крута дівка, полковник, і вляпалась, як качка в болото)? Та тому, що, коли ми почали щось тямити у цьому світі, то зрозуміли - наші батьки і діди залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну, - без первня ідентичности, без самостійної політики, без економіки, без армії, без мови, без культури, такий собі складовий елемент нової імперської системи, щоправда, з формальними атрибутами незалежної держави. Що мусили робити ми (я мусила не стріляти в свого коханого, хоча за зраду його вбити мало), молоді українці, котрі збагнули, як нас підло обмануло так зване старше покоління? Ми, цвіт нації, інтелектуальна еліта, котра не полінувалася трохи покопатися у напівзабороненій замовчуваній справжній історії України?! Вдаватися до парламентських методів боротьби? Ой, тримайте мене, бо впаду від сміху (а він, гад, мій коханий, упав тоді просто на каміння, це ж міг і голову собі розбити), парламентські методи боротьби! В Україні?! Та чогось більш цинічного, фальшивого і гидкого у світі, здається, не існує, навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше (ось і тут демократія шкідлива, бо які у нього, хлопця Ігоря, можуть бути права людини, тобто особисте життя поза мною, - а це те саме, що право трахатись на стороні, - якщо його кохаю я, логічно чи ні?), ось ми і обрали у цій ситуації єдино правильний шлях боротьби - збройний! Я не буду перераховувати усі наші успіхи на терені терору (чого вартий лише останній акт, коли був поранений, гм, та він збожеволів, дівко, з одного боку, він простий шеренговий боєць і хай би собі божеволів, але ж я не можу без нього, такого гарного, ось підвівся, сів, раптово зблід, мабуть, рана заболіла) - біль, великий біль відчула Україна від нашого здвигу, але це був біль во спасеніє - нищівний для антиукраїнського режиму Кромєшного і цілющий для самої України! Та будемо чесні з собою, брати мої милі і сестри мої любі (Господи, та йому ж зле, хоч якась сука здогадається води подати, але ж і гарний, зрадливець, ця блідість, цей хворобливий рум’янець, брови дуже чорні, ох, як би я його…), чи досягнули наші героїчні, а я не боюся цього слова, зусилля поставленої мети? Боюся, що ні! Бо чому ми обрали терор? Аби розбудити непритомну націю, аби ушкодити режим, аби розворушити сонні українські сили (ох, нема в мене більше сил, як я його хочу) - і що? Своїми діями ми частково ушкодили цю антиукраїнську владу, але суспільство?