Тероріум, стр. 18
- Як ти думаєш, - тихо спитав Оскара Петлюра, - як би на усе це подивилася Роксолана?
- Не впевнений, що вона мусить знати усе, - відповів Оскар Тартарський і почав набивати свою антикварну люльку тютюном-самосадом, вирощеним на підпільних подільських плантаціях.
Знайоме Чіпчине Сонце, яке, щойно зійшовши, вмощувалося на рожевій хмарі, не було таким толерантним, як вістун Оскар. Воно, побачивши Чіпку з новою дівчиною, осудливо похитало собою, дуже красномовно промовчало і демонстративно зайшло за хмару. Проте споконвічна допитливість взяла гору, і крізь шпаринку в хмарі Сонце взялося уважно підглядати за Чіпчиним щастям. - Ігоре, - сказала Галя, коли вони зі смерекового лісу знову вийшли на полонину, - подивися на мій пояс.
Чіпка глипнув не стільки на пояс, скільки на гнучкий Галин стан. Звабливий, аж…
- Гарний пояс, Галю, може, це… ми ще раз зайдемо в печеру?
- Камінці, Ігоре, - серйозно промовила Галя, - мені здається, вони незабаром почнуть блимати.
- Блимати? - байдуже спитав Чіпка. - Хай бли…
Тут він згадав, хто і звідки дівчина Галя! Якщо вона не галюцинація, а Чіпка уже й не знає, що думати, хто вона, хто він, що - його хворобливі видіння, а що - реальність?
Останні ніч і ранок він почував себе дуже щасливим і вже забув, чи радше не хотів думати про те, звідки з’явилася Галя (кохана уже) і хто вона все-таки…
- Що ти хочеш сказати, Галю? - зміненим голосом спитав Чіпка.
- Що мені буде дано сигнал, аби я повернулася додому.
- А ти не можеш залишитися тут?
- А ти хочеш цього?
- Хочу, - Чіпка промовив це не надто впевнено, і ця інтонація не залишилася непоміченою для Галі.
Вони швидко зайшли в печеру.
- Май на увазі, Ігоре, коли я залишуся у вашому світі, то це назавжди!
- Я розумію, - Чіпка ставав усе більш нерішучим.
- А чи зможу я жити у вас, адже ти сам казав, Ігоре, що між нашими цивілізаціями відстань тисяча років?
- Е-е-е, - Чіпка не знав, що сказати.
Ось так розмовляючи, Галя і Чіпка похапцем зривали з себе одяг, цілувалися і тісніше спліталися в обіймах…
Вони встигли. Камінці заблимали, коли Галя розціпила зуби і визволила Чіпчин язик, який вона ледь не відкусила.
Чіпка знеможено розмотував Галине волосся з-поміж своїх пальців.
- Ігоре, - Галя підвелася на килимку, - що робити?
Залишитися чи ні? Щоб я не зробила, це - назавжди!
Залишайся, хотів сказати Чіпка, я тебе кохаю, але його надкушений язик прошелестів щось нерозбірливе. Він зволожив язик слиною, ковтнув і зібрався ще раз озвучити свою відповідь, але промовчав. Бо побачив, як у печеру входить Роксолана. Теж кохана.
Чіпка зблід і скривився.
Галя, швидко глипнувши на нього, потім на Роксолану, все зрозуміла і, не одягаючись, заходилася виконувати якісь ритуальні рухи і креслити знаки на долівці і стінах печери. І нарешті Чіпка «почув» її голос: вона молилася наразі не зрозумілою, але безперечно колись йому відомою мовою…
Роксолана ошелешено дивилася на голих коханців, а коли збагнула, що до чого, гидко по-московськи вилаялася, шарпнула на собі куртку, вихопила з наплічної кобури епік і, не прицілюючися, вистрілила в Чіпку.
Галя, схопивши весь свій одяг, чобітки і хитрий пояс, піднеслася на кілька метрів у повітря, неприродно горизонтально випросталась і щезла.
Роксолана, відкинувши епік, плачучи кинулася до Чіпки, який сидів на килимку, по-дитячому зворушливо посміхався і тримався обома руками за живіт. З-поміж пальців цебеніла кров, заливаючи його недоречно ерегований член.
12
ЛЮБОВ І КОХАННЯ
Роксолана однією рукою завзято рвала на собі волосся, а другою набирала номер на своєму мобільнику.
Збіглися бойовики. Вони не знали, з чого дивуватися - зі спливаючого кров’ю шеренгового Чіпки чи зі своєї полковниці, що стала схожою на верескливу сільську бабу, яка побивається над чоловіком, котрому зламали ребро у традиційній бійці на храмовий празник.
- Швидше! Несіть його!
- Куди? - слушно спитав Оскар Тартарський.
- До гелікоптера! - вигукнула Роксолана. - Там мій гелікоптер, я наказала готуватися до злету!
- Його треба перев’язати, пані полковник, - рішуче сказав Оскар Тартарський, - бо ж спливе кров’ю.
- Швидше! Перев’язуйте! Перев’язуйте! Швидше! - Роксолана геть втратила командирський голос.
Оскар вправно перебинтував Чіпку.
- У машину! - верескнула Роксолана.
- А куди ви його переправите, пані полковник?
- Як куди? В - лікарню!
- Пораненого терориста?! В лікарню?!
- Документи! - Роксолана поволі себе опановувала. - У нас є документи для прикриття…
За годину до Вижницької районної лікарні гелікоптером було доставлено офіцера податкової служби з київського управління, що отримав поранення у живіт під час полювання у Карпатах. Пораненого супроводжувала вродлива дівчина з владними манерами та мовчазний, схожий на офіцера, чоловік. Обоє були вдягнуті у мисливські костюми. Потерпілий був загорнутий у простирадло, бо одяг його, пане докторе, геть просяк кров’ю…
Пан доктор багато що бачив у своєму житті, тому не дуже здивувався, коли витягнув з живота пораненого не набої від мисливської рушниці, а кулю від епіка. Стрілялися сп’яну, з ким не буває…
Роксолана сиділа в лікарні біля прооперованого Чіпки три доби, а коли з’ясувалося, що рана не смертельна, і «колега» виживе, викликала гелікоптер, гарно заплатила панові доктору і відбула разом з пораненим «офіцером податкової служби»…
Пан доктор два рази перерахував гонорар, який йому залишила ця дуже гарна панна з манерами полковника, відзначив, що це десь його річна офіційна зарплата, сховав гроші у хитру схованку, влаштовану в муляжі людини з обдертою шкірою. Потім випив п’ятдесят грамів чистого спирту і почав думати - доповідати в КҐБ чи ні. Думав довго. Зрештою випив ще спирту і набрав номер начальника управління КҐБ у Чернівцях.
- Ґіца? Це Семен з вижницької лікарні…
Пан доктор розповів товаришу начальнику про пораненого офіцера, про київських мисливців, про рану, про операцію, про свої золоті руки хірурга, про сльози вдячности, про вродливу незнайомку, лише про гонорар скромно промовчав. А опісля розмови з начальником КҐБ з легким серцем допив спирт з колби…
Тепер уже справді пораненого шеренгового бійця ЮВУ Чіпку доглядала сама командир Організації полковник Роксолана. У тій самій печері.
Роксолана робила Чіпці ін’єкції, щодня змінювала пов’язки, годувала бульйоном зі справжніх курей, яких бійці купували за великі гроші у місцевих жителів.
Коли Чіпка вже зміг розмовляти, Роксолана поставила йому дуже банальне, проте споконвічно жіноче питання:
- Хто вона?
Чіпка вдав, що знову знепритомнів.
Роксолана розлютилася і зробила йому ін’єкцію так, що він прийшов до тями і попросив води.
- Ти любиш мене, Ігоре? - допитувалася полковник Роксолана свого підлеглого, шеренгового бійця, якого тиждень тому ледь не вбила.
- Люблю, - прошепотів Чіпка.
- А кохаєш?
Чіпка знову зомлів.
Прийшли товариші по зброї: осавул Довбуш та обидва хорунжі - Кармелюк і Тарас Бульба. Вони принесли пораненому кілька яблук і літр джерельної води. З суворим виразом на обличчі по черзі співчутливо потиснули руку Чіпці, по-військовому вклонилися Роксолані і сіли рядочком під стіною.
Буде розмова, здогадалася Роксолана.
Панове командири трохи повагалися, а потім майже хором почали говорити:
- Ми все розуміємо, пані полковник, ми це… теж люди, словом, кохання, чи як там, але так далі тривати не може! Ні, це не бунт, це цілком дружня та водночас небезпредметна розмова. Ось так. Ми, Роксолано, не проти… якщо ви з побратимом Чіпкою, як би це сказати, кохаєте одне одного, ми лише за… Але, пані полковник, Організація не може без командира. Хлопці ремствують. Треба щось робити… Ми оце тут порадились і вирішили… Ні, ми нічого не вирішили, просто з’явилася така думка. Яка? А така, що коли ви і брат Чіпка це, як його, ну, одружитеся чи що… комусь треба командувати Організацією. Отже…