Тероріум, стр. 15
- Що? Що? Що ми можемо придумати? - залементував О. Коп-Аум.
П’єр Міцкевич сам зв’язався з Алерґіною, дещо туманно розповів їй, яка біда сталася з Аумом, і відбув у Центр досліджень торсійного поля.
Через кілька годин у квартирі професора О. Коп-Аума засідала рада з питання боротьби з передчасною старістю означеного Аума у складі: сам, уже згаданий, він же об’єкт, тобто потерпілий; вчений-фізик П’єр Міцкевич; ворожка на картах Таро гарно вбрана Алерґіна, вона ж інтимна подруга нещасного Аума, у передкатастрофічній, звичайно, іпостасі. Єдиним питанням на порядку денному було: що робити?
До слова попросився п. О. Коп-Аум. Він сказав… Та ні, він нічого такого не сказав, а виявив свої негативні емоції у афектній ірраціональній неадекватній формі (рвав на собі рештки волосся, белькотів про самогубство, гм, це у майже сто років!).
Слово взяв доктор фізико-математичних наук, старший науковий співробітник Центру досліджень торсійного поля П’єр О. Міцкевич. Він сказав:
- Зрозуміло, що наш друг (легкий уклін у бік О. Коп- Аума) зазнав впливу прискорювача, тож логіка підказує, що для того, аби повернути його (уклін) у попередній біологічно вмотивований стан, варто би знову піддати Аума дії прискорювача, але уже у режимі сповільнення.
Але це лише теоретично, а в натурі навіть я, творець прискорювача елементарних частинок сьомого рівня, не знаю, якими можуть бути результати його дії у парадиґмі «мінус». Тому, аби зберегти брата Аума хоча б у нинішній іпостасі (О. Коп-Аум зацьковано смикнувся), вважаю, не варто піддавати його ще раз дії прискорювача, хай навіть у режимі сповільнення (О. Коп-Аум радісно кивнув). А щодо пропозицій, то як у науковця їх у мене нема, зате є як у шанувальника фантастичних романів. Казати? Кажу.
Треба повернути Аума в минуле, аби він знову прожив минулу ніч, але щоби до прискорювача більше не ліз.
Затим слово тримала фахівець з індивідуального прогнозу та корекції людської долі Алерґіна (прізвище та по-батькови встановити не вдалося). Вона дещо емоційно погодилася з попереднім виступаючим і запропонувала негайно провести операцію переміщення не байдужого їй О. Коп-Аума у вчорашній день. На запитання потерпілого, яким чином це зробити, Алерґіна відповіла, що необхідно викликати колегу Аума, професора окультних наук мага і мольфара його високовченість Юра Чорноконського з Чернівців.
Після недовгих, але бурхливих дебатів (професор О. Коп-Аум дуже не хотів, аби колега-конкурент бачив його у такому стані, та, зрештою, поглянувши черговий раз у дзеркало, погодився) ухвалили: викликати означеного майстра Юра Чорноконського і спитати, чи може він врятувати колегу.
Наступного дня троє згаданих прийняли чернівецького гостя. Юр Чорноконський вмився з дороги, випив чаю, переодягнувся і в дорогому костюмі та імпортній сорочці постав перед приймаючою стороною. П’єр Міцкевич коротко, але вичерпно описав ситуацію О. Коп-Аума. Юр Чорноконський трохи подумав, потім вийняв з кишені портативного комп’ютера і довго робив якісь розрахунки.
Нарешті труснув сивими кучерями, розправив довгі вуса і весело посміхнувся:
- Маєте шанс, колего!
О. Коп-Аум по-старечому сплакнув.
- Справа в тому, - сказав Юр Чорноконський, - що часовий відтинок, у якому ми нині сущі, перетинає Зону Контакту, або Горизонталь Зустрічі, ви розумієте, про що я говорю?
Всі троє згідливо закивали головами.
- Отож треба нашого передчасно постарілого друга, - продовжував Юр Чорноконський, - переправити у паралельний час, що, як відомо, плине у зворотному напрямку. Там течія віднесе шановного Аума трохи назад, а потім він вигулькне у нашому часі, але трохи в минулому.
Проживе кілька днів ще раз, і, якщо не буде пхатися до прискорювача (О. Коп-Аум заперечливо покрутив головою), то ще довго буде молодявим і гарним.
- Як це зробити, ваша високовченосте? - чемно спитав П’єр. - Є технологія, - промовив Юр Чорноконський і відчинив свій зміїної шкіри кейс… О. Коп-Аум, горизонтально витягнутий, як оселедець, летів у якомусь позбавленому форм просторі. Хоча він не певен, що це був простір. Розум його був ясним, інструкції Юра Чорноконського він пам’ятав твердо, в успіх вірив беззастережно…
Назустріч йому летіла дівчина. О. Коп-Аум встиг помітити, що одягнута вона в костюм епохи Київської Руси. Коли вони розминалися, каштанове волосся дівчини торкнулося зморщеного Аумового обличчя. Дівчина мило посміхнулася і заправила пасмо волосся під золоту діадему… Повернувшись у стан п’ятдесятилітнього чоловіка, професор О. Коп- Аум засів за вивчення часу і навіть прослухав курс лекцій на цю тему у свого колеги Юра Чорноконського з Чернівців.
11
ХВОРЕ СОНЦЕ
«Поранений» боєць організації ЮВУ шеренговий Чіпка продовжував завзято сперечатися з Сонцем.
- Чому, чому, Сонце, ви мені не вірите?
- Почекай, Чіпко, хай оговтаюся трохи, - відмахувалося від нього Сонце, заспане, червоне, опухле, як дядько, що п’яний ночував десь у кущах. Воно викочувалося з-за гори і кокетливо котилося туди-сюди рожевими хмарами, приводячи себе до ладу.
- Щось ви, пане Сонце, дуже рум’яні, як помідор, - підсміювався Чіпка, - зізнайтеся, було вчора? По правді, було трохи?
Сонце невдоволено скоса поглядало на зловтішного Чіпку, викочувалося все вище небом і набирало здорового вигляду. Нарешті воно ставало схожим на платиновий персик, вмощувалося на срібній хмарі, і вони з Чіпкою починали неквапну розмову.
- То що, кажеш, Чіпко, тобі снилося?
- Повірте, пане Сонце, що не зовсім сон. А якщо сон, то патологічно правдоподібний.
- Прочитати тобі коротку лекцію про сни, Чіпко? Вони ж різні бувають, і такі, як ти описуєш, теж.
- Ех, не вірите ви мені. А вам, пане Сонце, щось сниться?
- Сниться. Але виключно молодість. Я було тоді дуже буйне, агресивне, задерикувате, до того ж веселе, збитошне, по-підлітковому жорстоке. Планети палило, як ваші хлопчаки скирди соломи…
- Або як шакали режиму непокірних фермерів, - докинув Чіпка.
- Що? - не зрозуміло Сонце.
- Я маю на увазі, що так спецкоманди свіжоспеченого узурпатора Кромєшного розправлялися з надто вже самостійними хліборобами - палили все! Мовою офіціозу це називалося впровадженням аґрарної реформи і виконання продовольчої програми.
- А коли то було, - сказало Сонце, - ти, Чіпко, ще молодий, не мав би те пам’ятати.
- Мені було два роки і сім місяців, коли мій дід заживо згорів у власній стодолі зі збіжжям. Спецняки палили її вогнеметами. Мій батько стріляв у них з мисливської п’ятинабійки… Одного вбив, двох поранив, потім його закидали гранатами у гаражі. Мамі зі мною, малим, вдалося втекти. Але я все бачив, усе пам’ятаю…
- Пробач, Чіпко, - зітхнуло Сонце.
- Та нічого.
- А чи сниться тобі та трагедія?
- Та в тому й справа, що ні це, ні інші жахи, яких я зазнав у реальному житті, мені не сняться. Лише - та дуже дивна дівчина.
- Лікуватися тобі треба, Чіпко, - співчутливо промовило Сонце.
- Я знаю, кажуть, що я божевільний, - покірно промовив Чіпка, - але не розумію, як мені лікуватися.
Сонце засоромлено спалахнуло:
- Я не те мало на увазі, ти, Чіпко, зовсім не божевільний, у тебе просто був сильний шок, а тепер - затяжний стрес.
- Так мені й Наташа казала…
- Полковниця?
- Вона.
- А що бійці кажуть, коли ти, простий шеренговий, з командармом на ти і до того ж називаєте одне одного справжніми іменами?
- Так ніхто ж не знає! Ми страшенно конспіруємось.
- Так, - усміхнулося Сонце, - кохання - страшна річ.
Що, так сильно її любиш?
- Я не знаю, - сказав Чіпка, - вона дуже вродлива, вона виявляє ініціативу, вона… я не знаю!
Сонце розуміюче похитало собою.
- То що, розповісти тобі все про сни, Чіпко?
- Не треба, пане Сонце, бо я маю підозру, що те моє видіння - не сон.