Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник, стр. 34
Хтось поклав йому руку на плече. Герман озирнувся. Софія, у темній шалі й важких чоловічих черевиках, бо ж снігу багато. Він знав, що вона мертва, але йому було байдуже. Можливо, він теж мертвий, бо майже не відчуває холоду й болю.
— Я так хотів поговорити з тобою, — сказав до неї Герман.
Софія всміхнулась своєю погідною усмішкою, яка робила її такою привабливою.
— Чи ти знаєш, що я тебе кохаю, Софіє?
Вона кивнула. Герман подумав, що правильніше було б сказати це в минулому часі, однак йому видалося несправедливим мовити «кохав», не сказавши перед тим «кохаю».
— Я не знаю, що мені робити, — зізнався Герман. — Вони всі мертві.
— Ходи зі мною, — сказала Софія. — Підемо до міста. Все одно поля ще вкриті снігом. Нічого не посієш. Та й вовків треба остерігатись.
Він хотів спитати про годинники на дні ріки. Може, це жертва богам. Він вийняв з кишені батьків годинник й зробив рух, щоб вкинути його у річку, наче цього вимагала від нього сама доля.
— Не треба, — Софія відвела його руку, й вони пішли через міст. З кожним кроком у Германові прокидався дитячий страх, що Софія залишить його самого, зникне, розтане в темряві, і що він цього не зможе пережити. І що йому все одно, куди вони йдуть — до міста чи до пекла, аби лиш разом. Він пригорнув її однією рукою, й так вони перейшли через міст, який більше не з’єднувався з берегом, а потім рушили до будинку, де світилось двоє вікон на другому поверсі. То не був Кенігсберг. То було інше місто з іншою назвою. Він зрозумів це, щойно вони увійшли до будинку, власне, стіни фасаду, що нагадувала театральну декорацію, позад якої догоряла товста дубова балка.
Але Софія була як завжди спокійна й розважлива:
— Ми будемо ходити доти, доки не знайдемо вцілілий будинок. Щось таки мусило залишитись від Кенігсберга.
ЮЛІЯ:
Відколи Юлію покинули духи землі, води й повітря, вона мусила давати собі раду сама. Тітки вона не знайшла. Схоже, та загинула й похована в одній з безіменних спільних могил, бо з власної волі не покинула б свого будинку. Там тепер мешкали чужі люди: жінка з трьома дітьми, чиєї мови Юлія не розуміла. Мови переможців. Якщо вона й вивчить ту мову, то ніколи не зможе звикнути до неї. Юлію не пустили навіть у дім.
Вона якийсь час тинялася, доки не знайшла Марту, свою ровесницю, і її маму. Три дні тому вони поховали бабусю. Жили вони в хліві, й не знали, куди податись, їхня доля була подібна до долі Юлії та її мами. Вони так само не могли залишити хвору бабусю.
Юлія сказала їм про це. Фрау Інге зітхнула й промовила:
— На всіх однієї долі не вистачить.
Тут не можна було залишатись, і всі троє подались до Кенігсберга, щоб не заважати чужинцям господарювати на своїй землі. Так було справедливо, але Юлія вважала, що це не зовсім справедливо щодо трьох безпомічних осиротілих жінок. Однак вона тримала цю думку при собі, бо сподівалась почати нове життя в новому світі.
Вона продала перлове намисто, аби усі троє змогли якнайшвидше виїхати з країни, що вже перестала бути Пруссією. Навіть залишилось трохи грошей. У Інге були ще золоті кульчики й шлюбна каблучка, вже непотрібна солдатській вдові. Цього мало вистачити, щоб облаштуватись в Австрії, де Інге мала родичів.
Того дня, коли Кенігсберг став Калінінградом, Юлія пливла разом з іншими репатріантами на баркасі. Падав дощ. Дівчина сиділа скоцюблена на палубі й не могла відвести очей від Кенігсберга, що губився в імлі. Один з матросів, старший чоловік, подав їй шматок брезенту, щоб вона прикрилася від дощу.
— Як тебе звати, донечко? — спитав матрос.
Срібними ножицями Юлія відрізала нитку, що зв’язувала її з берегом, Кенігсбергом, з вулицею, з домом, й відповіла:
— Софія.
Авторка не ставила собі за мету відтворювати історичне тло, і її Кенігсберг — не конкретне місто, яке колись існувало, а лише художній образ. Мабуть, це теж її сон. Нижче вміщено пояснення деяких культурних та історичних реалій, не відомих широкому колу читачів.
Бідний Генріх — йдеться про героя середньовічної поеми XII століття «Der arme Heinrich» Гартмана фон Aye. Від лицаря-хрестоносця Генріха, хворого на проказу, відвертаються всі рідні й близькі. Селянська родина приймає його до себе. Врятувати Генріха може лише кров непорочної панни. Донька селянина погоджується вмерти за лицаря, але в останній момент її жертва стає непотрібною. Сіль у тому, що й Генріх врешті погоджується, щоб хтось умер за нього.
Кінська голова — кінський череп, настромлений на жердину, у давніх прусів символізував небезпеку, попереджав про неї.
Маленький Магістр — так називали Іммануїла Канта мешканці Кенігсберга. Я зумисне не згадую жодного разу ім’я великого філософа, бо його присутність в романі очевидна, тобто його вчення.
Люди на руїнах Кнайпхофа — очевидці згадують, що після бомбардування Кенігсберга союзниками на руїнах острова Кнайпхоф можна було побачити дивних мовчазних людей, які щось шукали на згарищі. Ніхто не знав, звідки ці люди, і куди вони потім зникли, ще до приходу радянських військ. Цей факт пов’язують з окультним значенням Кнайпхофа.
Цегла Кенігсберга — місто не стільки було зруйноване під час Другої світової війни, скільки розібране на будівельні матеріали. З кенігсберзької цегли відбудовувались міста в Росії та Білорусі. Цей процес тривав більш як 10 років, аж доки до Калінінграда не приїхав Микита Хрущов і не спитав: «Ви збираєтесь тут жити чи ні?»
Годинники в Прегелі — коли полонених німців вели через міст, на другому кінці вояки-переможці відбирали в них годинники. Дізнавшись про це, полонені на знак протесту почали кидати годинники в річку Прегель. Мене вразила символічність цього акту.
2009–2010 рр.
КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЩОДЕННИК
22.03.2009
Починається моя подорож до Кенігсберга. Переглянула цілу купу сайтів, буду дивитись ще. Кожного дня, доки мені не присниться моя книга про Кенігсберг. Щоправда, вона мені вже снилась, однак я не впевнена, що це саме те, що потрібно. Відтепер я рік чи два розповідатиму всім про Кенігсберг, примарне місто, де, цілком ймовірно, сама ніколи не побуваю.
Можливо, це буде мій останній роман. Я звикла усім розповідати про свої справи. Але тільки мені відомо, що дуже багато залишається під водою. Як у Кенігсберзі. Під водою свідомості. Тому я мушу стати сама цим містом, а воно — мною. Вітаю тебе, Королівська горо. І Фіалкова також.
23.03.2009
Книги — як кроки долі. Кожна книга — один крок. У долі немає «направо» чи «наліво», лише «прямо» і «вперед». Аж до смерті. Можна ще порівняти книги з дітьми, втім, діти не виявляють суті нашого призначення, тобто те, задля чого ми прийшли у цей світ.
Що у мене є про Калінінград-Кенігсберг? Документальний фільм-хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е. Т.-А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних та безпомічних. Наразі небагато. Мені подобається працювати безсистемно, збирати крихти інформації, бо надмір її пригнічує свідомість, а відтак історикам напевно важко дихати серед оберемків фактів. Вони стають їх рабами. Але я постараюсь дихати вільно. Я робила так і раніше, й усе виходило.
Головне питання, яке ставить переді мною світ, наповнений людьми: чому я це роблю? Навіщо мені писати українською мовою книгу про місто Кенігсберг? Навіщо мені ця історія безчестя, брехні й насильства? Якби мене приваблювала дешева містика, але ж мене не цікавлять таємниці так званого «лігва окультизму» і Янтарної кімнати. Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено ще один крок долі.