Фізіологія жіночої депресії, стр. 14

– Знаєш, Васько, ніколи не може бути все абсолютно поганим, – втішала вона подругу. – А навіть коли так здається, то це означає, що доля готує тобі якусь величезну несподіванку. Ти сама здивуєшся, коли це станеться, адже нічого доброго ти вже не чекаєш. А воно приходить саме тоді, коли людина втрачає останню надію…

Так вона приказувала подрузі. І їй таки вдавалося заспокоїти Василину. Єдине, що викликало дивне відчуття, – це постійне докірливе запитання, яке застигло у очах приятельки назавжди і яке та не раз висловлювала вголос:

– Ну чому? Чому ми з тобою, такі схожі, майже як дві сестри, ми навіть народилися під одним знаком зодіаку, а у нас такі діаметрально протилежні долі?

І Ганні ставало соромно за свою долю. Так, наче вона була винна у тому, що життя їхнє текло різними руслами.

Потім Ганна виношувала дитину. Ніколи було ретельно придивлятись до подруги, а злостивий часом погляд списувала на поганий настрій. Василина від Ганни не відходила (все чекала, коли подругу здолає слабинка і зізнається, як нелегко почувати себе в новій шкірі). Але Ганна ходила радісною і щасливою у своїй бажаній вагітності, чим викликала ще більше обурення.

– А ти знаєш, що після пологів шкіра у жінок розтягується? А ти знаєш, що груди вже не будуть такими пружними, як раніше? А ти помічаєш, як змінюється твоя хода з кожним кілограмом і ти схожа на качечку?

Та Ганна не хотіла цього знати і помічати. Вона була щаслива. Подруга у неї стала днювати і ночувати, мотивуючи тим, що вагітній потрібен постійний догляд (начебто у вагітної не було чоловіка). І так поступово перетворилася чи не на третього члена сім’ї – без неї вже й обідати не сідали. А коли Ганна залишалася з чоловіком удвох, він, звикнувши до їхньої спільноти, казав: «Щось у лісі здохло, що Васьки сьогодні з нами нема».

Коли Ганна лежала у пологовому будинку, вони разом провідували її, разом приносили їсти: готувала Васька, бо чоловік був до цього не здібний. Робили ремонт у хаті, щоб мати з сином увійшла у чисте. Разом забирали породіллю. Разом хрестили – Васька стала дитині хрещеною мамою, а Ганні – кумою.

– От і породичалися, – сміялися обидві. – Все, що в дитинстві мріялося, все збулося. Нехай помешкання наші стоять не поряд, але належимо одне до одного, як справжня родина.

І Ганна була страшенно рада, що все так сталося, і ловила себе частенько на думці:

– Яка я щаслива, адже у мене є все, чого тільки може прагнути людина: син, сім’я, вірна подруга, батьки. І як, очевидно, було б боляче втратити когось з них. Ні, Ганна не змогла б цього пережити. Тому треба цінувати те, що вони всі у неї є… – І, щораз окрилена такими думками, приступала до своїх нових, незвичайних, але таких приємних обов’язків – обов’язків молодої мами.

Василина змінилася: стала замкнутіша, почала ходити до церкви (на радість матері), посуворішала. Ганна пояснювала це тим, що за новими турботами їм залишається менше часу для спілкування, і тому вони трохи віддаляються одна від одної. «Це – тимчасово», – заспокоювала вона себе. Та деколи ретельно придивлялася до подруги і казала: «Дивна ти якась стала, Васько, – не така, як раніше». А та ніяковіла і мовчала. «Може, закохалась?» – майнула не раз думка, та врешті Ганна перестала непокоїтись: «Як захоче, то сама розповість. Навіщо людині в душу лізти»…

… І от вони удвох сидять у кав’ярні. Поряд бавиться трирічний чорноокий хлопчик, як дві краплі води подібний до своєї мами, Ганнин син (кажуть, як син схожий на маму – поталанить йому). Отупілими від жаху очима вона дивиться на жінку навпроти, яку стільки років поспіль вважала найближчою людиною у світі. Жінка, яку вона не може впізнати, яка виважено і спокійно – жоден м’яз не здригнувся на її обличчі – в найтонших подробицях розповідає, як жила у її, Ганнусиній, хаті весь час, поки та лежала у пологовому будинку. Як три роки носила це у собі, а далі начебто вона вже не може жити з таким тягарем на серці і тому просить її, Ганну (!) допомогти позбавитися непотрібних коливань совісті й очистити її, бо церква щось не дуже їй помагає! На якусь хвилю Ганні здалося, що це просто сон, бо як для дійсності, то воно занадто страшно.

Очі затягувало туманом, і вже перед нею сиділа не Василина, не її кума Васька, з якою вони з однієї тарілки їли, а якийсь страшний монстр зі зрадливими очима та огидним вищиром на закривавлених устах. І тільки десь дуже здалеку долітали слова, наче контрольні постріли у безпомічну здобич заради впевненості (так мисливець добиває звірину, вже давно мертву, шаленіючи від запаху крові).

– Ти знаєш, я все життя роздумувала: чим же ти краща за мене? Та нічим, тільки таланило тобі чомусь більше, ніж мені. І чоловік твій такий самий, як і усі – побачить спідницю, і вже йому пір’я дибки стає… А ти, дурепа, повірила у його безмежне до тебе кохання?.. Чому ти мовчиш? Ти би хоч вдарила мене, чи що?.. І тобі, і мені легше б стало…

… Ганна встала, похитуючись, з-за столу. Взяла зледенілою рукою тепленьке дитяче рученятко і, майже навпомацки знайшовши вихід із кав’ярні, пішла…

Йшла так, наче не вміла ходити, неначе вперше ступала по розпеченому серпневому асфальту. Десь кульгала, десь шпорталася, але за руку тримав її син так, начебто вів п’яну. Вона його не бачила, тільки знала, що він має бути поруч. Тепер і завтра, і завжди. І непомітно безвольний шмат плоті, який за хвилю був її рукою, почав кріпнути, набиратися сили у маленькій надійній долоні, яка його підтримувала. І хода почала ставати певнішою, і вже не хитало її вітром, і вона перестала шкутильгати. Те найдорожче залишилося з нею і ніколи не зможе зрадити, ані покинути. Вона цілувала дитячу голову у волосся, у ніс, у вуха з такою тугою, з таким надривом, наче побачила його вперше у житті. Так у війну молоді вдови, отримавши вісточку з фронту, виціловували своїх сиріт, знаючи наперед, як їм, самотнім, буде важко. Цілувала і плакала, плакала і цілувала. Згребла його собі на груди і вже тікала якнайдалі від того місця, де спіткала її та ненависна слабкість, де ситий, задоволений собою монстр лишився патрати свою наступну здобич, прикидаючись безпомічним ягням. Перевертень знайде ще не одну жертву…

… Васько, Васько, де ти? Де те щире і безпосереднє дівча, яке чекало день у день на розі будинку, і його очі спалахували невимовною радістю, коли бачила «сестричку» (всі ж бо казали, що вони, як дві сестри!). Де ті згорьовані рідні очі, які краяли душу, а я ладна була віддати усе на світі, лиш би в них загорівся вогник надії… І де ті вечори, коли попри всі негаразди, ми вміли реготати так, що аж здригалися стіни… Де ті душевні звіряння, коли, зітхаючи, втішали себе: що би там з нами не було, головне, аби ми не розлучалися ніколи… Де ти, Васько, ділася, і що з тебе зробив той безжалісний світ? Чи ти завжди такою була і вміла все підступно заховати у собі? Але той монстр ожив і таки дав про себе знати…

Так ось воно як пережити зраду. Зраду одночасно двох близьких тобі людей… Думки невловимим вихором проносились у Ганниній голові. І найдивнішим було те, що болю за зраду чоловіка вона не відчувала (звикла до його полігамності), а от Васька, її Васька…

… Куди бігла – не знала сама. У груди надихувало тепло схвильоване синятко. Не плакало, знаючи, що раз мамця біжить, значить, так треба. А вона знала, що треба втікати якнайдалі з цього виїденого хробаками, гнилого зсередини як бите яблуко-паданка, міста. Щоб ніхто не міг її знайти, бо хто зрозуміє? Лише зроблять вигляд, наче розуміють, а далі поглумляться, перетираючи міські плітки:

– Сама винна, дивачка… Пригріла гадину біля серця і не побачила, що в неї попід носом робиться… Праведниця знайшлася… Та й взагалі – сміхота, а не історія… Правду люди кажуть: «Що то за кума, що під кумом не була…»

Вагон № 11

Маленький рудий вагончик із червоним паском на талії притулився до віддаленої колії – його загнали на відстій. Вагончик не любив спокою – він звик до активного життя. Колись, багато років тому, він бігав трамвайчиком старими вулицями міста, в якому знав кожен закапелок, кожен світлофор, кожен горбочок і вигин. Життя його було насиченим і бурхливим.