Дебілка (збірник), стр. 6

Дівчата притихли… Всі втрьох вже були у всеозброєнні, нафуфирені – вибирай до смаку… Марійка вертіла головою, розглядаючи у дзеркалі нову зачіску, Анжела милувалась у люстро виразними, чорнющими, мов вороняче крило, віями, а Христина – всією собою, з ніг до голови, починаючи з позолочених босоніжок і закінчуючи списоподібними наліпленими нігтями… Стовідсоткова боєготовність…

– Но та шо, дівки, впєрьод на міни? – Христя рішуче закинула сумочку за плече, подбавши, аби напис «Dolce Gabanna» опинився не під пахвою, а ближче до людського ока. Анжела вагалася, а Марійка й зовсім вкрилася нервовими плямами, забувши про парадний «тортош» на голові…

– Може, Христю, той… Наступним разом? – спантеличена приятельчиною розповіддю, вона пригадала, як бачила Любку Довганичів востаннє у місті у якійсь із крамниць… Та була всміхненою, охайною, привабливою, коса – до сідниць, на ногах – підбори… «Як ся маєш, Любко?» – запитувала, а та їй безтурботно відповідала: «Все путьом, Марічко… Матій мій бізнесує цілими днями, а я шо?… Хижу напуцую [29], цуря порайбаву, їсти наварю, пак ся варошом пройду, та й дубрі… То тобі не дома, де сонце не встигло вулізти, а ти уже у керті [30], а пак біля свиней, а пак біля корови, а пак дали – у керт на сотки… І так до вечора, ге у страшному сні, і хребет деревіє, а рано знову вставати… Туйки життя другоє, легенькоє… Варош є варош…»

– Ну ти даєш, Марічко!!! – не вгавала Христя… – Малий – у родаків, ґазда – по роботі, лови момент! Коли ся пак увидиме ще?!

– Ви собі, дівки, йдіть… Де ваше не пропадало… А я домів… Обід даякий ладити… Ґазда, як прийде та й увидить, же мене дома не є, пак меригований [31] буде… Та й городину полити треба…

– Яку ще городину, Марічко?!! Шо ти городиш? Та ж ти на етажови жиєш? – Христина здивовано закліпала очима.

– Мамка, коли гостювали у нас, висадили на балконі… Так… Всього по-трошки… Цибулька там, селери трохи… Оби під руков свіженькоє було…

– Докусь подуріли люди… На балконі цибулю садити… Село – селом… Нигда з тебе, Марічко, людини не буде…

Христина, презирливо стиснувши плечима, взяла Анжелу попід ручку, та й почимчикувала, цокаючи підборами, містом – «людей побзерати та й себе показати»… Йшли гордо, змірюючи з ніг до голови зустрічних дівчат, навмисне голосно хихочучи, аби всі помітили чорнющі вії, розмальовані нігті – списи й по-турецьки крикливу Dolce Gabanna… А й справді, чим вони гірші за інших?.. Варош є варош…

МУДАК

Море було спокійним і виваженим, наче терпляча жінка напередодні пологів… Хвиля розмірено й монотонно штовхала кам’яні брили вздовж берега, просячись із материнського лона назовні: р-раз… І помірковано відкочувалась назад, переконавшись, що ще не час…

Я лежала на воді, у Бога перед очима, і, широко розкинувши руки, уявляла себе закинутим безпорадним човником, що, відв’язавшись, опинився задалеко від людського ока, а розчулений втратою рибалка сидить на березі і гірко плаче… Та на березі сидів не рибалка, а мій приятель Денис, і не сидів, а лежав, вигріваючи пупа на твердому південному сонці, і зовсім не був розчуленим, а навпаки, відверто насолоджувався життям…

А потім чомусь мені цілком несподівано прибилася до голови думка, що саме так, як я наразі спочиваю на хвильці-гойдалці, виглядають потопленики, напомповані солоною водою, коливаючись у такт із вітром, аж допоки море не проковтне тіло або рятівники помітять дивну цятку на дискосі горизонту і води… Я заплющила очі, злякавшись, що обмануті моєю нерухомістю чайки вже радяться поміж собою, чи не час видзьобувати мерцю білки… Але видіння урвалося – замість чайок небо розкраяв білосніжний гвинтокрил. Жодних ознак приналежності комусь на череві металевого птаха не було… Ймовірно, хтось з нових «українських» розважався, кружляючи надто низько, аби роздивитись голі дівочі тіла серед «нудіків»… А може, й справді рятувальники… Мені стало соромно за грішну уяву, і, роздратована несподіваним людським втручанням, гребла до берега, аби хутчіш поскаржитись Денисові:

– Дань, скільки, цікаво, треба забашляти, аби мотулятись над забороненою смугою?… А шо, як вони роблять фотки і незабаром я побачу себе в чому мати народила серед хвиль у наступному випуску «Плейбоя»? У них же техніка мабуть – ого-го!

– А що тебе засмучує? Ти – бездоганна…Уяви, як це круто – талановите дівчисько, шокуюче не лишень інтелектом, але й зовнішністю… Хтось би мріяв про таку рекламу…

– І тобі байдуже, що те дівчисько, котре належить виключно тобі, стане об’єктом публічної цікавости?!

– Ти жартуєш?!! Я пишався би тобою вдвічі більше!!! Інша річ, що вони зобов’язані башляти за подібні зйомки шалений гонорар, а не отримувати цінну інформацію надурняка… Мудаки… У всякому випадку ми можемо заробити на цьому пристойні гроші, навіть, якщо твої фотки й вигулькнуть на глянцевих шпальтах якогось еротичного чтива… В таких випадках подають звинувачення до суду… А інакше я готовий стати навіть твоїм рекламним агентом, і, повір, ця справа набагато прибутковіша, ніж невдячна паханина писаки-журналіста…

– Дань… Я не вірю, що це говориш мені Ти!!! А як же наші розмови про значимість душі й умовність тіла?!! А як же твої незворушні постулати, що людині необхідно розвиватись, не зациклюючись на тому, що «Бог післав»? Дань, я тебе не впізнаю…

– Знаєш… Це все я міг говорити тобі на симпозіумах і наукових конференціях… А зараз, коли я врешті розгледів, яка ти є, навіть здатен відмовитись від власних постулатів… Я дивлюсь на тебе – пірнаючу, ходячу, лежачу, нудьгуючу, експресуючу, задумливу, веселу, роздратовану, будь-яку, і розумію, що ти – красуня… І тобі нічого не треба робити… Просто ходити мовчки туди-сюди, як ти це вмієш, коли не знаходиш собі місця…

– Та ж я його не знаходжу, коли обурена людською тупістю, а не для того, аби мене помітили…

– Але ж тебе помічають… І всім насрати, що ти думаєш в цю мить… Ти просто ходиш, а вони пасуть тебе очима… І з того гвинкокрила, котрий тебе вивів зі стану медитації там, на воді, повір, абсолютно не проглядався ані окраєць інтелекту королеви мас-медіа… Зате пружні стегна і розкішні цицьки – ов-ва…

– Дурбецало і пошляк!.. Залиш мені надію, що бодай хтось у цім світі – нормальний… Не самі ж мудаки навколо… І тому я з тобою, а не з такими, як вони, – тицьнула пальчиком у небо, до умовних «нових українців», – котрі можуть собі дозволити все, що завгодно, гадаючи, що покумувалися з Богоньком, а насправді абсолютно безвартісні й нікчемні… Життя рано чи пізно, але неодмінно розставляє пріоритети… Варто лишень набратися терпіння і не спокуситися на примарний шлях легкого збагачення, – вже за металевим білим птахом давно й слід простив, а ми все не могли вгомонитися… – Та про що це ми, Даню, отут, поруч великої води, про яку мріяли цілісінький рік!!! Шкода, що ти не вмієш плавати, дарма, що дорослий хлоп… Давай я тебе навчу… Світ видається цілком інакшим, коли спостерігаєш його з води… І мріється там краще…

– Ох, ти ж моя мрійнице, – Денис гладив моє мокре волосся, і тілом приємно пробігали дрібні дрижаки… – Колись тато намагався це зробити – казав, що варто інсценувати екстремальну ситуацію і людина без попереднього знання здатна поплисти так, наче не виходила з води змалечку… Мама його сварила, переконуючи, що дитячий стрес здатен мати також інакший прояв, викликавши стан афекту, словом… Плавати я й дотепер не вмію… І, найімовірніше, не навчуся вже ніколи…

– Не зарікайся… Людина ніколи не знає, що їй доведеться освоїти протягом життя… Ситуації бувають всілякі…

– Ти моя розумнице… От і зараз ситуація підказує підняти з пісочку розімлілі засмаглі дупи, перехилити десь по келиху живого бочкового, і, набравши його з собою у слоїк, тупо втикати до вечора у ящик, допоки не вщухне спека, розмірковуючи, скільки заплатили б за твої фотки розпальцьовані камікадзе… Ха-ха-ха…