Дебілка (збірник), стр. 32

Степан стояв на порозі темніший за хмару… Юрасик його впізнав і розгублено зиркав на маму, що зустрічала чоловіка напрочуд стримано і тихо. Вагався, чи бігти цілувати, а чи діждатись, поки мама це зробить першою. Марина мовчки вовтузилась біля печі, начебто нічого не трапилось, – знала, що, пройшовшись від автостанції до рідної хати, позбирав селом усі чутки.

– Як бач, мене туйки вже нико не чекать… – Степан підійшов до збентеженого Юрасика і почоломкав [86] у тепленьку щічку. Посадив його собі на коліно, та, розглядаючи, приговорював: – Та ти, неборе, виріс, нівроку!!! А мамка, чувім, начудила туйки, поки няньо по світах гроші заробляв…

Юрасик, зовсім збитий з пантелику такою розмовою, почав тихенько хлипати, і лишень тоді Марина повернулася до чоловіка лицем. Очі її були сповнені сліз:

– Облиш дітвака у спокої… Самі межи собов ся розбереме… Йди лем, дитино, поникай [87], што там ціплята малі у стайни чинять… Нам із няньом поговорити треба…

…Наступного ранку Степан виносив нерозпаковані валізи з двору… Хотів було зайти до Миколи «попрощатися», проте сусідська хата стояла німа, наче гріб – ані звуку звідти не доносилось. На дверях переконливо бовваніла важка колодиця…

– Ади, фраїр [88] твуй утік, як бач, – єхидно зауважив дружині, напівживій-напівмертвій по вечірній бесіді, що затягнулася напередодні аж до ночі.

Марина, вдаючи, що не розчула, накинула на плечі хустку, проводжаючи чоловіка за ворота.

– Не мусиш, – мугикнув, з-під лоба озирнувшись на неї… – Маєш теперька кого сокотити…

Взяв Юрасика на руки, підніс високо над собою, наче хотів надивитися досхочу, поцілував у обидві щічки і обережно опустив на землю:

– Шануй мамку…

До автостанції поволі стікалися люди. Здивовано переглядалися, побачивши Степана:

– То ти, ци не ти, Степане?!

– Якими судьбами, хлопе?!

– Коли сь устиг приїхати, же нико тя ані не відів?..

Благо, автобус за хвилину вирушав, і водій – юркий місцевий чолов’яга, вже натиснув клавішу «відчинити двері»:

– Нічого ляси точити… Не зривайте мені рейсовий графік…

Степан, напорпавши у кишені дрібні гроші, мовчки простягнув їх водієві, а той, узрівши вчорашнього пасажира, аж витягнувся від здивування лицем:

– Чоловіче добрий!!! Тать я лем учора віз тя домів!!! Лем не кажи, же утікаш назад, на Чехи!!! Удурілисьте з тими заробітками, ци што?! Ранковим рейсом Миколу візім… Той у Московію подався, теж даякий калим глядати… Як бач, скоро порядного хлопа у селі ся не обстане…

Степана наче обухом по голові угріли… «Так он де дівся сусід!» – вигляду не подав, посунув у кінець салону, подалі від допитливих очей… Відкинувся на дерматинову спинку сидіння і заплющив очі… Ледь не тваринне задоволеня розповзлося обличчям: «Отже, паршивець капітулював без бою… От і добре… Марина ще на колінах приповзе… До біса, навіть руки на неї не підняв, як годиться за все скоєне… Таки люблю її, гадину…» Втома від нічного неспанку брала своє… І ще не встиг автобус виїхати з села на просілкову дорогу, як Степан уже тихенько сопів. Він і гадки не мав про те, що його Марина тим часом скрутилась калачиком, мов безпомічне цуценя, на ліжку, і тихенько скавулить. Десь глибоко усередині, аж попід самим серцем вона несподівано відчула у собі нове життя, яке залишив у ній Микола… Те життя чітко пульсувало у ній пружним ритмом – точно так, як коли ходила вагітною Юрасиком – настирливо наполягаючи на власному існуванні і збуджуючи материнський інстинкт. І, на диво, не було ані жалю, ані розпачу за скоєним… Навпаки, відчуття власної правоти, та незбагненний щем за незнайомою темношкірою жінкою по той бік перевалу, що залишилася з дитиною без мужа й без стріхи над головою…

…Малий Юрасик, розгублений через незрозумілі останні події, примостився поруч, гладив її по голові, перебираючи волосся, і заспокійливо повторював так, як не раз любила вона повторювати йому перед сном:

– Не реви [89], мамко… Скоро няньо ся верне і всьо буде дубрі…

ОПТ [90]

Все було добре, поки до хати не принесли домовину… Мар’янин батько помер несподівано й легенько – такої смерті собі бажає кожна людина. З вечора ліг спати, а вранці вже був студеним. Мар’яна жалісно підвивала, і я її не чіпав: з усіх дітей старий любив Мар’яну найбільше – насамперед тому, що саме старша донька надала йому останній прихисток, не цураючись незручностей, що незмінно несе за собою старість. І допоки вна, неабияк бануючи, гріла воду, аби старого обмити, я мчав у інший кут села, до кума Миколи, що теслював, з проханням збити для тестя парадну домовинку. Під вечір витвір Миколиних рук було занесено у двір.

Домовина й справді вийшла парадною – світленька, гладенька, з ладно припасованих одна до одної ясіньових дощок. Від неї пахло свіжим деревом, лісовим мохом, ранковою росою і ще не знати чим, і я ходив навколо, обнюхуючи і милуючись – словом, від неї пахло життям.

Микола відносився до справи більш по-діловому, як справжній майстер, що прагне цілковитого задоволення від власної роботи. Оглядав домовину прискіпливим оком знавця, щось прикидав у голові, придивлявся, вираховував і знову оглядав.

– Ану лем, Іване, чи не буде закурта [91]?.. Твуй тесть десь такого зросту, як ти, ге? – вкотре обміряв, скрегочучи від старанності, аж висолопився язик, допоки не визріла ідея. – Знаєш шо, неборе? Ану лем лязь у неї, та й нараз увидиме, курта ци ні… Бо то якось неваловшно [92] нараз мерця у неї класти, а пак, кидь шось недубрі, назад виймати. Двічі єдного у труну класти – то недобрий знак.

– Ци ти вдурів, Миколо? – я аж сполотнів від несподіваної пропозиції – одна справа домовиною милуватись, та зовсім інша – у неї лягати.

– Бо ти, куме, сам винен… Коли у хижі кось на ладан дише, труну треба мати вже напоготові, оби пак не шатувати [93] і не нагаварятися [94], же то не так, і се не сяк… Труна – то діло делікатноє, до неї треба з терпінням і любов’ю братися, а не тоді, коли вже нагла  [95] потреба стала…

– Тать вун, Миколо, нигда не хворів… Ко знав, же так без прєдупрєждєнія возьме та й умре… Ясно, же порядний чоловік такоє не учинить… Як є, так є… Айбо позерай, оби Мар’яна через оболок не узріла, же я у труну ся мощу, бо ґута її хопить услід за вутцьом, – і я, боязко озираючись на вікно, за яким клопотала над небіжчиком заревана Мар’яна, хутенько влігся у свіжовистругану домовину.

Микола обійшов мене навколо, перепитуючи:

– Но як тобі там, ци дубрі?

– По довжині дубрі, лем у плечах трохи тисне, – з виглядом експерта я оцінював кумову роботу.

– То нич… Людина все по смерти змаціцькається [96], а твуй тесть нигда череватим [97] не був… Всьо буде дубрі, я уже вижу… Вилізай…

Я виліз, і з почуттям виконаного обов’язку ми, обхопивши кумовий витвір руками з двох боків, понесли до хати. Верхню ж частину залишили назовні, підперши до ґанку. Микола не вгавав:

– Порядний ґазда, Іване, заготовлену труну все має мати у хижі… То не значить, же, кидь тобі п’ятдесятка стукнула, то вже ся ладити на той світ… Нє… Просто труна – це діло, як я вже казав, тонкоє… Туй важливо, оби дерево було сухоє і тоді дошку до дошки дається щільно припасувати – кожен хоче у гробі сухеньким лежати, а не так, оби ґрунтові води тя нараз залляли… Окрім всього, кидь майстер має час і натхнення, то годен і орнамент даякий на кришці вирізати, оби всьо випозірувало естетично… Та й прикмета є така серед дюдей – кидь маєш приладжену [98] труну заздалегідь, то довгі роки будеш жити… Позерай лем, кумо, яка парадна!!! Де покласти? – це вже адресувалося Мар’яні, котра, побачивши домовину, вже не втрималась і заголосила уголос.