Дебілка (збірник), стр. 21

– Йой, я ти кажу, біда з тими жонами, поникаєш кругом і єдно розочарованіє… Ниє на што побзерати… Єдні курви кругом…

Несподівано товариство принишкло – по вулиці крокувала жіночка, гарно вбрана, охайненька, всміхнена, і сонечко так само загравало з її лискучими черевичками, як щойно з крівлею старої міської ратуші… Трійко молодих чоловіків, впевнених у власній бездоганності, напнулися, мов струни контрабасу в очікуванні своєї оркестрової партії… І щоближче вона підходила, тим виразніше аромат їхніх парфумів оповивав вулицю – цього разу до нього вкрапився ще один компонент – домішок чоловічої хтивості… А жінка крокувала собі спокійно, цокаючи по бруківці підборами і не помічаючи тієї вибухової суміші запахів, котра здатна спровокувати не лишень до випадкового знайомства…

– Доброго здо… – запнувся один з них, перехопивши себе на півслові… Пригадав, що вони не знаються… Жіночка помітила це, проте вигляду не подала, і, ледь всміхнувшись, поцокотіла далі, начебто жодних доморощених мачо не трапилось на її шляху – так, звичайнісінька собі річ – трійко напарфумлених чоловіків у бездоганно білосніжних шкарпетках і з витисненими ініціалами на золотих каблучках… Їй було байдуже – вона світилася тим особливим світлом, котре притаманне виключно закоханим, поспішаючи на побачення…

…Трійко збентежених самозакоханих чоловіків потрохи оговтувались. Врешті один із них – той, що був категоричним і називався Іваном, прийшов до тями:

– Ко сесе [44]?!!

Той, котрий поривався привітатися і називався Стьопою, мугикнув, усвідомлюючи свою, хоч і хитку, привілегію:

– Е, тать вна у налоговій робить… Шо, не знаєш?.. Я до неї отчоти ношу… Ся паніка дуже принципіальна, взятки не бере… за кавіль її не купиш, бо так ся на тебе побзерать, ніби ти її не у кафе, а у постіль кличеш… Тяжко з такими діло мати…

– Айбо парадна… – той, що Іван, наче замислився над чимось, начебто засумнівавшись у нещодавно винесеному вердикті щодо жінок…

– Слухай, тать я її ґазду знаву, – врешті озвався третій, про щось напружено метикуючи… – Точно, знаву… Сижу і пригадую, де я її видів… Тать той її чоловік – родич муй далекий із сусіднього села!!! Вни ся розвели анди… торік чи позаторік… Той, сарака, богував [45], же взяв си вароську, а тота ходить біля нього з носом задертим, – такоє, геби дагди у гноївці го найшла… Ґазду лишила, а типирь літать по вароші, ге принцеса, ани головов не махне… Тать я у них на свадьбі був, а вна мене даже не спознать – по всьому видко, вже си даякого хахаля найшла… Тоті вароські на сякоє діло скорі… Думаєш, де так летить у неділю спозаранку, оби нікого не зустріти знайомого… Суки вни всі, Іване, никому вірити не мож…

За столиком запанувала мовчанка… Трійко шляхетних чоловіків глибоко про щось замислились… До букету їхніх вишуканих парфумів домішувались нові й нові відтінки – стійкого горілчаного перегару, дубильного чоловічого поту і ще чогось, що вкупі вже не приваблювало, а відштовхувало… Та й напрасовані «стрілки» на штанах виглядали вже не бездоганними, а розщіпнуті у розпалі комірці, що донедавна туго підпирали шиї, прозраджували ледь помітні темні смужки на запраних зсередини місцях… Врешті розчулене «шляхетство» грузно підвелось з-за столу, а кишеня білого фартушка офіціантки проковтнула у себе чималу жменю дріб’язку, що довго збирався по гаманцях трьох мачо й ретельно перелічувався, аби часом не зоставити зайвого… На останок той, що називався Іваном, промовив:

– Е-е-е… Шо там казати… Курва – вна і у Африці – курва… І єдно мені, ци вна із вароша, ци з села… Унутрі всьо у них єднако… І чом тото порядний інтелігентний хлоп все лем на курву трафить…

Шкода мені було марно витрачених у кав’ярні останніх гривень… Могла купити молоко… Чи кіло вівсянки…

БЛАЗЕНЬ…

…Над Петрусиком завжди кепкували – аж до п’ятого курсу, не зважаючи на те, що дорослішали і непомітно з жовторотих першокурсників перетворювались у зрілих чоловіків та поважних панянок… А Петрусик яким прийшов першого вересня в інститут, смішним, дивакуватим, маленьким, ледь сягаючи іншим по плече, з посмішкою, сповненою такої непідробної щирості, що обеззброювала найзапеклішого циніка, таким і зостався до останнього курсу, бо це був Петрусик… Не Петро, не Петрик, не Петрусь, і навіть мало хто пам’ятав його прізвище… Згадували лишень тоді, коли у студгазеті, що вивішувалася щомісяця поруч із деканатом, вичитували чергову замітку про те, що студент фізфаку Самійленко Петро здобув якусь першість серед науково-дослідницьких робіт у галузі квантової механіки, а чи зробив новий винахід, а чи довів власну теорему – всім було байдуже, головне, щоб досягнення супроводжувалось грошовою премією… І тоді, докумекавши, що Самійленко Петро – це і є кумедний Петрусик, до аудиторії вже потрапляли з певними намірами…

Петрусик добре про це знав, як і те, що всі його досягнення у галузі фізики нікого загалом не займають, а він «висить» вчергове цілій групі… І вже з порогу, аби уникнути глузувань та насмішок, заявляв:

– Після пар збираємось у гуртожитку…

Проте його ніщо не рятувало… І коли увечері, нав’ючений пакетами з портвейном, пивом, горілкою, бляшанками з кількою, банками з маринованими сардельками і ще бозна чим, Петрусик з’являвся на нахабні, очікуючі компенсації за його геніальність очі, він винувато розводив руками, – мовляв, це все, на що спромігся… Інше (йшлося про залишок грошей) довелося мамі відіслати у село…

– Нічого, Петрусику, не парся, от коли отримаєш Нобеля, тоді ми по-справжньому загуляємо, – заспокоювали ми його, пхаючи за обидві щоки все, у що матеріалізовувалася його премія…

Наступного ранку, сповзаючись, наче кволі після зимової сплячки мурахи, на заняття, попухлі і невиспані після нічного загулу, Петрусика вже не помічали… Його зошит з єдиним на всю групу виконаним домашнім завданням (і коли він встиг?) літав аудиторією, мов комета, що загубила звичну траєкторію руху. І, врешті-решт, повертався до господаря обшмірканим і зім’ятим, ледь вцілілим від групової екзекуції. І всім було байдуже, що в нього, як завжди, різного кольору шкарпетки, чи навиворіт вдягнений светр, чи не збігаються ґудзики з петельками на сорочці… Що з нього, дивакуватого, взяти…

…Я потай шкодувала його з двох причин. По-перше, був внутрішній супротив безглуздій покірності, з якою Петрусик зустрічав кожне насмішкувате слово… Так і хотілося закричати йому у саме вухо, аби він випірнув зі стану одвічної задумливості і нарешті збагнув: «ПЕТРУСИКУ!!! Не будь блазнем, адже вони з тебе просто кепкують… Кепкують, бо не варті твого мізинця, заздрять твоїй геніальності і потерпають від власного неуцтва… Прокинься, хлопче…»

Другою причиною мого особливого ставленя до Петрусика було те, що він у мене потай закохався, і я про це знала… Так-так, закохався, попри комічність ситуації, враховуючи, що нас, дівчат, на цілий курс всього троє, і видимі переваги моєї зовнішності розподіляли кількість чоловічої уваги між нами нерівномірно… Петрусик втрапив у сердечну залежність, усвідомлюючи відсутність найменшого шансу на взаємність… Та це не заважало йому попід партою підсовувати на заняттях правильні рішення контрольних, покірно і мовчки писати за мене курсові, і, якби на те його воля, він ладен був їх за мене й захищати, перевдягнувшись дівчиною… Біда, що нас, панянок, було всього троє, і кожну знали в обличчя…

Петрусик нікому не зізнавався у потаємному сердечному катунку… Це трапилось випадково… Була контрольна з ненависної квантової… Петрусик звично передавав мені попід партою зошит із готовим рішенням, і тут чиясь «зальотна» рука несподівано перехопила мій рятунок. І вже за мить той зошит курсував незрозуміло чим пожвавленою аудиторією, аж допоки білий, мов крейда, Петрусик, не зірвався на рівні ноги, і, нехтуючи обуренням викладача, рвонув по той зошит до нахабного старости, що шкірився просто увічі: