Дебілка (збірник), стр. 17

…Галюся, наче у мареві, переглядала все, що довелось пережити… Оті кілька років, що не була вдома, хотілося забути, немов страшний сон, та не вдавалося. Вагітніла новими й новими спогадами, що, мов намистинки по ненавмиснім натиску на делікатні коралі, розліталися врізнобіч і котилися-плигали по дзеркальній гладі пам’яті, зникаючи по закапелках, що до віку не зібрати… І лишень зараз зернятко за зернятком, кулька за кулькою викочувались-вигулькували з потаємних схованок в надії нанизатися докупи знову у цільне намисто, виринали з пам’яті, наче навмисно обростаючи деталями й подробицями пережитого жаху… Намагалася пригадати щось позитивне, бо ж воно було, адже інакше не вижила б… Так… Були хвилини, коли серце сповивало теплом – коли вісточку отримувала від синів…

Всоте перечитувала кожне слово: про те, що Мишко отримав золоту медаль по закінченню школи, і про те, що вступив до університету і вони з Андрійком нарешті разом мешкають у гуртожитку, не зважаючи на те, що вчаться на різних факультетах… Довелось, щоправда, прохання писати до самого ректора, але той, благо, сприйняв це з порозумінням… Ще б пак – старший син є гордістю фізфаку, а молодший неабияких успіхів досягає у вивченні біології, недарма ж роками захоплювався селекціюванням і позщеплював вдома всі яблуньки з айвою і аличу з ренглодами… Ох, скільки сварок було через ті його чудернацькі досліди…

Галюся складала синівські листи докупки і вночі, коли вже за нею ніхто не міг підгледіти, перечитувала з блаженним виразом на обличчі дорогі серцю рядки, немов Біблію, і, беззвучно схлипуючи, засинала… А в кінці місяця господарі відпускали її з ферми у районне містечко, на пошту, і ті її відлучення носили урочисто-обрядовий характер, бо ж вона поспішала надіслати дітям гроші… Поверталася тиха й радісна, наче з церковного причастя, і в той вечір її вже ніхто не зачіпав випадковими завданнями, не наважуючись порушити нетривкого, але такого видимого блаженства…

Наразі Галюся поверталася додому… Вперше за п’ять років… Вона не знала достеменно, що її там чекає… Не попереджала навмисне – хотіла зробити несподіванку… Хлопці найвірогідніше у місті – сесія ж бо… Андрійко цього літа отримає диплом… Від чоловіка вісточки, щоправда, давно не отримувала, та байдуже – той завжди неохоче писав… Прослизало, щоправда, серед синівських рядків, що батько дедалі більше закладає за комір, посоромились написати правду, що той вже більше року, як перетягнувся мешкати до якоїсь пройдохи в сусіднє село, і хата стоїть порожньою… Приїжджали туди на вихідних, приводили все до ладу, з болем вислуховували сусідські перегуки про те, як старий лайдакує вкупі з такою, як сам, від кнайпи до кнайпи, і спричиняє їм дедалі більше сорому… Та про це Галюся не знала… Знала тільки те, що зовсім скоро вона переступить поріг рідного дому і припаде до маминої могили, і обійме синів…

Прозорий аркуш-декларація тремтів у дрібненьких, схожих на дитячі, Галюсиних руках… Важко було повірити, що ті безпомічні на перший погляд пальці придатні до найважчої роботи… Не звикла писати… Копати, аршувати [38], збирати, лущити, сіяти, чистити, згрібати їй було набагато легше… Хвилювалася… Виводила на тому аркуші цифри, дозволені законодавством, а на грудях мала заховану туго обмотану цераткою і перев’язану мотузкою кіпку гірких грошей… А як же інакше… Попереду – свята, хату треба приводити до ладу, в сина незабаром випускний… Уявляла собі університетські урочистості, і всіх їх укупі, цілою родиною, в новому одязі, всміхнених і щасливих, і її гордість за те, що здужала таки здійснити омріяне, а наступного року і молодшенький, Мишко, стоятиме так само пишно серед випускників, притискаючи до серця червоний диплом… Не зламалася, не піддалася вмовлянням одного й другого, котрими краяв серце кожен лист: «Мамо… їдьте вже додому… Ми переведемося на заочний, підемо працювати, тільки повертайтеся…» Перед від’їздом переховувала ту кіпку зелених безліч разів, та так ретельно, що опісля вже й сама почала забувати, де поклала… і врешті таки зважилась, припасувала на собі схованку, а зараз той згорток обпікав їй груди усвідомленням незаконності й ризику… Віддала заповнену декларацію водієві, і той, поскладавши акуратно всі аркушики до купки, подав митнику-пацюку.

– Прошу вийти всіх з автобуса, – той буравив очками-щілинами кожного, хто ступав стерплими ногами на покинуту колись землю і невпинно повторював. – Все, що не вказано в декларації з будь-якої причини, зараховується умисно прихованим і підлягає конфіскації…

Водій, ледь стримуючись, стискав зуби, гамуючи огиду до зажирілого поцінювача закону, проте очі його видавали… «Який же ти козел», – бриніло у його змученому погляді, і митник, відчуваючи це, заходився ще завзятіше виконувати свої обов’язки.

– Зараз ми вчинимо вибірковий обшук, і якщо бодай у когось знайдемо щось, не вказане у декларації, то обшуку підлягатимуть всі без винятку «іноземні туристи», ги-ги-ги… – задоволений заяложеною, як і сам, дотепністю, митник ковзав поглядом по кожній виснаженій постаті, обираючи собі здобич…

Галюся виходила з автобуса останньою… Не зімкнувши ока протягом ночі, вона ставала ногами на рідну землю так непевно й хитко, що здавалося, от-от впаде… Стерплі ноги начебто наповнилися ватою замість кісток, застояла кров вперто не бажала циркулювати тілом… Сонце, віддзеркалюючись від снігу, яскравими променями ударило просто в обличчя, і, аби втримати з несподіванки рівновагу, вона схопилася за відкіс дверей – ще мить і впала б митнику під ноги…

– Ого!!! А ви тут часу даремно, як бач, не втрачали!!! Вже Різдво почали святкувати!!! Та ще ж зарано!!! – глумливо підтрунював той, а водій, помітивши Галюсину слабкість, вкотре стиснув за спиною кулаки…

– Невже ви не бачите, що жінці зле? Їй потрібна допомога лікаря…

– Облиште… Бачили ми таких симулянтів, не перший день живемо… Погані з них актори, ось що я вам скажу, – вдоволена посмішка розтеклась по мармизі митника, мов розтоплений смалець у гарячому баняку… – От із неї ми й розпочнемо вибірковий обшук… Пройдіть но, паніко, у службове приміщення державної української митниці…

Галюся втратила свідомість…

ЛИСТОНОША

– На що нарікаєте? – місцеве світило медицини виявилося доволі ввічливим, і, помітивши напруження у очах пацієнта, привітно підсовувало до нього крісло зі зручними гнутими бильцями, зробленими під вигин людської руки, та цупким драповим сидінням, аби пацієнт відчував себе впевнено та розкуто. Все було продумано заздалегідь як в інтер’єрі, так і в образі самого лікаря. Світило мало проникливі сірі очі, вкриті безколірним глянцем нігті, взірцево поголене рожеве обличчя, напарфумлену хусточку у нагрудній кишені маринарки і столичний диплом психолога. Світило понад усе мріяло стати доктором наук у галузі психіатрії, і тим вдвічі збільшити гонорари за власну працю. Але цього разу пацієнт виявився не з тих, хто сприяв збагаченню. Та попри все світило усвідомлювало, що кожен, хто звернувся до нього по допомогу – це сировина для підвалин його великого майбутнього.

Лаврентій нервував. Уперше за багато років він наважився переступити поріг лікарняного кабінету. Окрім всього він враз усвідомив незугарність власного заношеного однострою і, прикипівши очима до лікаревих пальців, заховав руки зі згризеними нігтями за спину.

Світило бачило, що дивакуватий пацієнт розгубився, і намагалося втертися в довіру– наразі це було його професійним обов’язком.

– Не нервуйте ви так, – лікар розщіпнув ґудзики піджака, підкреслюючи тим самим неофіційність зустрічі, і, підійшовши до вікна, відхилив кватирку. Струмінь свіжого повітря вивів Лаврентія з заціпеніння. – Отже, ви прийшли з метою розповісти про ваші труднощі, і я залюбки вас вислухаю, аби ми разом спробували тих труднощів спекатися… То що ж вас привело, шановний…

– Лаврентій… Мене звати Лаврентій, – чоловік нарешті наважився вмоститись у кріслі, проте й далі не відводив від лікаря очей.