Диваки, стр. 31

— Згодні,— без помітного ентузіазму відповіли хлопці.

Небо затяглося хмарами. Збиралося на дощ. Тітка Марія заквапилась.

— Ви мені пробачте. Сходіть уже самі на наші дослідні ділянки. Он вони біля річки. Пробуємо вирощувати болгарський перець, патисони та земляний горіх. А я піду допоможу дівчатам садити картоплю.

Учителька щось шепнула Тихону Федоровичу. Той кивнув головою.

— Допоможемо? — спитала Валентина Михайлівна учнів. — Нас ого скільки, в одну мить висадимо.

— Звичайно, допоможемо!..

— А їсти не захотіли? — посміхнулася тітка Марія.

— Ні! — загукали школярі.— Ми на цілий день понаїдалися.

— Гаразд. Тоді ходімо, — згодилась бригадирка.

Дівчата набрали повні відра картоплі, хлопці взяли лопати, поставали рядочком.

За якусь годину разом із городницями висадили всю картоплю.

Незабаром мав приїхати за колгоспницями автобус. Тітка Марія запропонувала і школярів підвезти в село. Всі захотіли їхати. Тільки Тихін Федорович не залишився чекати, пішов додому пішки.

Чекаючи автобуса, дівчата рвали на обніжках весняні квіти. Хлопці подалися на пагорб до давно покинутого вітряка.

— Це буде мій вертоліт! Вертоліт! — ще здалека загукав Сашко, якому видався вітряк схожим на металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!

По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко "завів мотор", увімкнув "важелі" на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.

Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:

— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.

Довелося пілотові робити "вимушену посадку" і разом із "пасажирами" сходити на землю.

Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:

— Покажіть, яких це ви квітів назбирали?

Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.

— Знаєте, як ця називається? — висмикнула — з букетика маленьку жовту квіточку.

— Жовтець.

— А ця?

— Гусячі лапки.

Раптом од млина пролунало пронизливе:

— А-а-а-а!..

Всі здригнулися, повернули голови на крик.

"Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…"

Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.

Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.

"Вбився…" — шугнула в голові думка.

Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.

Опудало!.. Солом’яне опудало!..

— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.

Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.

Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?

Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.

— Негіднику!.. — процідила крізь зуби і ляснула його по щоці долонею.

Закрила обличчя руками, знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.

— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.

— Петренко, підійди і пробачся, — загомоніли дівчата.

Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.

— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців.

Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.

Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.

— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.

— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі.— Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..

Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.

— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!

Навіть не оглянувся.

— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.

Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.

Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.

Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.

Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: "Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся". І бувайте здорові!

Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.

Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.

Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:

Гав, гав, гав! — знадвору.

Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.

Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!

"Не пущу!" — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.

Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.

Микола — нічичирк.

— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.

— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки.

Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.

— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…

Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати, та не знала, з чого почати розмову.

— Миколо, ти знаєш, чому я прийшла? — зважилася, врешті. Помовчала трохи, глибоко зітхнула. — Прийшла, щоб просити в тебе пробачення.

"Вона прийшла просити в мене пробачення?! Не може цього бути! Може, глузує?.."

Тим часом Валентина Михайлівна вела далі:

— Я не повинна була так поводитися. Вибач!

"Ох і халепа! Що ж тепер мені робити?.."

— Звичайно, ти теж завинив переді мною і товаришами. Бо хіба можна так зле жартувати?!

— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.

— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.

Микола, похнюпившись, сидів непорушно.

— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.

— Угу, — кивнув Микола.

Розділ шістнадцятий

ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ

Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.

За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.

Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.

— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…

Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.

Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.

— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.