Затемнення, стр. 46

Я кинулася бігти, але мої рухи були, наче у сповільненому кіно. Я спробувала закричати, наказуючи їм припинити, але мій голос украв вітер, і не було чути ані звуку. Я замахала руками, намагаючись привернути їхню увагу. Щось блиснуло у мене в долоні, й тут я помітила, що моя права рука була не порожня.

Я тримала старий срібний кинджал із довгим і гострим лезом, вкритим засохлою і потемнілою кров’ю.

Я відсахнулася від ножа; мої очі розчахнулися в тиху темряву спальні. Перше, що я зрозуміла, це те, що я не сама. Я обернулася, щоб сховати обличчя в Едварда на грудях, знаючи, що солодкий запах його шкіри краще за будь-що інше віджене нічні страхіття.

— Я тебе збудив? — прошепотів він. Почулося шарудіння паперу, гортання сторінок, і легенький удар, коли щось невелике упало на дерев’яну підлогу.

— Ні, — пробурмотіла я, заспокоєно зітхнувши, коли його руки мене пригорнули. — Мені наснився поганий сон.

— Хочеш мені розповісти?

Я похитала голою.

— Занадто втомлена. Може, уранці, якщо не забуду.

Я відчула, як тихенький сміх струсив його тіло.

— Уранці, — погодився він.

— Що ти читаєш? — пробурмотіла я напівсонно.

— «Буремний Перевал» Емілії Бронте, — сказав він.

Я сонно нахмурилася.

— Мені здавалося, тобі ця книжка не подобається.

— Ти залишила її тут, — промовив він, своїм м’яким голосом присипляючи мою свідомість. — До того ж… що більше часу я проводжу з тобою, то більше людських емоцій стають мені зрозумілими. Виявляється, я можу співчувати Гіткліфу в тому, що раніше здавалося мені неможливим.

— М-м-м, — промурмотіла я.

Він сказав щось іще, щось тихе, але я вже спала.

Ранок наступного дня був перлинно-сірий і спокійний. Едвард запитав мене про сон, але я не могла скласти його докупи. Я пам’ятала одне — мені було холодно, а потім я зраділа, коли, прокинувшись, виявила Едварда поруч. Він поцілував мене (поцілунок тривав достатньо довго, щоб у мене прискорився пульс), а потім поїхав додому, щоб віддати чужу машину і забрати свою.

Я швидко одяглася, не маючи особливо з чого вибирати. Хто б не поцупив мій одяг, він завдав серйозного удару по моєму гардеробу. Якби все не було так страшно, я б не на жарт розізлилася.

Уже зібравшись спускатися вниз до сніданку, я помітила свій розтерзаний томик «Буремного Перевалу», який лежав розгорнутий на підлозі саме там, де Едвард впустив його минулої ночі, коли я відвернула його увагу.

Сповнена цікавості, я підняла книжку, водночас намагаючись пригадати, що він говорив. Щось про співчуття до Гіткліфа, до всіх людей. Ні, це не могло бути насправді — мабуть, мені приснилося.

Мені в око зі сторінки впали три слова, і я піднесла томик поближче, аби прочитати цей абзац уважніше. То була репліка Гіткліфа, і я добре знала цей уривок.

Три слова, які впали мені в око, були «пити його кров».

Я здригнулася.

Так, мені радше наснилося, що Едвард сказав щось позитивне на адресу Гіткліфа. А ця сторінка, мабуть, не та, яку він читав. Книжка могла упасти і розгорнутися на будь-якій сторінці.

РОЗДІЛ 12. ЧАС

— У мене було видіння… — повідомила Аліса зловісним тоном.

Едвард спробував підштрикнути її ліктем у бік, але вона вправно ухилилася.

— Так от, — буркнула вона. — Едвард змушує мене сказати. Й у видінні я побачила, що якби я тебе здивувала, тобі було б тільки важче.

Ми саме ішли до машини після закінчення уроків, і я не розуміла нічогісінько з того, що вона говорить.

— А можна по-людському?

— Тільки не будь дитиною. І щоб без жодних істерик.

— Мені вже страшно.

— Що ж… у тебе, тобто у нас, буде вечірка з нагоди випускного. Нічого особливого. Нема чого хвилюватися. Але я побачила, що ти хвилюватимешся, якщо я спробую зробити її для тебе сюрпризом, — вона відскочила з дороги, коли Едвард потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся, — і Едвард заявив, що я маю тобі сказати. Але там не буде нічого особливого. Обіцяю.

Я важко зітхнула.

— А можна відмовитися?

— Ні.

— Гаразд, Алісо. Я прийду. І жалкуватиму про кожну її хвилину. Обіцяю.

— Це вже інша справа! До речі, мені подобається подарунок. Ти не мала завдавати собі клопоту.

— Алісо, я нічого собі не завдавала.

— О, я знаю. Але будеш.

Я панічно напружила пам’ять, намагаючись пригадати, що саме я могла вирішити подарувати їй на випускний, що вона могла б побачити.

— Дивовижно, — пробурмотів Едвард. — Як хтось такий маленький може бути таким надокучливим?

Аліса засміялась.

— Це талант.

— Ти не могла б почекати ще пару тижнів, перш ніж мені це розказувати? — запитала я невдоволено. — Тепер я переживатиму набагато довше.

— Белло, — сказала вона повільно. — Ти знаєш, який сьогодні день?

— Понеділок?

Вона закотила очі.

— Так, понеділок… четверте.

Вона взяла мене за лікоть і, наполовину розвернувши, вказала а великий жовтий плакат, приклеєний до дверей спортзалу. На ньому гострими чорними цифрами була написана дата випускного. Рівно один тиждень від сьогодні.

— Четверте? Червня? Ви впевнені?

Ніхто з них не відповів. Аліса лише сумно похитала головою, вдаючи розчарування, а Едвард звів догори брови.

— Не може бути! Як це так?

Я намагалася подумки прокрутити час назад, але так і не зрозуміла, куди поділися дні.

Я відчула, як у мене підкошуються ноги. Тижні напруження, тижні хвилювання… як так сталося, що, одержима часом, я не помітила, як мій час минув? Моя остання можливість усе доробити і приготуватися до майбутнього просто розтанула! У мене не було часу.

І я була неготова.

Я не знала, як усе залагодити. Як попрощатися з Чарлі, Рене… з Джейкобом… із людським життям.

Я точно знала, чого хочу, але раптом мені стало дуже страшно це отримати.

Теоретично мені хотілося, навіть нетерпеливилося обміняти смертність на безсмертя. Зрештою, це був ключ, щоб залишитися з Едвардом навічно. А ще не останню роль грало те, що на мене полювали відомі та невідомі вороги. Мені не хотілося просто сидіти склавши руки, безпорадною і апетитною жертвою, в очікуванні, поки хтось із них мене спіймає.

Теоретично усе це було вагомим.

Але на практиці… людське життя — це все, що я знала. Майбутнє поза ним було великою темною безоднею, яку я не могла пізнати, поки в неї не стрибнула.

Ця проста інформація — сьогоднішня дата, — настільки буденна, що я мала б за звичкою не звертати на неї уваги, перетворила довгоочікуваний для мене день на день страти.

Наче в тумані, я бачила, як Едвард відчиняє для мене дверцята машини, чула, як Аліса щебече на задньому сидінні та як дощ барабанить у лобове скло. Едвард, мабуть, зрозумів, що я була там лише тілом, але не намагався витягнути мене з роздумів. А може, й намагався, тільки я не помітила.

Коли ми зайшли до мого будинку, Едвард підвів мене до канапи і посадив поруч із собою. Втупивши погляд у вікно, у сірі дощові потоки, я намагалася зрозуміти, куди поділася моя рішучість. Чому тепер я запанікувала? Я знала, що кінцевий строк на підході. Чому ж його безпосередня близькість мене так лякає?

Не знаю, як довго він чекав, поки я дивилася у вікно. Та коли за темрявою не стало видно дощу, його терпець урвався.

Він узяв моє обличчя у долоні та спрямував на нього свої золоті очі.