Затемнення, стр. 34

Його руки стиснули мене, немов лещата, скувавши мої рухи.

— Уже пізно, — мовив він. Я ніколи не чула раніше, щоб його голос так звучав — якось знервовано, трохи зніяковіло. — Крім того, гадаю, Аліси немає вдома…

— Шкода, — сказала я. — Дуже шкода, правда? — я запанікувала, і серце несамовито забилося, коли я уявила розкішну безсмертну суперницю, про яку раніше навіть не здогадувалася.

— Заспокойся, Белло, — відказав він, поцілувавши кінчик мого носа. — Це доходить до абсурду.

— Справді? Тоді чому ти не хочеш мені розповідати?

— Тому що немає про що розповідати. Ти роздула з мухи слона.

— З якої мухи? — наполягала я.

Він зітхнув.

— Мною трохи зацікавилася Таня. Але я дав їй зрозуміти у дуже галантній, джентльменській манері, що не можу відповісти їй взаємністю. Кінець історії.

Я доклала усіх зусиль, аби мій голос не затремтів.

— Скажи мені дещо — яка Таня на вигляд?

— Як і всі ми — біла шкіра, золотисті очі, — відповів він занадто швидко.

— І звісно, надзвичайно вродлива.

Я відчула, як він знизав плечима.

— В людських очах, — відповів він байдуже. — А знаєш що?

— Що? — мій голос прозвучав грубувато.

Він підніс вуста просто до мого вуха, лоскочучи його своїм холодним подихом.

— Мені подобаються брюнетки.

— А вона блондинка! Он воно що.

— Рудувата блондинка — зовсім не мій тип.

Я замислилась над тим, що він сказав, намагаючись зосередитися, поки його губи повільно опускалися від моєї щоки вниз по шиї, потім знову підіймалися наверх. Він здійснив три такі кола, перш ніж я наважилася відповісти.

— Ну, тоді все гаразд, — підбила я підсумок.

— Гм, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. — Ти така мила, коли ревнуєш. Це на диво приємно.

Я кинула в темряву сердитий погляд.

— Уже пізно, — промурмотав він, майже наспівуючи, голосом ніжнішим за шовк. — Спи, моя Белло. Нехай тобі насняться радісні сни. Ти єдина, кому належало коли-небудь моє серце. Воно завжди буде твоїм. Спи, моє єдине кохання.

Він почав наспівувати мені колискову, і я знала: це лише справа часу, коли я засну, тому заплющила очі й сильніше притулилася до його грудей.

РОЗДІЛ 9. МІШЕНЬ

Щоб дати «вечірці в піжамах» належне завершення, Аліса вранці відвезла мене додому. Скоро має з’явитися Едвард, офіційно повернувшись зі свого «турпоходу». Як мені набридла вся ця облуда! За цим боком людського життя я точно не сумуватиму.

Почувши стукіт дверцят автомобіля, Чарлі визирнув у вікно. Він помахав до Аліси, а потім підійшов і допоміг мені вилізти з машини.

— Гарно розважилася? — запитав Чарлі.

— Так, було класно. Дуже… по-дівчачому.

Зайшовши всередину, я кинула свої речі біля сходів і попрямувала на кухню, аби перекусити.

— Для тебе повідомлення, — гукнув Чарлі мені навздогін. Блокнот для телефонних повідомлень стояв на видному місці, обіпертий на каструлю. Чарлі писав:

Я скорчила міну. Чарлі нечасто дописує коментарі до моїх повідомлень.

А Джейкоб нехай іде до біса і засмучується. У мене не було охоти з ним балакати. І взагалі, з потойбічного світу не дзвонять.

Якщо Джейкобу хочеться, щоб я померла, нехай звикає до тиші.

Апетит зник. Я повернулася і пішла розкладати речі.

— Ти не подзвониш Джейкобу? — запитав Чарлі. Він обіперся об стіну у вітальні та споглядав, як я піднімаю сумки.

— Ні.

Я пішла сходами нагору.

— Так негарно поводитися, Белло, — сказав він. — Помилятися — це людське, прощати — божественне.

— Не пхайся в чужі справи, — промовила я собі під носа, щоб він не почув.

Я знала, що у мене намічалося прання, тож, поклавши на місце зубну пасту і вкинувши брудний одяг у корзину для білизни, я попрямувала до кімнати Чарлі, аби познімати з його ліжка простирадла. Я поскидала їх на купу біля сходів і рушила до своєї кімнати, аби зробити те ж саме.

Біля ліжка я затрималася, схиливши голову набік.

Куди поділася подушка? Я роззирнулася, оглядаючи всю кімнату. Подушки не було. Кімната видавалася незвичайно чистою. Хіба мій балахон не висів на тому бильці в ногах ліжка? І я могла заприсягтися, що під кріслом-гойдалкою валялася пара брудних шкарпеток, а зверху на ньому лежала червона блузка, яку я приміряла два дні тому, але вирішила, що вона занадто святкова для школи…

Я знову покрутилася на місці. Моя корзина для білизни не була порожня, але й не набита під самий верх, як мала бути.

Невже Чарлі поправ? Це на нього не схоже.

— Тату, ти вже щось прав? — гукнула я у двері.

— Гм, ні, — крикнув він у відповідь винуватим голосом. — А ти хотіла, щоб поправ?

— Ні, я сама збиралася. Ти шукав щось у мене в кімнаті?

— Ні, а що?

— Не можу знайти… блузку…

— Я туди навіть не заходив.

А потім я згадала, що Аліса навідувалася сюди по мою піжаму. Я й не помітила, що вона приносила подушку — мабуть, тому, що не спала на ліжку. Вона, мабуть, трохи тут поприбирала, збираючи мої речі. Мені стало соромно за свою неохайність.

Але червона блузка не була брудною, тож я полізла в корзину, аби витягнути її звідти.

Я сподівалася, що вона лежить десь згори, але її там не було. Я перерила всю білизну, проте блузки не знайшла. Я подумала, що у мене, напевно, параноя, але відчуття було таке, наче щось іще зникло, і скоріш за все, це щось було не єдине. Зникло близько половини речей.

Я зідрала з ліжка простирадла і, захопивши по дорозі білизну Чарлі, пішла до пральної комірчини. Пральна машина була порожня. Я перевірила сушилку, в душі сподіваючись знайти там випрані речі — послугу від Аліси. Але й там нічого. Я насупилася, збита з пантелику.

— Ти знайшла те, що шукала? — вигукнув Чарлі.

— Ще ні.

Я піднялася нагору, аби подивитися під ліжком. Нічого, окрім запилених плюшевих зайчиків. Я почала ритися в комоді — може, я сховала червону блузку назад і забула за неї?

Почувся дзвінок у двері, і я припинила пошуки. Це, напевно, Едвард.

— Двері, — проінформував мене Чарлі зі свого крісла, коли я промчала повз нього.

— Не вставай, тату.

З сяючим обличчям я відчинила двері.

Едвардові золоті очі були широко розчахнуті, ніздрі роздувалися, зуби вищирені.

— Едварде? — сказала я різко, вражена виразом його обличчя. — Що?…

Він приставив палець до моїх губ.

— Дай мені дві секунди, — прошепотів він. — Не рухайся.

Я завмерла, стоячи на порозі, а він… зник. Він метнувся так швидко, що Чарлі навіть не помітив, що повз нього щось промайнуло.

Перш ніж я встигла порахувати до двох, Едвард повернувся. Він обійняв мене за талію і швидко потягнув на кухню. Його очі металися по кімнаті, а руками він притискав мене до себе, наче боронячи від чогось. Я кинула погляд на Чарлі, який сидів у своєму кріслі, ретельно нас не помічаючи.

— Тут хтось був, — пробурмотів він мені на вухо, провівши мене углиб кухні. В його голосі лунало напруження, я ледве розчула його за ревінням пральної машини.

— Присягаюся, що жодних вовкулак… — почала говорити я.

— Це не вони, — швидко перебив він, хитаючи головою. — Це один із наших.

З його голосу стало ясно, що то він не членів своєї родини має на увазі.

Я відчула, як зблідла.

— Вікторія? — жах скував горло.

— Це не її запах.

— Хтось із Волтурі, — припустила я.

— Можливо.

— Коли?

— Так, я гадаю, що це вони, бо хтось проник сюди недавно, рано-вранці, коли Чарлі ще спав. Хто б це не був, Чарлі він не зачепив, тобто в нього, вочевидь, була інша ціль.

— Знайти мене.

Едвард не відповів. Його тіло завмерло, нагадуючи статую.

— Про що ви двоє там шушукаєтеся? — запитав підозріливо Чарлі, виринаючи із-за рогу з порожнім відерцем для попкорну.