Затемнення, стр. 16

Він видер сторінку з-під моєї руки.

Це було зовсім не те, що я мала на увазі; у мене й на гадці не було їхати без нього. Я хотіла сказати, що ми мали залишитися тут разом. Але його відповідь збила мене з думки і навіть заінтригувала. Ніби я не можу перелетіти країну, щоб не змусити літак впасти. Смішно якось.

Він намагався приховати посмішку.

Ну, звичайно. Я закопилила губи і спробувала ще раз.

Я зупинила на ньому німий погляд.

— Що? — прошепотів він.

Я похитала головою, збентежена.

— Нічого, — відповіла я самими губами.

Витерши гумкою це недоладне листування, я нашкребла ще один рядок:

Я знала, що буде наступний раз. Змагання триватиме, поки хто-небудь не програє.

Едвард подивився мені у вічі довгим поглядом. Цікаво, який вигляд мало тоді моє обличчя — на дотик воно було холодним, значить, рум’янець іще не повернувся. На віях іще не обсохли сльози. Він зітхнув і коротко кивнув.

Папірець зник із-під моєї руки. Я підняла очі, кліпаючи від здивування, — містер Берті саме проходив між рядами.

— Це щось таке, чим би ви хотіли поділитися з усіма, містере Каллен?

Едвард підняв на нього безневинний погляд і простягнув аркуш паперу, що лежав поверх його папки.

— Мої записи? — запитав він, вдаючи розгубленість.

Містер Берті пробіг очима по написаному — понад усякий сумнів, то був бездоганний конспект його лекції, — а потім відійшов, насупившись.

Згодом, на уроці математики — єдиному, куди Едвард не ходив разом зі мною, — я почула плітки.

— Ставлю на великого індіанця, — сказав хтось.

Я роззирнулася і побачила, як Тайлер, Майк, Остін та Бен схилили голови один до одного і захоплено про щось розмовляли.

— Ага, — прошепотів Майк. — Ви бачили габарити отого хлоп’яти Джейкоба? Гадаю, що він покладе Каллена на лопатки, — судячи з голосу, Майку стало приємно на саму думку.

— А на мій погляд, — заперечив Бен, — не треба недооцінювати Едварда. Він завжди такий… упевнений. Здається мені, що він може за себе постояти.

— Я згоден із Беном, — сказав Тайлер. — Крім того, якщо те хлоп’я наїде на Едварда, то за нього заступляться його братики-громили.

— Хто-небудь із вас був недавно в Ла-Пуші? — запитав Майк. — Пару тижнів тому ми з Лорен їздили туди на пляж, і повірте мені, друзяки Джейкоба не менші за нього.

— Гм, — промовив Тайлер. — Шкода, що діло так ні до чого й не дійшло. Мабуть, ми вже ніколи не дізнаємося, чим би воно закінчилось.

— А може, й дізнаємося, — сказав Остін.

Майк посміхнувся.

— Хто хоче зробити ставки?

— Червонець на Джейкоба, — випалив Остін.

— Червонець на Каллена, — підхопив Тайлер.

— Червонець на Едварда, — підтримав його Бен.

— Джейкоб, — сказав Майк.

— Гей, хлопці, хто-небудь знає, в чому там справа? Це може вплинути на шанси по ставках.

— Дай-но я здогадаюсь, — промовив Майк, але в цей момент помітив мене, водночас із Беном і Тайлером.

Судячи з виразів їхніх облич, вони не зрозуміли, що я все чула. Вони швидко почали роззиратися і шарудіти паперами на партах.

— А я все одно ставлю на Джейкоба, — пробурмотів Майк собі під ніс.

РОЗДІЛ 4. ЗАКОНИ ПРИРОДИ

У мене був поганий тиждень.

Я знала, що нічого суттєвого не сталося. Так, Вікторія не здалася, але хіба я сподівалася хоч на одну мить, що здасться? Її поява лише підтвердила те, що я знала і так. Жодних причин для нової паніки.

Теоретично. Але не панікувати було легше собі звеліти, аніж зробити.

Заняття закінчилися декілька тижнів тому, але сидіти склавши руки, слабкою та беззахисною, в очікуванні нової катастрофи, було, на мою думку, безглуздо. А залишатися людиною виявилося занадто небезпечно — все одно, що напрошуватися на неприємності. Хтось на кшталт мене не повинен бути людиною. З моїм везінням треба бути трохи менш безпорадною.

Але ніхто не хотів мене слухати.

— Нас семеро, Белло. І в нас є Аліса, тому я не думаю, що Вікторія захопить нас зненацька. І заради безпеки Чарлі важливо, щоб ми дотримувалися початкового плану, — сказав Карлайл.

— Ми ніколи не дозволимо, щоб із тобою щось сталося, люба моя. І ти це знаєш. Будь ласка, не хвилюйся, — мовила Есме і поцілувала мене в чоло.

— Я такий радий, що Едвард тебе не вбив! З тобою все набагато веселіше, — сказав Еммет. Розалія сердито глянула на нього.

Аліса закотила очі зі словами:

— Ти мене ображаєш. Невже це насправді тебе хвилює?

— А навіщо тоді Едвард потягнув мене до Флориди, якщо немає приводу для хвилювання? — наполягала я.

— Хіба ти не помітила, що у Едварда невелика схильність до перебільшення?

Джаспер, скориставшись своїм дивним даром контролювати емоційну атмосферу, мовчки зняв цілковито мою паніку та напруження. Я заспокоїлася і відмовилася від свого відчайдушного наміру.

Але щойно ми з Едвардом вийшли з кімнати, цей спокій розвіявся.

Ми домовилися, що я просто забуду про схиблену вампірку, яка вистежувала мене і збиралася прикінчити. Забуду і займатимуся іншими справами.

Я так і зробила. Дивно, але інші справи знайшлися, і вони завдавали хвилювання не менше, аніж моє переміщення вгору в переліку вимираючих видів…

І на першому місці серед них була відповідь Едварда.

— Це питання вирішуєте ви з Карлайлом, — сказав він. — Звісно, тобі відомо, що одне твоє бажання — і вирішити проблему можу я. Проте ти знаєш мою умову, — і подарував мені янгольську усмішку.

Так, я знала його умову. Едвард обіцяв перетворити мене сам, будь-якої миті… потому як ми одружимося.

Інколи мені здавалося, наче він лише вдає, що не може читати мої думки. Як інакше міг він поставити ту єдину умову, яку мені прийняти було важко? Єдину умову, яка мене зупиняла.

Так чи інак, дуже поганий тиждень. І сьогодні — його найгірший день.

Поганим день вважався завжди, коли Едварда не було поруч. Але оскільки на цей тиждень Аліса не передбачила нічого надзвичайного, я наполягла, щоб він скористався нагодою і пішов із братами на полювання. Мені було відомо, як йому набридла легка здобич.

— Іди розважся, — сказала я йому. — Принеси мені пуму.

Я ніколи йому не зізнавалася, як тяжко мені було без нього — як мене терзали кошмари, що він мене знову покинув. Якби йому стало про це відомо, то він би почувався жахливо і боявся б залишити мене, навіть якби було конче необхідно. Так було тоді, коли він щойно повернувся з Італії. Його золотисто-карі очі робилися чорними, і він мучився від спраги більше, ніж було необхідно. Тоді я вдавала хоробрість на обличчі й виштовхувала його за двері, коли Еммет і Джаспер збиралися полювати.

Все ж я гадала, що він читав мої думки. Трішки. Цього ранку у мене на подушці лежала записка:

Отож попереду в мене була довга порожня субота, нічим не заповнена, окрім моєї ранкової зміни в крамниці туристичного спорядження «Ньютонз Олімпікс», де я працювала, щоб розвіятися. І звичайно, такої заспокійливої обіцянки Аліси: