Зворотний бік світла, стр. 54

— Але ж вона моя донька, мамо! І ми, темні, маємо першочергове право на неї.

— Що, право? Ти ж купу літ жив у Яровороті, і тебе там не з’їли. Навпаки — навіть поважали. Я пишалася тоді своїм сином! Що ж ти таке кажеш: «Мальва — темна»? Дурниці! Вона не товар, сину! Вона — жива безсмертна і сама обиратиме свій бік.

Стрибог був відкрив рота, щоб заперечити, та Мара сердито глипнула на нього і він заткнувся.

— Вона не тільки твоя дочка. Вона й моя онука, чи ти забув? А ще — вона дочка смертної жінки. Сме-р-тно-ї… Благаю тебе, любий, опам’ятайся! Хіба ті роки, що ти прожив у Яровороті, зробили тебе калікою?

— Це геть інше. Це було відступництво, зрада, і її я спокутуватиму все своє життя, — говорив майже пафосно.

Мара посміхнулася.

— Ой-ой-ой! А ти пригадуєш той момент, коли давав клятву біля Чорнобогового джерела? Чи всі твою клятву прийняли?

Стрибог розгублено дивився на Мару.

— А ти звідки про це знаєш?

Сумно посміхнулася:

— Я все бачила. Чорна голубка на голові Чорнобога, пам’ятаєш? Чи могла я пропустити таке? Так що ти не клятвовідступник, сину. Ти й досі вагаєшся, бо Сварог клятву тих, хто на роздоріжжі, не приймає.

— Я не вагаюся. Чуєш? — сердився на себе, на Мару. — Я зробив вибір, а ця історія з Яроворотом тільки помилка і я за неї розквитаюся сповна, якщо приведу до батька його онуку, мою доньку, майбутню темну безсмертну.

— Помилка, кажеш? Скажи чесно, якби Птаха не залишила тебе, то чи повернувся б ти до Мора? Ніколи, бо ти в Яровороті був щасливим, поруч з нею, з її коханням. Тебе ж не силою там утримували. Птаха й так задовго терпіла. Якби мені у свій час твій батько посмів щось таке утнути, то…

Злий вогник блиснув в очах Мари. Стриб з переляку навіть ковтнув слину. Добре, що його Птаха не така, як його матір. А він який? Ото вже має батьків, а вони ще й дивуються сину.

Мара вела далі:

— А доньку тобі тепер доведеться впрошувати піти з тобою. Я так розумію, Мор тебе назначив її Учителем від темних?

— Так, мене, але тоді ми ще не знали, що вона по праву народження наша. І про яке впрошування ти говориш? За нею зараз стежать найкращі темні воїни, і, поки я розмовляв з Птахою, вони кинулися наздоганяти її.

— Наздогнали? — Мара іронічно запитувала.

— Вони не можуть користуватися варганами-ключами, тому це їх трохи затримує, — виправдовувався Стриб.

— Та невже? Вона ж темна, по крові чи по чомусь там, що ти собі ще вигадав. Як же вона посміла взяти до рук світлого ключа і при тому залишитися неушкодженою? О, Свароже, ти копія свого батька, сину. Мальва отримала Перемінник і тепер самостійна у виборі власного шляху, але, думаю, без згоди Птахи й кроку в твій бік не зробить. А якщо почує, що ти вчинив із Птахою? Тобі дуже пощастить, якщо Магура житиме. Хтось дуже хоче, щоб вона жила.

— Хто? Ти? — ледве вичавив з себе холодним голосом.

— Ні, не я! Це той, кому вона не байдужа і хто багато на що готовий піти заради того, щоб вона просто залишалася живою…

11. Погоня

Мальва скористалася ключем, зробила так, як її вчила Птаха. Повторювала в думці й навіть устами шепотіла слова: «Магура! Магура! Магура!» Вона хотіла втекти, заховатися у райському саду, де живуть диво-птахи, і там, у спокої, обміркувати все, що з нею зараз відбувається. Натомість, коли притулила губи до дримби та загуділа в неї, в голові картинка не з’являлася, тільки слова «Магура! Магура!»

І от вона стоїть на горі, майже на вершині, недалечко в долині звичайне українське село. То Карпати, ніякі там паралельні світи, якими вона мандрувала з Птахою. Світ Єдиного Бога не відпускав. «Трясця йому в боки», — вилаялася розчаровано. Або щось не так зробила, або не про те подумала, що втрафила саме сюди. Роззирнулася. Більша частина гори вкрита лісом. Зараз тут тихо. Немає людей, вони там унизу копошаться, женуть додому з пасовиська худобу, бо вже пізній літній вечір, втомлений спекою, огортає ніжно за плечі і провадить до спочинку. Ніхто на неї не зважає. В траві сюркочуть цвіркуни, трохи набридають всюдисущі комарі, та роса холодить босі ноги. В чому була вбрана у своїй квартирі, в тому і дременула подалі від тих двох — непримиренних чи то друзів, чи то ворогів. Ще не знала, що непримиренними можуть бути й ті, хто по-справжньому кохає, випалюючи і водночас наповнюючи одне одного. Сіла на траву під кущем шипшини, що самотньо бовванів неподалік, обхопила голову руками.

— Вона твоя дочка, — досі слова Птахи бринять у голові. Як і слова про те, що вона насправді небажана дитина, що народилася випадково від жінки, яку її батько зараз й не пригадає, бо у нього їх стільки було! Добре, що Птаха спровадила її в той момент подалі, бо після пережитого всередині заворушився недобрий небезпечний звір, що ненавидів того чоловіка, якого Птаха назвала її батьком.

Жах, який жах! Вона ледве не закохалася у власного тата. Втрафила наче в якусь пастку, не зважала, не чула голосу розуму, готова була йти за Святославом хоч на край світу, а після того солодкого поцілунку — і за край. Бачила лишень його уста і не чула слів, тонула в його темних очах і не хотіла вертати назад, слухала медові слова, і вони були для неї чарівною мелодією, навіть приємнішою від співу птахів з Райського саду. І раптом після слів Птахи щось наче вибухнуло в голові, буквально на очах розлетілося на друзки, розбилося. Мана…

Птаха їй мусить усе пояснити. Тепер усе, бо… «І вона ж обіцяла. Так, обіцяла! — говорив здоровий глузд. — Якщо тільки зараз ті двоє не повбивають одне одного». Струснула головою.

Поруч під кущем щось зашурхотіло. Стрепенулася від несподіванки, мокрий ніс тицьнувся в її руку, і почулося жалібне: «Ме-ме-ме…» То було манюньке козенятко, чорненьке з невеличкими ріжками на голові. «Загублене, як і я», — подумалося Мальві. Десь знизу гори хлоп’ячий голос виводив жалісливо:

— Цигане, хлопчику, ходи-но сюди! Ади, хлопчику! Агов.

— То, певне, тебе шукають, малий? Загубився, як і я. Та з тобою все зрозуміло. Пішли, відведу тебе до мами чи принаймні до тих, кому ти небайдужий, а тоді поміркую, як чинити далі.

Звелася на ноги, ішла на голос, озирнулася, козенятко бігло за нею.

Десь на півдорозі до низу наткнулася на десятилітнього заплаканого хлопчика. Він часто шморгав носом та рукавом витирав сльози, розмазуючи їх по обличчю брудними хвилями. Босі ноги, закороткі штани, з яких певне ще позаторік виріс, майка, яка, може, колись була й білою, але тепер швидше нагадувала шмату для миття підлоги.

— Ей, малий! — покликала його Мальва, побачивши, що той зібрався повертати в інший бік, уздрівши чужинку. — То не твоя згуба за мною волочиться? Мекає та кумекає, мами шукає.

Мальва відступила вбік, за її ногами заховалося мале козеня.

— Ой, моя. Дякую. Коби його не здибав, то вітчим з мене б три шкури зогнав. А я шо? Тіко скупався разочок з хлопцями, — малий від радості, що згуба знайшлася, сипав словами, мов горохом.

— Так, його мама, — тицьнув пальцем у мале козеня, яке притулилося до ноги Мальви і також наче уважно слухало розповідь, — і ще трійко кіз та сусідська корова і не думали нікуди тікати, а оце мале… Шибеник, шибеник. Усе кудись завіється, а ти шукай.

— Шибеник, кажеш, — Мальва по-зрадницьки підморгнула хлопцеві. — А чого ж ви його Циганом назвали?

— Ну, як чого? — малий, здається, вже заспокоївся і весело відповідав своїй новій знайомій, яка знайшла його пропажу. — Він чорненький весь.

— Чорненький? — Мальву відповідь розвеселила. — То могли назвати його Негром чи Мавром, повір, то було б безпечніше. Бо він тепер себе поводить точно, як Циган. Як назвеш, те й отримаєш.

Зловила себе на думці, що зачинає розмовляти, як Птаха. Аж посміхнулася сама собі від цієї думки.

Малий відкрив був рот, щоб щось відказати, але не знайшов слів і тільки знизав плечима.

— Слухай, молодий чоловіче, а як називається ваше село, що в долині?

— Село? — малий якось здивовано глипнув на дівчину — А! Ти не тутешня. Туристка, мабуть! Заблукала, як і мій Циган? Село наше — Либохори.