Гетьман, син гетьмана, стр. 35

Від’їхало коней з двоє, й він підкликав осавула:

— Бери сотню й рубайте татарву.

— Так вони ж за домовою…

— Рубайте в пень! — скипів. — Я наказую.

З того почалися його загострені стосунки з турками й татарами. Він не слухався їхніх наказів, чинив по-своєму. Він взагалі став дратівливий, нестримний у словах і вчинках. Гнув, приневолював і власних підданих, збирав непомірний чинш і все те топив у горілці. Топив у ній свою недолю й недолю рідного краю. Край спорожнів, спливав вогнем і димом, обливався кров’ю. Три звірюки, три драпіжники душили його: лях, москаль і турок.

А ще Юрій уразився на одного немирівського єврея Орука, неймовірного багатія, який зробив великі послуги Кам’янець-Подільському паші й самому султанові (певно, грошові), і Юрію вчинили розшук, три паші здекларували йому смерть.

Ніхто гаразд не знає, де і як погинув Юрій. Один літописець пише, що його скарали турки в Кам’янці-Подільському на турецькому мості, інший — що загинув він біля Очакова, ще інший: «Поляки викололи йому очі, повісили за ребро, мучили всілякими муками й налили олова в рот». Отож, як не міг він знайти захисту й правди в жодній із сторін, так і не знаємо, від рук якої сторони загинув. А ми можемо тільки сказати, що поламав цього зеленого клена життєвий вихор, розвіяв, як билину в полі, стоптав, як молоде жито. А тодішні літописці, які вірно служили Москві, ще й намагалися навести на Хмельниченка чорну тінь — так само, як наводили московські літописці її на своїх царів — Петра ІІІ (любив грати на скрипочці — його основна провина) чи Павла І (відмінив смертну кару), бо ж ці царевичі не сягали в діяннях Петра І та Катерини ІІ ні за кількістю жертв, ні за розпутністю, ні за підступністю й брехливістю. Так, не мав Юрій ні військової звитяги, ні глибокого розуму, плив у своєму човнику, куди гнали хвилі. Як гнали вони інших гетьманів, кращих чи гірших — Виговського, Многогрішного, Самойловича, Дорошенка, як женуть нинішніх, набагато гірших, підлих та зажерливих, прислужливих чужим, ворожих своїм, пустоголових та нікчемних. І гине, як і колись, Україна, й чи зійде над нею сонце?!

м. Київ

Оглянься — за тобою погоня

Повість

ЧАСТИНА ПЕРША

— Діно, виходь за Бориса, — Параска Юхимівна приплющила очі, відкинулася на дві великі, поставлені за її спиною сторч подушки. Очі в неї безколірні, тьмяні, байдужі, вони ледь засвічувалися тільки тоді, коли вона дивилася на дочку. Параска Юхимівна згасала. Смерть наближалася до неї тихо, непомітно, лише вона чула її ходу, в неї вже розпочалося таємне єднання з тими, кого живі не бачать. Повіки підвелися на мить. — Він закінчує аспірантуру і дисертацію, його залишать у Києві, а якщо й пошлють, то в якесь велике місто. Інакше тебе запроторять у якусь Зателепівку.

— Мамо, я вже рік зустрічаюся з Ігорем.

Її голос лунав тихо, але переконливо:

— Мало з ким ми зустрічаємось. А тут — ціле життя… — Повіки підвелися трохи вище. Жовтава блідість обійняла все її обличчя. — Я, Діно, раджу не тільки через те, що Борис — перспективний. Ми знаємо його, він хорошого роду, й сам добрий, не обідить тебе. — І знову приплющила очі. Й вже зовсім тихо: — Він тобі пропонував одружитись?

— Щоб так прямо — то ні. Казав, що хоче, щоб ми завжди були разом.

— От і скажи йому саме це.

Параска Юхимівна знову заплющила очі.

Обличчя Параски Юхимівни було бліде, виснажене, безживне, останні фарби життя полишили його.

Чоловік Параски Юхимівни Ларіон загинув на війні. Перші бомби сорок першого впали на їхнє військове містечко на кордоні. Він схопив зі стіни автомат і вибіг. Через півгодини вернувся на приступці кабіни полуторки, у якій вже сиділо кілька сімей командирів.

— Збирайся швидко. Документи… щось там на дорогу. Поїдеш до своїх батьків.

Він ще вийшов зі всіх тих «котлів». І якийсь час був начальником польової школи в далекому тилу, в Шиморському, там готували сержантів для фронту. А тоді на чолі того училища був одправлений на фронт, на Курську дугу. Й там дістав смертельні рани.

Діна читала два листи тих часів; один з госпіталю, написаний незнайомою рукою, очевидно, Ларіон диктував медсестрі, вона не все розбирала з його мови, бо ж звертався до дружини — Паша, а в листі було — Маша, і Діна — Тіна. А другий лист — батькових однополчан, вони розповідали, як загинув їхній командир полку: на правому фланзі оборони полку склалася важка ситуація, й він побіг туди понад окопами — по окопах було б забарно — і кулеметна черга пронизала йому плечі.

Вони ще якийсь час жили у військовому містечку в Шиморську, Діна носила з солдатської кухні казанки з солдатським гороховим супом і перловою кашею, а тоді матері погіршало, й вони втрьох — Параска Юхимівна, Діна і її менший брат Толя — поїхали на Чернігівщину до батьків Параски Юхимівни, Діниних діда та баби. Параска Юхимівна під час евакуації, вистрибнувши з вагона, впала на шпали, в неї розвинувся кістковий туберкульоз, який останнім часом перекинувся на легені. Її дні вже полічені десь там, і думки її зосереджені на дітях, насамперед на Діні, яка, одружившись, виведе в люди й братика.

Вони йшли київськими горбами, київськими парками від філармонії, через Місток Кохання — кажуть, хтось колись через нещасливе кохання з нього викинувся і розбився, мимо стадіону «Динамо», зупинилися над урвищем, відгородженим невисокою огорожею з гнутих металевих прутів. Діна дивилася на заріччя, на зелену хвилю садів і лісів, над ними простяглася небесна блакить, по якій на овиді були розвішані білі-білі хмарки, неначе дитячі льолі.

Серце Борисові стискалося — Діна через два дні поїде на переддипломну практику до Молдавії.

— Діно, ти поїдеш, — подивився їй в синющі очі, — а у мене в серці вже зараз така мжа. Я все мрію, що ми будемо разом.

— А ми й будемо, — мовила вона, і на її кармінові губи лягла усмішка.

— Діно! — спалахнув Борис. — Ти… ти згодна бути моєю дружиною?

— Так, — рівно відповіла вона.

Борис у душі шаленів, крута, терпка хвиля заполонила його, він не знав, що йому робити: цілувати її, але ж він ще жодного разу її не цілував, та й тут на доріжках люди, він і в теміні кіно ніколи не одважився взяти її за руку.

— Діно, Діночко… Завтра ми підемо в ЗАГС.

— Я ж через два дні їду.

— Я хочу, щоб ти поїхала вже моєю дружиною.

Її погляд і думка були десь далеко, може, вже в далекій Молдавії.

І раптом вона тихо:

— Я не можу принести тобі щастя.

— А кому?

— Нікому. Така я є.

Він подумав, що це її дівоча химера, й усміхнувся в думці.

Він таки вмовив її, й наступного дня вони йшли пощербленими сходами районного ЗАГСу. Дебела тітка у вовняній кофті їм пояснила, що нещодавно уведено правило, за яким ті, що хочуть одружитися, мають пройти двомісячний іспитовий термін. Борис хотів подати заяву зараз, але Діна сказала, що подадуть після її повернення.

Прощальний вечір провели на тих же кручах, тільки тепер на обрії хмари йшли тугими валами й небо над головою було сіре, похмуре. Проте воно вже не могло потьмарити радості в Борисовій душі, огорненій світлою хмаркою прощальної туги. Діна знову дивилася на заріччя, а він — на неї. «Герцогиня — і вперше: моя герцогиня». Так, цим епітетом він нагородив Діну давно, саме таких бачив він герцогинь у старих книжках, зокрема в шеститомній історії І. Єгері: високе чоло, великий рівний ніс, великі губи, важка хвиля чорного волосся, яке спадає їй на плечі. Краса і… трохи холодність. Він не раз ліпив епітети до неї: красунька, «броская», зваблива, і — жоден не підходив, підходило одне — красива дівчина.