Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник), стр. 96
— Хто це пише?
— Це… лист від дівчини…
— Гм. А що ж це вона прямо так і пише в листі…
— Так. Вона прямо так і пише, лише пише, що це не німці зробили, а «ворожі партизани».
— Розумна дівчина! А що сестра пише?
— Теж пише про смерть багатьох знайомих… На шибеницях… «Порозбивалися на гойдалках…»
— Т–та–ак… Ось в цім і суть, — зітхнув Петро. — Ось в цім і суть.
Мовчанка. Петро дивився широко розплющеними очима на віти акації над собою. Потім заговорив з мукою, тягучим, хриплим голосом:
— Я от дивлюся на них… Ти знаєш, я бачу їх… От їх тисячі гойдаються на гілляках, на спеціяльних шибеницях, на брамах, на стовпах… Стільки, як отих листочків, і отак тремтять!.. Тисячі їх лежать горами в шолухових ямах на державному млині, постріляних, закривавлених і присипаних шолухою… Тисячі їх вигинуло в таборах остарбайтерів під канчуками… Ось, брате, у чім суть! Ясно?.. Здавалося би, ясно?.. — Павза. Петро відсапнувся. — А воно зовсім і не ясно. Бо знаєш ще, в чім суть? Ти це знаєш, ти це сам знаєш, але я мушу це сказати, бо вони от їдуть через мою душу… Десятки тисяч, сотні тисяч їх день і ніч їдуть… Все на захід, все на захід. День і ніч. Під бомбами, під артилерійським обстрілом, через фронти — босі й голі поспішають. Я бачив їх… Ти бачив їх… Довжелезні ешелони утікачів зі сходу на захід… З маленькими дітками… З старенькими бабусями… Але, поки вони всіли в ешелони, вони бігли пішки, босоніж сотні кілометрів, тримаючи маленьких діток за ручки, на захід, на захід, рятуючись від пекла, від загибелі, від мук, обриваючи одежу й шкіру межи тернами, гублячи діток на дорогах непогребенними. Вони утікають… Знаєш від чого вони утікають? Ти знаєш. Але ти не бачив, а я бачив на власні очі, від чого вони утікають… Ах, Боже! І куди вони утікають!.. Твоя мила пише, що повісили твоїх друзів… А моя мила не пише, бо… бо її саму вішали ті самі, що вішали твоїх друзів, але вона утекла, щоб її вішали інші, ті, що загубили її батька… Ми бачили з тобою ешелони на всіх станціях Чехословаччини, Німеччини, Мадярщини, Польщі… А скільки ж ми ще не бачили!..
— Сестра пише, що у Львові, по всіх містах Галичини повно–повнісінько біженців зі сходу. Убогих таких і голодних… А тепер вони мечуться в паніці, поспішають утікати далі… — це Роман.
— От бачиш. Вони біжать не від добра, вони біжать від лиха. Вони рятуються, але… Вони потрапляють «з вогню та в полум'я», як то кажуть наші сусіди. Але де більший вогонь?! Ось питання! Тепер це питання.
Павза.
— Ти бачиш їх? Ні, ти не бачиш їх. Мільйони черепів, що ними напакована вся земля там, от мерехтять переді мною… Постріляних, помордованих, розкуркулених, вимерлих від голоду… їх більше, аніж отих листочків на дереві. Я бачив їх на шляхах і дорогах Далекої Півночі, я бачив їх у Вінниці, але скільки я ще не бачив, а скільки їх є там! А скільки сліз материнських і дитячих!.. Ось через те вони утікають, ті сотні тисяч нещасних людей. Вони їдуть і їдуть… Ось в цім і суть!..
Петро урвав мову. Зітхнув глибоко. Лежав мовчки.
По довгій павзі Петро враз рішуче звівся. Обтрусився, похитуючись. Підняв і почепив на шию свій «ем–пі».
— Ходім. Будемо битися, Романе! Ми мусимо битися… До решти… До останнього зітхання.
І вони пішли.
Пішли шукати якусь уцілілу ще частину, до якої можна би пристати та й битися до останку. Вони вірили, що таких, як вони, є багато й буде з ким їм іти плече в плече.
X
Як виявилося, їхній командир дивізії, генерал Фрайтаг, зрікся дивізії якраз тоді, коли надійшов наказ з штабу корпусу про те, що дивізія «Галичина» має зайняти найвідповідальніший відтинок фронту й стримувати ворога, незважаючи ні на що, ні на які жертви, — вона має прикривати відступ всіх німецьких частин, щоби дати їм змогу врятуватися, видертися з оточення. Разом з дивізією «Галичина» мала таке ж завдання ще одна німецька дивізія…
Мотиви зречення Фрайтага — офіційно не відомі. А неофіційно — невіра в боєздатність дивізії та презирство до її людського складу. Фактично ж, як поговорювали всюди, боягузтво цього генерала й расистський дурман, що підсилив те боягузтво, страх за власну шкіру… Але як би там не було, генерал зрікся дивізії, зрадив її, зрадив кільканадцять тисяч солдат, кинувши їх в найкритичніший момент напризволяще. Зразу по втечі Фрайтага разом з чуткою про його зречення розкотилася й чутка й облетіла всі українські частини про те, що та німецька дивізія, яку призначено разом з дивізією «Галичина» стримувати ворога й прикривати відступ, теж знялася з позицій. Знялася й пішла на вилім з котла десь на південний захід під командою генерала Ліндеманна… Таким чином, лишилась тільки ця юнацька дивізія віч–на–віч з у стократ сильнішим ворогом стримувати його, і то дивізія тільки номінально, бо здесяткована вже боями на півдні. А тепер й без командира.
Почалася фактично анархія, яку тяжко стримати. Деякі частини самовільно кинулися за відступаючими німецькими групами, щоб виломитися разом з ними з оточення й врятуватися. Деякі намагалися утриматися й виконати своє призначення, веління вже не начальства, ні, а веління своєї совісти.
Над усіма частинами приреченої дивізії, власне, над рештками її повіяв подих смерти. Бо в анархії нема рятунку.
Жах струсонув багатьма, особливо ж тими, що мали слабі нерви. Надзвичайно поширювали паніку чутки про самогубство багатьох старшин з їхньої дивізії в жорстоких боях минулого дня й ночі під Пеняками, Майданом, Ясеневом тощо, а також про загибель багатьох від зброї ворога. Бігла чутка про самогубство сотника П., хорунжого Рудакевича та інших в невимовно трагічних обставинах… А тепер… Тепер приходить їхня черга! Було кожному ясно, що починався головний акт великої трагедії.
Найвідважніші, найсильніші духом билися над тим, щоб вправити все в рямці військової дисципліни й організованости, й тим, щоби врятувати все або хоч максимум людей від неминучого масового загину… То було змагання між психозом жаху і почуттям обов'язку й відповідальности, між егоїзмом і жертвенністю, між тваринячим і людським…
А навколо пишалися стиглим збіжжям поля — вклонялися налитим колосом жита й пшениці, доцвітали гречки, а по гречках гули бджоли, не зважаючи зовсім на те, що діється з бідолашними людьми, не зважаючи й на те, що так несамовито гримить, а не дощить. Ліловіли на обріях в мареві спеки гайки й лісочки, манячи лагідною прохолодою прийти туди й покласти голову на шовкову траву, віддихнути змученими грудьми. Ліловіли пагорби… І навіть не вірилося, що ті всі замріяні пагорби, й гайки, й лісочки обсаджено артилерією, порито кулеметними й мінометними гніздами, а попід квітучими ланами гречки земля здовбана ровами й окопами, а найбільше все те здовбане бомбами й гарматнями й засіяне залізом… А ще найгірше — все те покроплене людською кров'ю, засіяне рештками розірваних і розшматованих людських тіл…
По пшеницях і по житах ходить вітер, гонить золоті хвилі туди та сюди, пестить ті жита й пшениці, потішає їх, мовляв, почекайте, ось все перегримить, перетарахкотить, все уляжеться, і тоді прийде господар, а не господар, то хтось на його місце, і облегчить стеблинам муку тримати на собі тяжкий колос… Хтось прийде, згромадить буйний урожай в золоті полукіпки й скирти, а землю зоре, скропить її потом, засіє зерном і надіями наново… І все буде по–старому.
Ген–ген полями ходить ніжне марево від спеки, і грім артилерії на обріях і за обріями видається на справжній грім — ось–ось звідти насунуть грозові хмари, розсиплються блискавками й буйними теплими дощами, зливами напоять землю, життєдайною вологою й підуть десь далі, далі, а на небі стане сліпуча й тиха веселка, як кінець громам і бурям…
А ті громи облягали небо все дужче й дужче. Вони стягали обрії велетенським колом все щільніше й щільніше. І вже грім ішов безперервною ланцюговою розрядкою, як то буває з морготінням блискавок горобиної ночі, тільки це вдень…