Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник), стр. 82

В рештках людини Петро впізнав юнака, що його товариші принесли були разом на руках в цю хату, бо він був тяжко поранений в живіт, і поклали отут на долівці. Смерть удруге знайшла його тут…

Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як і він, в блакитну одежу, і поволі до нього прокрадався страх, — він дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всі деталі цих решток. Так ніби хтось зумисне освітив їх йому якимось таємничим, потойбічним світлом, щоб він бачив, щоб він роздивився й запам'ятав усе до дрібниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! І це грізне попередження! Тільки ж навіщо йому зайві попередження! Скільки можна? Було їх багато, і тепер вже вони ні до чого при його повнім презирстві до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка і тремтлива, злетіла геть, щезла…

Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потім опустився на коліна, закрив мертві очі, відсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола і — нагнувся низько–низько та й поцілував те пасемко… Він зробив це машинально. Ніби з рідним братом прощався, — йому здалося, що оце їх тільки двоє лишилося в усьому світі, й вже один з них мертвий… Поцілувавши, не кваплячись звівся… Обличчя заворушилося — по ньому пішли світляні плями. Петро підвів голову вгору й зрозумів нарешті, що то за містика й звідки вона: стеля й цілий ріг хати винесені геть недавнім вибухом, і там, у чорному небі, стоїть сліпуче «панікадило» — гроно освітлюваних ракет на парашуті. «Панікадило» помаленьку пливе й обертається, зношене рухом повітря. Десь гуготить земля й стоїть море клекоту…

Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потім поправив ганчір'я на своїй голові, намотане й зашкарубле, вернувся на місце, знайшов свого панцерфавства й «ем–пі», подумав… Хотів панцерфавста лишити, але в мізку гостро зринув мотив, чому саме він взяв його, — до «ем–пі» забракло набоїв, лишилося всього з півмагазина, тоді він прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. Він не з тих, що йдуть назустріч загибелі з голими руками, пасивні й безборонні. Він з тих, що їх надія гріє й живить аж до останньої іскри, тому він не збирався складати зброї, не збирався здаватися живцем. І він не міг здатися живцем, скласти зброю — до таких, як він, ворог не має милосердя. Він теж не має милосердя до ворога. Все в порядку.

Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стіни. Похитуючись, вийшов з диму й чаду в дику, громохку ніч.

II

Сліпуче «панікадило» пливе над землею в чорному морі ночі. Пливе, й роняє пелюстки, й тягне тонюнькі смужки диму, як серпантину. І всюди вогненні пелюстки. Ціла веремія. Ніби продовження того феєричного сну, тієї паради у Львові, в древньому і славному місті, сонцем осяяному й громом литавр озвученому, лише замість литавр тут гуркіт землетрусу з усіх країв — на північ і на південь, на захід і на схід…

Пройшовши кілька кроків, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди і занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, і занадто багато грому — грім двигтить суцільним кільцем, в якому немає жодного просмику.

Куди йти?

Він зупинився на пагорбі, над крутим схилом. Таке відчуття, що це він стоїть на високій горі. За спиною горить хата (власне, не горить, а чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та розчахнутими стінами на тлі далекої заграви, — єдина хата, що лишилася була від якогось села, збомбленого й спаленого раніше, а тепер її ворог спробував підпалити, щоб правила за орієнтир для артилерії, так, либонь. За пагорбом десь далеко рвуться набої тяжких гармат, пролітаючи з виттям над головою. А попереду, й праворуч, і ліворуч, а також у небі понад усім невидимим обрієм море вогню, рухливого, грайливого, ніби спеціяльно влаштована пишна, святкова ілюмінація — з феєрверками, з квітами, з барабанами…

Вгорі пливе «панікадило», а ген унизу хвилюються череди вогненних язиків, там мандрує по землі полум'я. Незчисленні язики підлизують морок і біжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита «катюшами». Язики полум'я гойдаються і йдуть розстрільнями, ніби то гойдаються вогненні пилки, покладені зубцями вгору, а чи росте й гойдається вогненний комиш…

Праворуч, позначаючи обрій, порскають іскрами вогненні острівки — то горять селища, а між тими острівками то там, то там раз по раз спалахують вогненні гейзери — то б'ють туди гармати й падають бомби. А між усім тим простягаються в небо разки вогненного намиста — то вогненні стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднім, чорнім океані неба прокляту, живу, рухливу мішень, шукають летючу смерть. Часом в тім місці на землі, звідки виходить вогненна стежечка, вибухає гейзер вогню, тоді разок намиста уривається, щезає, але на його місце з'являється враз багато нових в інших місцях…

А попереду, ген–ген в чорнім безмежжі, з–за невидимого обрію підіймається й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсінькі струмені вогню порскають з усіх боків безперервно й безугавно, згинають параболі, схрещуються в усіх напрямках, творять вогняні арки, а з них ціле густе мереживо… То десь над Бродами тріюмфуючий ворог з тисяч автоматів і рушниць борознить небо безліччю трасуючих, світляних куль. І безліччю ракет. Звуків не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. Це найгрізніша частина обрію, бо найтаємничіша, бо мовчазна. Отака вогняна пантоміма. Пантоміма тріюмфу ворога, що не знає ні жалю, ні пощади.

Куди ж іти?

Втома пригинає тіло до землі, але треба б кудись іти. Куди ж іти?

Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматні стрільна, пролітаючи над головою цілими чередами, вилетівши десь з невідомої точки, не то справа, не то зліва. Групові розриви сколихують землю. А ще далі за тими розривами чути далекий клекіт моторів — то ревище й скрегіт танків, сталевих всетолочащих бронтозаврів, що десь там безугавно сунуться табунами… А може, то десь переформовуються моторизовані частини… Чиї? Звичайно, «його», бо «наших» чорт має взагалі…

І всюди стоїть такий клекіт. Він заповнює усі інтервали межи вибухами, межи глухими рокотами грому. Разом з ними він творить звукові обрії, зійшовся велетенським колом, і те коло таке щільне, що не вичувається в ньому жодної пустоти, жодної прогалини, якою би можна було вийти. Єдина звукова пустота там, де цвіте водограй трасуючих куль і ракет над Бродами. Там, на сході.

Петро кладе на землю панцерфавста й сідає сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталістичним настроєм від усього й від безмежної утоми та гарячки. Намацує флягу при боці, випиває з неї рештки води, теплої, нудної, і так сидить.

«Панікадило» в небі погасло, і від того темрява раптом згусла, а в ній заграви пожеж, далекі череди язиків полум'я з горючої, запаленої «катюшами» землі, спалахи вибухів та мерехтіння трасуючих куль стали яскравіші, творячи велетенське вогненне коло. Діяметр його — десятки кілометрів.

Всередині те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де–не–де в темряві раптом зрине лускітнява автоматів, і знову тихо.

Ба, це ж там всередині вся їхня дивізія… і увесь тринадцятий корпус!.. — думка зринула як порада, як потіха. І справді — це заспокоїло. Він тут не сам! О, він тут не сам! Тут десь їх дванадцять тисяч… Приречених… Так, дванадцять тисяч самих тільки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидувані квітами, — молодих і зелених… Таких, що ще й на світі не пожили… Таких, що ще й пороху не нюхали… Тепер вони замкнені в цьому вогненному перстені. А ще ж скільки інших!..

Від цього стає легше. В гурті все легше. Він поривається йти туди, до гурту, шукати їх. Шукати! Там вони. Всі! До своїх. Але…

А може, там вже нікого й немає? Може, всі щезли, зникли, вилетіли, як камфора, а увесь той простір заповнив ворог, і то він там причаївся грізно, а з усієї дивізії, з усього корпусу лишився він тільки сам у цьому перстені.

Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потім нашорошеність слабне, вертається апатія. Петро шукає, на що би спертися спиною й так сидіти. Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, недалеко. Але темрява не розходиться, а ще більше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж він, той ранок!.. Збоку в темряві ніби бовваніє якийсь пеньок чи стовп. Петро підсувається, — так, це пеньок розщепленого дерева, — він спирається на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматні над головою перестали вити. Стало ніби тихіше.