Я, Богдан, стр. 138

Тоді, коли досить було простягнути руку, щоб узяти короля, я закричав: «Згода!» І козаки спинилися. Сурми заграли відступ. Сталося чудо. Короля врятовано.

Ніхто ніколи не взнає, що рятував я не короля, а цвіт своєї нації, що крик той мій був не проти народу мого і піднятої ним боротьби за своє життя й надії свої, а для збереження народу, хоч і ціною несприятливою. Шкода говорити!

34

Скільки вод перебрів мій кінь, скільки трав потоптав, скільки вітрів розвівало його гриву. Вітри ніколи не вгавають, і ріки вільно течуть, і трави зеленіють, а над усім вивищується пам’ять людська, і я — в тій пам’яті. Вона мучить мене й по смерті, ятрить рани душевні, кривавиться невигойно.

Я не вмер у Чигирині й не похований у Суботові. Вночі перелетів до Києва, супроводжуваний добрим духом Самійла з Орка, постригся в Печерському монастирі під іменем отця Самуїла і так прожйв сто літ і п’ятнадцять, стежачи за діями світу, а тоді жив далі в думці, слові, переказі, пісні, хвалі й прокляттях, у парсунах і монументах, — і кінця мені не було ніколи.

Може, й парсуна моя найліпша була в Печерській лаврі на північній стороні великої церкви, біля мощів Митрополита Михаїла, де я зображений був на весь зріст, та була та парсуна замазана по височайшому повелінню об устранєнії із церков зображень не святих лиць. Повеління йшло од того самого царя, що загнав у жорстоке заслання найбільшого поета мого народу. Так поєднуються віки й імена навіть у нещастях і горі.

А мій же вік був геть безіменний. Самі козаки, та кобзарі, та моря крові. Кров завжди безіменна. Але яка ж страшна та безіменність! Пісні кобзарів лунають над степами, і яка ж тужлива їхня безіменність! Народові потрібні імена, як хліб і слово. Я дав ті імена під Жовтими Водами й Корсунем, під Пилявцями і Замостям, у Києві й Чигирині, а після Збаража мав зібрати їх у компут, у перший реєстр мого народу, який однині отримував ім’я не загальне, не прозивне, а уособлене й щоразу неповторне, як неповторною є кожна людина, що приходить на світ.

Стародавніх греків ніколи не було занадто багато, та ніхто не здогадався їх переписати. Александр Македонський переміг темні полчища Дарія з щуплим військом, але ми знаємо тільки імена Александрових поплічників найближчих. Спартанців царя Леоніда, які полягли при Фермопілах, знаємо тільки число, та не імена.

Я дав імена своєму народові, записав його для історії після Зборова, що не Став моєю найвищою фортуною, однак не став і ганьбою, якої так страшився я в ту ніч зради мого найпершого союзника Іслам — Гірея.

У Зборівській угоді був пункт про те, що козацький реєстр побільшується до сорока тисяч. Такого компуту ще ніколи не укладано в моїй землі.. Шістнадцять полків обіймали величезний простір із заходу — по Горині, Случу й Дністру до впадіння в нього Ягорлика, з півночі — по Прип’яті, Дніпру до впадіння в нього Іпуті, по Десні й Сейму біля гирла Клевані, зі сходу — по верхній течії Сейму, Сули, Псла і Ворскли, а з півдня — по верхівцях Інгулу, Інгульця і Куяльника до гирла Ягорлика. Вже й сі межі затісні були для народу, та мав я вдовольнитися поки що, як то сказано, est virtus licitus abstinuisse 126.

Яку ще націю переписувано будь — коли? Може, ісландців, які раділи кожному, хто здолав холодний, жорстокий океан, з роду в рід передавали імена тих, хто перший ступив на кам’янистий острів посеред безмежних холодних вод, і з гордістю вели від них свої родоводи. Послати б туди своїх послів, щоб розпитали, послухали той мудрий у своєму самозбереженні маленький народ. Та надто далека дорога до тої Ісландії, густі тумани закривають її від мого погляду, а ще: замало відпущено мені часу на всё, що мав зробити. І по Україні не міг поїздити й походити, щоб самому приглянути за складанням реєстру, послухати мови свого козацтва, виокремити самому найцінніших, визначити обранців, бо хіба ж обіймало оте число сорок тисяч увесь народ? Гай — гай! Незліченна сила війська була в полках. Інший полк мав козацтва тисяч більше двадцяти, бо що село, то й сотник, а інша сотня мала люду й тисячу цілу. Все живе піднялося в козацтво, заледве й знайшовся б у якім селі чоловік, що не мав або сам, або його син до війська іти, а коли сам нездужав, то слугу — парубка посилав, інші Ж, хоч скільки їх було, всі йшли з двору. Навіть з городів, що мали право Магдебурзьке, присяглі бурмістри і райці свої уряди покидали, бороди голили і до війська йшли.

Чи ж треба дивуватися, як тяжко було вмістити в сорокатисячний компуг таке незліченне військо? Обозний Іван Чарнота і полковники мали списувати передовсім козаків кінних і ружейних, які служать здавна і на всяку службу годні й охочі. Реєстр складали поволі, обережно, майже тайкома, обставляючи все це речами приємними: виплатою за службу з королівського скарбу, обіцянками висилки в здобичливий похід з гетьманом. Місяця октобрія дня 21–го я скріпив власноручним підписом реєстр на сорок тисяч чоловік, перший список (гай — гай, який же куций і неповний!) свого народу, нації своєї, ядра майбутніх поколінь. Не всі там імена стоять, запорожці пішли на свої острови, не побажавши проміняти волю на королівську службу, тож будуть ще імена й поза моїм реєстром, та й довкола самого комруту вже аж кипіло від людей, може достойніших, але треба було виокремити, треба було обмежитись, бо влада — се передовсім обмеження. Відав я, що чимало таких, які пхалися в реєстр, відтручуючи вартісніших, часто згодні й не попадати туди самим, аби лиш не пустити сусіда або знайомого. Так і сталося, що ми недобрали й до сорока тисяч, записавши в реєстр тільки 37 745, хоч могли б виставити хоч і мільйон! Та я скріпив підписом те число і не шкодую і готов іти на суд людський і Божий з сумлінням чистим.

Які ж імена, які прізвища стоять у тім першім списку мого народу? Від занять батьківських, від походження, від норову й заслуг, майже немає прізвищ, що вказують на володіння місцевістю чи бодай сяке — таке закорінення, на тимчасову сталість. Були шевці й шевченки, гончарі й гончаренки, ковалі й коваленки, бондарі й бондаренки, мельники й мельниченки, теслі й тесленки, стельмахи й стельмашенки, кравці й кравченки, ткачі й ткаченки, шаповали й шаповаленки. Були від Адама і Єви — так і звалися: Адаменки, Євенки. Одні були бажані, другі жадані — то й звалися: Бажан, Жадан. Не вміли стишувати своїх голосів, говорили між собою, шапок не скидаючи, були горді з панами й з самим чортом, отож і звано їх шумейками, крикливцями, говорунами, Гордієнками, або ж на козацький манір: Семен Нездіймишапка (з Кременчуцької сотні Чигиринського полку). Більшість рвалася в битви, а були й такі, що не відтягнеш їх од миски, од юшки та борщу, од пирогів та каші, — тож і прізвиська їм дочеплено: мисченки, ющенки, борщенки, пироженки, кашоїди, книші, лемішки.

Мали ми душі відкриті й добрі, тож приходили до нас звідусюди, од різних народів і зоставалися з нами, прибравши нові козацькі прізвища: москалі, донці, ляхи, мазури, волошини, литвини, турчини, татаренки, угрини, жидовчини, циганчуки. Тільки в Мартина Пушкаря в Полтавськім полку були Микита Москаль, Іван Москаль, Гришко Москаль, Іван Донець, Давид Болгарин, Степан Волошин, Павло Татарин, Мілаш Донченко, Семен Мазуренко, Блажко Татарченко, Йоська Циган і аж три євреї: Семен Рубанчик, Семен Халаїмовський, Мусій Авраменко.

Багато хто не мав прізвищ, а самі тільки імена, навіть сотники, хорунжі й осавули. В Роменській сотні Миргородського полку Василь сотник, в Полтавськім полку — Оксюта сотник, в Борзненській сотні Чернігівського полку — Пилип сотник. Може, не хотіли називати своїх прізвищ, бо не завжди були вони призвоїті, предки наші не вельми переймалися судженням світу про себе, виказували свій буйний норов нестримно й щедре, отримували за те прізвиська досить незвичні — отак і передавали їх у спадок своїм синам та онукам. Панство сміялося з тих прізвиськ, а полкова старшина горнулася до панства, отож і зрікалася спадкових своїх імен, прості ж козаки раді були записатися якнайповніше, щоб видно було їхній рід, їхні корені, норови й удачу. Так і з’явилися в реєстрі Іван Широкогополя, Федір Гостроговорищенко, Роман Замриборщенко, Гнат Урвисаленко, Максим Засядькововченко, Проць Проколикшценко, Мартин Голапотилиця, Васько Оридорога, Іван Кадигроб, Іван Покиньбатько, Лаврін Шабелтасненко, Іван Напивайченко, Педор Куйбіда, Яцько Урвихвіст, Павло Понесикляча. В Мурахівській сотні Брацлавського полку був козак геть без імені. Записано було так: «З Рагомира» — і більше нічого. Виговський прийшов до мене спитати, як має тут повестися, — я знизав плечима: «Так чоловік записався, то що ж ти тут удієш». У Веприцькій сотні Полтавського полку писарем був Іван Хвостик. Чи то мав чоловік веселе узвичаєння, чи ображений був за своє трохи кумедне прізвисько, хоч як воно там, та понаписував він козакам своєї сотні чи не найрясніше отих наших аж надто питомих наймень. Були там Михайло Кваша, Охрім Пожар, Антон Сметана, та то ще й нічого, бо поряд з ними вписані Северин Божаямолитва, Степан Жовтавода, Іван Штаниодні, Яцько Уломиноженко, Грицько Дурнопхай, Іван Семибаламут.