Викуп, стр. 1
Розкажу вам про Якова Харченка, якого він смутку набравсь у Хмелинцях, залицяючись до Коханівни.
Приходимо ми з ним у неділю під те село. Сонечко вже низенько. Мій парубок, дивлюсь, ніби почав приставати. Примічаю мовчки… придержав, знаєте, ходу, - примічаю: зробився мій парубок зовсім другий чоловік. Всю дорогу був такий говіркий та веселий, бубонів, як міський дзвін, а тут ніби води в рот набрав: і брови здвинув, і голову повісив.
- Що се, - кажу, - пане Якове, надувсь, мов кулик на вітер?
- Якого там кулика ви видумали, дядьку! - пробурчав.
- Може, притомився, хлопче?
- Ні, - одрізав та й знов іде мовчки.
- Да що ж се, - кажу, - пане Якове? перше гнав, нівроку тобі, як вітрів батько, а тепер чого се почав приставати?
Тут якраз зійшли ми на горбок, так - невеличкий; да з його глянуть на Хмелинці - село як на долоні.
- Оддишемо, - кажу.
Сіли. Дивиться мій Яків на село, аж йому очі розбігаються; дивлюсь і я. Все знакомі місця - і хати, і садки. Славне село, якби ви бачили! Церква стоїть висока. Старий сотник якийсь її будував. Цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Любо, що й казати!
Сидимо, дивимось. Гомоніли люди на селі, а далі один по одному й розійшлись. Цокотали ще дві молодиці; розходились і знов сходились та все махали руками, наче горох молотили. Якби не вийшов з хати чоловік, то не розійшлись би й до світу. На селі стихло; хіба де стукне віконце, да проскочить попід ворітьми хисткий парубок.
- Годі вже, ходім! - заговорив мій Яків, ніби його підкинуло, - вже пізно. - А сам аж побілів.
- Оце мені лихо! - кажу я.
- Яке вам лихо, дядьку?
- Да що на тебе найшло, Якове? Вийшов і здоровий, і веселий, і співав, і розмовляв, а тут разом неначе тебе кип’ячем обпарено. Грошей не погубив?
Він за шапку.
- Гроші єсть, - каже.
- І гроші несеш, і дівчина дожидає, а ти як у ярмо йдеш!
Ані пари з уст.
- Переночуємо вже, - кажу, - разом зо мною у старого Кохана.
- Як їх ласка, - каже.
Закипів же й я тоді.
- Да ти, - кажу, - Якове, говори до ладу! Що ти уриваєш по словечку, як попівна на бенкеті? Як ти мені зараз не висповідаєшся - я тобі не Явтух Товстодуб і в старости не клич - не піду!
От він тоді й почав.
- Що ж мені, - каже, - дядечку, по тих грошах? Чи викуплять вони мене?
- Чого ж се, братіку, завів такої жалібної? Чому не викуплять? Аби гроші, то й викупишся.
- А як пані не схоче?
- А вона чому не схоче, твоя пані? нехай її батьку все добре! Чи ти де бачив таких панів, щоб їм гроші були не милі? Мені, - кажу, - не траплялись, не знаю таких.
- Е-е, дядечку! вона, мабуть, чи не ковшем їх міряє!
- Дарма, - кажу, - що ковшем міряє: вони, сії пани, на гроші такі ласі, як циган на сало, братіку! їм довіку, до суду буде мало! Не журись! я сам з тобою піду до панії. І не таких бачили. Ти поклонись старому...
- Він уже казав мені: «За панського дочки не оддам. Лучче нехай іде в черниці». А як Кохан сказав, так і буде: се й мале хлоп’я знає.
- Ну, побачимо, як буде, - кажу, - недалеко вже. І хата його он біліє!
Йдемо вулицею; іще з другого кінця побачили: в хаті світиться. Підійшли; я постукав. У дворі гавкнуло цуценя; хтось одсунув віконце; да, мабуть, нічого не побачив, бо таки нахмарилось і зовсім темно було. Брязнула защіпка, і вибігла Коханівна Марта.
Що то за дівчина під той час стала, Боже мій, світе мій! Да така ж молодесенька, а красна, як маківочка! Заквітчана, в червоному намисті, сорочка вишивана, в черевичках - ну, дівчина!.. як зірочка!
Вибігла з каганцем, побачила мене й Якова. «Ай, дядьку! - каже, - що се ви!»
А се, бачте, не я, а Яків... ледве каганця з рук не вибив.
- Марто, ясочко моя! - шепче.
Аж ось і старий Кохан виглянув, а за ним стоїть Коханиха. Поздоровкались, привітались.
- Е, дочко, - каже старий, - любих гостей до хати просять, а ти тут в’єшся. Йди, моя ластівко! - І пропустив її в двері.
Увійшли й ми, поклонились та й посідали. Старий вечеряти просить. Мати й дочка коло стола, то коло печі звиваються, а ми поглядаємо одно на одного та хочем розмову почати.
Кохан... Ви, правда, зроду його не бачили. Сього чоловіка всі поважали змолоду. Як парубкував, поведе чорними бровами - дівчата сохнуть і дуріють; а тепер, як пристарівся, моргне сивим усом - громада й примічає... Перший чоловік у селі Кохан. Якби ви на його глянули! Що ті пани ваші міські? ошпарені горобці! Сей, як вийде, кажу вам, - високий, сивий та усатий, у чорній свиті, а пояс червоний, шапка сива, виступка козацька настояща, ще давніх козаків. Хоч там і ворогуєш з ним, а шапку нехотя знімеш. Чи мало по селу старих людей ходить? Ну, іншому поклонишся, а іншого буває, що й не вгледиш; а сього, як гетьмана, зараз узриш. І він підніме шапку, хоч би малій дитині, підніме - і далі йде. Оженивсь він із Оксаною - Яковенка старого дочка, тож козацького хорошого роду. Така повновида молодиця, чепурна, чорноброва, настояща козачка!
Посиділи ми так, іще поглянули один на одного.
- Так-то воно, брате, - каже Кохан.
- Так-то, брате, - кажу й я йому.
Коханиха вечерю постановила, почали частувати горілкою.
- Іще чарочку, свате! - просять.
- Дорога дальня, - каже Коханиха, - і холодний вітер віє; мабуть, притомились.
- Е, паніматко, кажу, до любої небоги нема далекої дороги, - та й випив другу.
Далі старий до парубка: як? що? чи все гаразд? який заробіток?
Яків, бачте, в Києві на заробітках був. У нас пускають; треба тільки подачу давати, яку там положать. Яків того року таки добре заробив. Налягав якомога, бо знав за що, то й діло кипіло.
- Хвалити Бога, - каже Яків.
Вийняв із шапки гроші та й положив старому перед очі. Сам устав, поклонивсь та й дивиться. Старий тільки сивим усом моргнув.
- Гроші, - каже.
Яків знов поклонивсь.
- Всю надію клав на вашу ласку та милость, батьку!
Марта, дивлюсь, припинилась, наставила голівоньку, мов та перепілочка, і слухає - не дише. І мати, бачу, на нас карим оком закидає.
- З Богом, - кажу, - завтра рушаймо до панії, а потім і до вашої милості за рушниками.
- З Богом, - каже старий, - попитайте долі. Одкупишся, Якове, зятем будеш; а ні - воля Божа! За панського дочки не оддам. Казав перше, з тим і умру. Вона в мене славного козацького роду! Чи таки ж мені, да ще з сивою головою, чесний, хороший рід зневажати! козацький рід переводить, як погану жидівську віру! Нема в світі над козаків!
А сам аж стелю підпирає: випроставсь, і очі світять, і голос дзвенить; аж помолодшав, наче на турка йде!
- А нема, нема козаків! Нема, що й казати! - стиха приказує жінка, хитаючи головою.
Мій парубок побілів, як хустка; і дівчина сама не своя. Стоїть, як нежива, ї ясних оченят не зведе.
- Чим же він не козак, - кажу я старим. - Да подивіться, люди добрі, чи він же не козак? Нехай хоч сама Марта скаже!
Марта нічого не сказала, закрилась вишиваним рукавцем та й з хати вийшла.
- Так як же се буде, пане-брате? - питаю.
- А так буде, як я сказав. Ідіть до панії, питайте долі.
- А як, враже зілля, багацько схоче?
- Аби схотіла, за гроші не стійте: я грошей дам.
- Ну, спасибі, брате! - кажу я. - Щирий ти козак, як я бачу! - Та й торкнув свого молодого: примічай ніби.
Веселіше, знаєте, стало. Випили ще по чарці та й почали радитись, як приступити до тії панії, як заговорити, що до чого приложити. Коханиха за дочкою вийшла. Певно, десь присіли в садку та й журились укупці. Ми того вечора вже їх і не бачили.