Павло Чорнокрил, стр. 1

Був у нашому селі чоловік - Чорнокрил Павло звали, а в його жінка Ганна. Обоє були сироти, побралися й жили собі двойко.

Він був чоловік поважний і ходив усе понуро, а серцем був палкий навіки. Не многомовний, а коли вже розговориться, то паше його кожне слово полум’ям. Був з себе чорнявий і хороший дуже.

А вона молодесенька, люба та мила, з ясними очима, з веселим серцем, - коло його як пташенятко звивається… Вдосвіта, раненько, вона вже прокинулася, вже робить і співає, було, й сусід порозбуджує своїм голосочком. Чуєш, було, на світанню:

Слухаєш, а тут і сонечко сходить...

Бувало, що той Павло похмурий такий сидить, а то й словом її гірким зачепить - вона терпеливодушна, ясна та весела. Він у чому помилиться - вона себе повинуватить; він її скривдить - вона його перепрошує.

- Ти в мене не жінка, - було, Павло їй говорить, - ти в мене дитина добра. Ти того біди-лишенька людського не знаєш, не розбираєш...

- А тобі важко дуже? - спитає та близенько сяде коло його, дивиться так-то вже любо, так-то вже ласкаво жалує!

- Мені важко... Доля лихая, люди недобрі, вбожество гіркеє... мені важко!

- А якби я із тобою журилася?

- Ні, моя ясочко, проживай веселою. Як гляну я на тебе часом, то і сам розважуся: тобі, бач, усе смішки та втішки, - воно й краще. А коли б ще ти засумувала, бідна тоді голова моя! Важко самому журитись, а ще важче буде, коли й ти затужиш, а моя несила розважити тоді... Хай Бог боронить! Проживай, моя ясочко, веселою!

- То й добре! - одкаже йому, всміхаючись.

І жили вони собі, вже три роки побравшися.

Тоді женивсь наш пан молодий і пойняв собі багату жінку: везли за нею посагу - господи-світе! Наче чумацька валка з Криму йшла.

Наїхало за нею і хлопців і дівчат кімнатних, і шевців, і кравців, і прачок, і швачок. У дворі панському наче рій вироївся: людей-людей!

Почалися пири та бенкети, музики та танці: гуде будинок.

Такеньки уся зима-зимська перезимувалась.

Дожидали пани якогось празника собі, сад прибирали - загадали чоловіків пригнати на ту садову роботу. Сад панський великий... У йому й хатиночки побудовані, у йому й бесідочки... Одна ще була така, що на версі, на даху, місяцеві роги стриміли... Не те, щоб цього треба для чого було - ні до чого воно, а так-то вже - аби було: звісно, пани - що хотять, те й роблять. Там і лавочки, й столички, й мраморяні панни, русавки, чи що, і жвавий хлопчик якийсь із луком та із стрілкою націлявся з-за рожевих кущів.

От і клопоталися чоловіки у тому саду: пісок возили, східці по згір’ю направляли та місточки через рівчаки ладили. Спішної треба було роботи, і ото тамечка вони робили з раннього ранку до пізнього вечора.

Саме тоді весна молода йшла. Вже вода ставна летіла, й стали поскакувать щучки дрібненькі, а в рівчаку струмочок забурчав; заворушивсь на дереві листочок і червоненький усик попустив. Вже травичка стирчала з землі одтеплої; вже бджола за обніжжю летіла гудучи. Вилися між деревами якісь сіресенькі пташечки, малесечкі, з пищанням своїм веселим; верба у жовтім пушку диминіла, а на вербі сорока смілива скреготала. Вже вечоріло та вечоріло... На селі вже гомін стишався; люди йшли з панщини. Вертавсь і Павло додому.

Ішов він садом панським із своїм возом порожнім та про свою долю думав понуро. На весну вбогому чоловіку трудніше: запаси вже пожив, а новини ще не діждався. І думав він собі, в кого-то хліба позичати, якому доброму чоловікові вклонитись треба буде... А було тихо та тихо, тільки хрущі гули літаючи. Коли чується йому, наче хто сильне ридає неподачеку. Він зупинився, прислухався - ридає-плаче хтось поза блигомими кущами. Він ті кущі потихеньку прогорнув - сидить дівчина на лавочці, попустила свої руки білі в великій тузі, росють дрібно сльози її обличчя молоде. Він дивиться та дивиться. І довго дивився без жадної й думки, а так от, як от на світову зорю дивляться, що яка-то гарна вона та ясная.

Скинула дівчина очима... Як побачила - стрепенулася, здивувалась, злякалася.

- Звідки ви? До кого? Чого ви? - запитує.

- Як сильне ви ридали! - одказав.

Нічого не прибрав більш їй одмовити.

Вона як заридає знову!

- Боже мій милий: - скрикнула, - це вже не первий отак я вечір ридаю. Світ вже мені не милий, а Господь смерті не посила!

- Ви за молодою панією, мабуть, придані?

- За нею. Ох, лихо моє та тяжкеє! Завезли ж мене на чужу сторону - нещаслива головонько моя! Хоч усюди гірка наша доля, та все-таки між своїх людей легш: кожного я знаю, мене кожне знає; там мені і стежечки знакомісінькі, хати усі відомісінькі, - там земля ріднесенька! А тут от, на чужині, так, як у темному лісі, так, як на морі!

Та так-то вже плаче, жалкуючися-нарікаючи, такими-то вже сльозами ревними.

- Важко буває чоловіку! - промовив Павло.

- Ох, як же важко! Мука живая!

Вона усе сльозами вливалася, а він стояв та думав: «Нещаслива якая! А молоде! хороше!»

- А ви? - питає дівчина крізь свої сльози. - Ви, мабуть, тут робите у саду?

- Робимо.

- Давно?

- Сьогодні уперше нас поставлено.

- То-то ж бо я наче нікого ке бачила, а я щовечора тутенька туляюся, світом нуджу та тужу... А довго вашої роботи буде?

- Та коли б в два тижні ввібралось!

- Гостей дожидають пани...

- Чули. Тож-бо для їх і стояти день при дні, з ночі до ночі.

Та озирнеться - округи темнісінько зовсім, воза свого не бачить. Схаменувся тоді.

- Бувайте здорові! - промовив дівчині та хутко похопивсь. Одшукав воза на полянці, воли пасуться панським зіллячком викоханим... З’їхав на дорогу; тоді оглянеться назад - нічого не забачив - усе застеляла мла вечірня пахучая.

Дотягнув він додому потиху, усе думаючи про пригоди людськії...

На порозі його Галя стріла - веселим своїм голосочком питає; сумно він їй одмовляє своє слово.

Вона у хату веде, засвітила світло, стіл вже застелений. Буханчик хліба на столі лежить та ніж.

Сів Павло біля столу, схилив голову на руки.

- Ось і вечеря наша, - промовляє до його Галя, сідаючи поруч.

- Позичений? - каже Павло, краючи хліб.

- Оддамо, серце, оддамо новиною. Сей рік зарідливий буде. Подивитись на руна польові: жита такі, що й вуж не пролізе.

- Ти в мене і торік пророкувала гарне поліття так саме. Ти куди глянеш, то всюди тобі золота верба росте!

- Люди сподіваються...

- Ет! Сподіванки людськії!.. У кого се ти хліба позичила?

- У Микити у Румая.

- Довго, мабуть, гнувся - не давав?

- О, де ж там! І трошки ні! Зараз, таки зараз дав, із милою хіттю. Се добрий чоловік - Румай.

- Ох, добрі люди! Добрі люди! - промовив Павло.

Тихенько його Галя обійняла й тихесенько до його пригорнулася. Почала розмову: всміхнулася - не дивиться; припала до його - не пригорнув.

- Скажи мені словечечко, серце! - просить його.

- Нема в мене слів хороших; тобі гірких не треба!

- Чого ти такий, голубе мій? Ти мені скажи: яка нам біда?

- Хіба ми давньою бідою не вдовольнимось? Та й свіжа не забариться. Чого-чого, а сього уповні буде!

- Нащо такеньки говорити, моє кохання! Перейметься й добро нам, як Бог дасть...

- Отже, й дожидай того добра, що не прийде, а терпи лихо, що вселилося! - випроставсь з її рук та й сів собі оддалік.

Кипіла в його душа, наболівши, наскорбівши. Невиносливо йому слухати було про сподіване добро, надію веселу. Миліш би кому було почути гіркої скарги, нарікання жалкеє... Рідніша б йому та душа була, що нидіє в самогризоті, вистливіше те серце, що ворушиться од жалю гнівного та од туги важливої...