9 січня, стр. 1

Борис Дмитрович Грінченко

9 січня

Вони йшли повнi вiри й надiї.

Натрудженi тяжкою працею, зашкарублi робiтницькi руки несли емблеми того, чому поклонялися їх прадiди, дiди, батьки i перед чим хилились вони самi.

Тi емблеми мали їх захищати, мали говорити за них, казати, що йдуть вони покiрнi й смиреннi; що йдуть знеможенi тяжкою працею, безрадiсним життям, безправним поневiрянням пiд гнобительством дужих i злих, що йдуть вони благати - благати слова того, яке зняло б вагу з їх плiч намуляних, з їх спин iзгорблених, яке внесло б свiт i радiсть у їх темнi, сумнi хати.

Щоб хоч не вони, хоч дiти їх могли вирости дужими й вiльними, щасливими людьми.

Адже й тому, хто крутить колесо, хто б'є молотом, хто копає землю,адже й тому треба свiту, волi, щастя - так саме, як i тому, хто п'є з золотого кубка.

Так саме треба - без нiякої рiзнацiї.

I вони йшли з дитячою вiрою, що й їм капне хоч одна крапелина того щастя.

Без зброї вони йшли.

Зброя їх зустрiла.

Простреленi впали емблеми покiрностi, впали, щоб не пiднятися нiколи… Нiколи не пiднятися нi в душах їх, нi в душах дiтей їх, нi внукiв.

Простреленi, впали вони самi,- полягли купами, як купами йшли: могучi молодi робiтники, знеможенi працею дiди, матерi й сестри, маленькi дiти - квiтки надiї кожного народу.

I густо-густо закрасили бiлий снiг червоною кров'ю…

А тi, що зосталися живi, зосталися на те, щоб нiколи не забути сього дня.

Щоб робiтницькi груди нiколи не прострелювали тяжкi кулi.

Щоб жiнки не припадали, ридаючи, до трупiв батькiв, чоловiкiв, синiв.

Щоб живi - живi й веселi могли щебетати маленькi дiти - квiтки-надiї кожного народу.

I щоб вони виростали дужими й вiльними, щасливими людьми.

I щоб се зробилось - твердо, мiцно, навiки.

Зробилося там, де червона кров закрасила бiлий снiг.