На Розпутті, стр. 19
Демид проказав.
- А нуте, тепер складіть що!
Демид склав одно, друге коротке слово.
Андрій прочитував.
- Ще! Довге слово! - У Андрія горіли очі, спинялося в горлі дихання.
Демид склав: сорочка.
Андрій подумав і сказав:
- Сорочка! сорочка! сорочка! - він трохи не танцював.- І оце все?
- Все!
Важко дихаючи, Андрій сів на своє місце.
- А я ж думав!..
За три дні Андрій одвик од бе, ве і хоч не швидко, ледве тягнучи, а читав. Зате далеко важче було йому писання неодмінно хотів навчитися писати, а його зашкарублі на кій праці руки не слухались очей та голови і зовсім не туди, куди треба, вели писало. Воно стрибало в Андрія туди й сюди по таблиці. Але ж у парубка був не самий розум, а й терпіння. Він упрохавсь у Демида ночувати в школі і ввесь час до вчиття і після вчиття сидів над писанням, аж поки подужав його трохи.
Тоді заходився читати; читав з запалом і перечитав не саму маленьку шкільну бібліотечку, а багато й Демидових українських книжок. Найбільше вражали його такі книжки, як "Дещо про світ божий". Він не зрозумів її спершу. Демид звелів йому читати при собі і виясняв що треба. Андрій розібрав усе, і світовий лад одразу мов устав у його перед очима.
- Он воно що! - скрикнув він, і все обличчя в його засяло.- Як же воно і мудро, і... просто...
Але зненацька якась думка зупинила його.
- А це не гріх? - спитався він одразу.
- Що?
- Оце все взнавати... Це ж од бога...
- Ну, то що? От ви зараз сказали, що мудро світ збудовано. А хіба ж може бути гріхом довідуватися про божу премудрість?
- Ні...- одказав Андрій і замисливсь.
Видко було, що якась нова думка з'явилась у його в голові.
- То виходить,- почав він не скоро,- що наукою догоджаєш богові, бо взнаєш його та прославляєш.
Хлопець знову замислився, а згодом сказав:
- Це правда. То я нічого про бога не тямив, а тепер мені бог такий... такий!..
Андрій схопився з місця, очі в його занялися, але в не міг висловити свого почування. Він зітхнув і знов сів.
- Ні, я не вмію сказати цього,- промовив він стиха. - Тільки бог такий мені тепер великий!..
Він знову замислився.
- Так он воно що! - промовив згодом.- Наука ба яка! Ні, я тепер нікому не пойму віри, як хто мені брехатиме на науку!
VIII
А тим часом якось непомітно наблизилась і весна. Школярі з школи порозбігалися на весняну роботу, та й Демидові було ніколи вчити. Демид потроху робився справжнім господарем, не цураючись простої хліборобської роботи. Селянин спершу дивувалися тому, але як часом хто з їх питався про це то Демид казав, що служити не хоче,- лучче йому на своїй землі робити, ніж наймитувати; надто ж на тіло здоровіше, коли чоловік робить просту роботу.
Ця відповідь не зовсім задовольняла їх, але далі вони викли до Демидового життя, то не стали й дивуватися.
Влітку Демид мало мав часу на книжну справу, та воно швидко й поминуло, те літо, за господарською працею. Але восени і взимку він поперечитував усі літературні новини за рік та доводив до ладу свої роботи. Він зібрав чимало етнографічного та лексичного матеріалу і тепер упорядкував його. Ще почав чималу працю політико-економічну про селян. Школа складалася в його тепер уже з двох класів, бо були школярі другого й першого року. Андрій, маючи дома роботу, вже не ходив до школи, але часто одвідував Демида, читав часом з їм удвох книжку або брав книжки додому. Він читав уже досить добре. Кільки історичних книжечок познайомили його трошки з українською історією. Він зацікавився дуже і почав прохати в Демида такої книжки, де "усе було б списано про Україну". Такої книжки не було, але Демид пообіцяв розказати Андрієві все, що він схоче. У першу ж неділю Андрій прийшов слухати. Трапилось так, що саме тоді, як Андрій прийшов, у Демида сидів Петренко та Онисько Шапувал - Молодий господар з Костівки, що перший після Петренка згодився віддати свого сина до школи. Демид став оповідати при іх, що знав з української історії, з самого початку. Всі рухали надзвичайно уважно та цікаво, часом перепиняючи Демида та просячи щось вияснити. Бачачи таку увагу до свого слова, Демид промовляв щиро, з запалом. Як він доказав, що хотів, слухачі в один голос почали прохатися прийти і на ту неділю послухати далі. Радий Демид залюбки на це згодився. Але другої неділі йому не довелось казати далі. Петренко Ривів з собою ще двох нових слухачів, костівців, і всі гуртом хали проказати знову з початку.
- Дужче замітимо,- сказав Петренко.
Хоча Андрієві цікавіше було б слухати далі, бо він і так добре все це “замітив”, але не було чого робити - слухав і він удруге. Зате через два дні було невеличке свято, і Демид міг повести своїх п'ятьох слухачів далі. Кільки свят та неділь він викладав своїм слухачам українську історію, ілюструючи її кобзарськими думами та деякими поетичними українських авторів. Довівши до краю сей виклад, прочитав своїм слухачам кільки історичних повістей та "Чорну раду", "Тараса Бульбу", "Марусю Богуславку" інші. Та на цьому не стало. Відмовляючи на питання, Демідові довелось промовити кільки лекцій з космографії та з географії. Демид, сміючись, звав своїх п'ятьох слухачів "Костівським університетом". Але нова весна припинила лекції' в цьому університеті і погнала на поле і професора, і студентів.
Андрій одначе не покидав частенько заходити до свого вчителя. Одного разу, прийшовши в неділю (це було рано по весні) та згадуючи зимові лекції, він сказав Демидові:
- Я все оце думав, і дивно мені було, що ось скільки лилося крові за народну волю, а тоді знову народ у панській неволі опинився. Я думаю, що воно так: якщо відразу смикнути, то воно чуть; а якщо потрошку затягати петлю, то його мало й помітно, наче й не чуть,- а так затягне, що потім і не зворухнешся. Он ви подивіться,- і тепер так. Багаті люди не смикають одразу, а потрошку затягають петлю. Бідному чоловікові ніяк і ворухнутися,- де вже там йому пручатися.
- А що ж хіба тепер? - спитався Демид.
- Та що? Он ви гляньте хоч у нас, у Радівці. Там старий пан ні до чого не мішавсь, а все отой Галушка, управитель, робив... та й тепер робить... Ну, от він з нами, з радівцями, й зазмагався. Нам землю так вирізано, що вся кругом у панській, та й годі. Куди не повернись, так зараз худоба до панів у шкоду і вскоче. Чи скубнула, чи не скубнула там що, а вже об'їзний з нагаєм біжить і по спині тебе лата, і худобу займа, а тоді - плати.
- Чого ж ви не жалієтесь, коли вас б'ють?
- Еге, пожалієшся! Він так б'є, щоб на самоті, щоб ніхто не бачив, або хоч і бачать, так якономичецькі люди,- хіба ті за нами руку потягнуть? Ні, де вже кого жалітися - сами парубки зберуться та оддубасять.
- А хіба трапляється?
- А чому - ні? Так одного разу об'їзному боки полатали вночі!.. А то й Галушку самого... Одного разу пасуть наші люди воли - восени діло було - і я там був. І всі ми парубки здорові. Коли це набіга Галушка верхи, нагай у руці, а сам один,- мабуть, десь їхав та й побачив нас. Набіга та зараз:
- Ви, такі-сякі, нащо пасете на панському?
Та як підскочить та мене по плечах нагаєм, а тоді другого парубка. А далі - зирк,- аж воли не на панському, а тільки біля межі. Я тоді як скочу та як смикону в його з рук та його тим нагаєм - раз! А другий парубок підбіг та тягне його з коня. Та тільки й здоровий же каторжний Галушка: висмикнув у його руку та як дасть коневі ногами в боки, - так той кінь, як змій, і стрибнув на нас, за малим не подавив, - ледве оступились, а Галушка втік.
- Ну, що ж він тоді?
- Та що? Він уже давно уївся в наших людей, а тоді ще почав дошкуляти. Був у нас клапоть луки. Він зазмагався за той клапоть: якономичецький та й якономичецький. А він - наш. І вже так, що й мірщика кличе. Приїхав мірщик, почав міряти і той клапоть до економії міря. Ми тоді громадою зібралися - не даємо і мірщика прогнали...