Твори у п'яти томах. Том 2, стр. 4

Наш брат хуторянин себе показав.

А бог куняє. Бо се було б диво,

Щоб чути і бачить — і не покарать.

Або вже аж надто довготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть,

Лютує голод в Україні,

Лютує в княжому селі.

Скирти вже княжі погнили.

А він байдуже, п’є, гуляє

Та жида з грішми виглядає.

Нема жидка… Хліби зійшли,

Радіють люде, бога просять…

Аж ось із Києва привозять

Княжну. Мов сонечко зійшло

Над обікраденим селом.

Чорнобрива, кароока,

Вилитая мати.

Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати?

Або, може, вже такою

Воно й уродилось?

Або, може, молодеє

Чи не полюбило

Кого-небудь? Ні, нікого.

Весела гуляла,

Мов ласочка з кубелечка,

На світ виглядала

З того Києва. Аж поки

Побачила села

Знівечені. З того часу

Стала невесела.

Мов сизая голубонька,

Село облетіла.

У всіх була, всіх бачила,

Всі повеселіли.

Там словами привітала,

Там нагодувала…

Що день божий обходила

Село. Помагала

Усякому. А сироти

До неї в покої

Приходили. І матір’ю

Своєю святою

Її звали. І все село

За неї молилось…

А тим часом жиди в селі

З грішми появились.

Радіє князь, запродує

З половою жито.

І молотить виганяє

Людей недобитих.

Змолотили, нівроку їм,

За одну годину

І з клунею провіяли…

Князь і не спочинув,

На могорич закликає,

Та п’є, та гуляє

Аж у гаї… Бо в покоях

Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї,

Срамотні співи. Аж лящить

Жіночий регот. Завиває,

Реве хазяїн: «Будем пить,

Аж поки наша доня спить!»

А доня взаперті сидить

В своєму сумному покої

І дивиться, як над горою

Червоний місяць аж горить,

З-за хмари тихо виступає.

І ніби гори оживають.

Дуби з діброви, мов дива,

У поле тихо одхожають.

І пугач пуга, і сова

З-під стріхи в поле вилітає,

А жаби крякають, гудуть.

Дивітесь, очі молодії,

Як зорі божії встають,

Як сходить місяць, червоніє…

Дивітеся, поки вас гріє,

А зорі спати не дають.

Головою молодою

На руку схилилась,

До півночі невесела

На зорі дивилась

Княжна моя. Дивилася…

Та й плакати стала.

Може, серце яке лихо

Тихо прошептало?

Та байдуже. Поплакала

Трошки, усміхнулась,

Помолилась та й спать лягла.

І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало —

Пляшки і гості, де що впало,

Там і осталось. Сам не впав,

Остатню каплю допивав

Та й ту допив. Встає, не пада,

Іде в покої… Скверний гаде!

Куда ти лізеш? Схаменись!

Не схаменувся, ключ виймає,

Прийшов, і двері одмикає,

І лізе до дочки. Прокиньсь!

Прокинься, чистая! Схопись,

Убий гадюку, покусає!

Убий, і бог не покарає!

Як тая Ченчіо колись

Убила батька кардинала

І Саваофа  [4] не злякалась.

Ні, не прокинулася, спить,

А бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає.

Не чуть нічого. Час минає.

А потім крик, а потім гвалт,

І плач почули із палат —

Почули сови. Потім знову

Не чуть нічого. І в той час

Скирти і клуня зайнялись,

І зорі зникли. Хоч би слово.

Хоч би де голос обізвавсь.

Пани в гаю не ворушились,

А люде збіглись та дивились,

Як дим до неба підіймавсь.

Прокинулись вранці гості,

Аж бачать, що лихо,

Покинули свого князя

Та любо, та тихо.

Так і ми його покинем,

Так і бог покине.

Тебе тілько не покине

Лихая година —

Княжно моя безталанна.

Знівечений цвіте.

Ти ще будеш покутовать

Гріхи на сім світі,

Гріхи батькові. О доле!

Лукавая доле!

Покинь її хоть на старість,

Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш.

Поведеш до краю,

До самої домовини,

Сама й поховаєш.

В селі не бачили й не чули.

Де вона поділась.

Думали, на пожарищі

Небога згоріла.

Стоїть село. Невесело

На горі палати

Почорніли. Князь хиріє.

Не здужає встати,

А підвести нема кому,

Ніхто й не загляне

До грішного болящого

В будинки погані.

Люде трохи очуняли,

Господа благають,

Щоб княжна до їх вернулась.

А її немає

І не буде вже, святої…

Де ж вона поділась?

У Києві пресвятому

В черниці постриглась.

Родилась на світ жить, любить,

Сіять господньою красою,

Витать над грішними святою

І всякому добро творить.

А сталось ось як. У черницях

Занапастилося добро…

Блукаючи по Україні,

Прибивсь якось і в Чигирин,

І в монастир отой дівочий,

Що за пісками на болоті

У лозах самотній стоїть.

Отам мені і розказала

Стара черниця новину,

Що в монастир до їх зайшла

Княжна якась із-за Дніпра

Позаторік. Одпочивала

Та й богу душу оддала…

«Вона була ще молодою;

І прехорошая собою.

На сонці дуже запеклась

Та й занедужала. Лежала

Недовго щось, седмиці  [5] з три,

І все до крихти розказала…

Мені і Ксенії сестрі.

І вмерла в нас. І де ходила,

В яких то праведних містах,

А в нас, сердешна, опочила.

Оце її свята могила…

Ще не поставили хреста».

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N. [6]

(Сонце заходить, гори чорніють…)

Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся… і серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

[Друга половина 1847,

Орська кріпость]

N. N

(Мені тринадцятий минало…)

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в бога.

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось…

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала

Та й почула, що я плачу,

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала…

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє… лани, гаї, сади!..

вернуться

4

Ченчіо — Беатріче Ченчі, красуня, дочка римського вельможі Франческо Ченчі, жила в другій половині XVI ст. За переказами, вбила свого батька, який хотів її збезчестити. Насправді батько був убитий найманою особою, але Беатріче за вироком суду все ж страчено.

Кардинал — високопоставлена духовна особа в римсько-католицькій церкві. Кардинали із свого середовища обирають римського папу.

Саваоф — бог.

вернуться

5

Седмиця — сім днів, тиждень.

вернуться

6

N. N. — лат. літери — означають, що цей твір поет присвятив особі, ім’я якої він не хоче розкривати.