Великий характерник, стр. 15

Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.

І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: “3 цього хлопця буде таки толк”.

Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли.

Далі всі гуртом добиралися кіньми.

Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.

Козаки гукнули:

— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.

Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:

— Агов, є тут хто-небудь?

У відповідь почулося:

— Ну от, нарешті дочекалася.

Іван Половець аж стрепенувся на звук цього грудного рипучого голосу. Упізнав його зразу. І хоча часу збігло чимало, помилитися він не міг. Це була вона!

І справді, з-за широкого перестінку вийшла, спираючись на гнутий костур, його давня знайома, та, кому він був зобов’язаний своїми муками, кого він вишукував у хащах, хто видавався маревом чи сном, химерою, болючою згадкою. Стара ворожбитка з мерефської хащі стояла перед ним!

Радісно кинувся назустріч:

— А я Вас шукав, бабо!

— Знаю, — посміхнулася і провела рукою по його голові. — Он ти вже який великий, Іванку. Жаль тільки, що не можу розгледіти твого личка.

Здивовано підвів на неї очі:

— Як це?!

Глибоко зітхнула:

— Осліпла я, хлопче.

— Чому?!

— Так треба Богам. Відблиски пожежі виїли мої очі.

Він нагадав собі:

— Той попіл у лісі, який бачив я, хто це зробив?

— Блискавиця, — гірко посміхнулася.

— Чи люди?! — перепитав, дивлячись на неї.

— Нащо їм це робити?

— Щоб ви нічого не бачили і не знали, бо ж вас люди бояться.

Засміялася на це:

— Ой, хлопче, бояться, кажеш. Але ж запалити — цього замало. Цим переляк свій не випалиш. А от про те, щоб не бачити... Не біда, що очі мої темрявою покриті, насправді, — прошепотіла глухо над ним, — не всі зрячі можуть угледіти те, що видиться мені. Чуєш?! Отож і ти гляди мені, до вивертів не вдавайся, вловлю все, як є.

— А що ж Ви бачите зараз, бабо?

— Бачу я перед собою малого пройдисвіта, з якого за сім літ виросте Великий Характерник.

Чи ж не сміялася вона з нього?!

Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:

— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.

— Як це?

— Як свого часу князь Святослав.

— Ви розповідали мені!

— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй гарну славу про себе і рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг з дорогої тканини — вбирайся просто і вільно, щоб тіло почувало свободу.

— Це ж легко! — вигукнув зраділо.

— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.

Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!

Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.

ШКОЛА ХАРАКТЕРНИЦТВА

Перші дні поміж нових вчителів видалися Іванкові якоюсь химерою. Та й не дивно. Сподівався ж бо він на іншу науку. Думав, що перед ним буде розгорнено древні книги, в яких, як чулося від старих мереф’ян, заховані потаємні знання. Однак усього цього не сталося. Першого дня його направлено до узлісся і велено знайти палицю, та не будь-яку, а доладну до свого зросту й сили, та принести її до плетеного тину.

Знітивши плечима на таку дивакувату забаганку сивочолих навчителів, хлопець подався до лісу. Ставши біля найближчого куща ліщини, замислився: “Як же воно знати, яка із палиць мені впору?” І раптом, пригадавши собі, як батько ставив його щороку до одвірка, заміряючи зріст, надумав: “Треба взяти таку палицю, яка буде мені “по росту”.

Вдоволений своєю здогадкою, підтяв за допомогою срібного ножа гілку, обчухрав верхівку і потягнув її за собою. Біля зачиненого тину вже чекали на нього. Коли він підійшов ближче, характерник Вітрогон звелів: — Не через хвіртку маєш зайти у двір, а скориставшись принесеною палицею.

“Що ж це за дивна наука? — розмірковував над завданням хлопець. — Як так скористатися палицею, щоб увійти у двір? Хіба що нею всіх розігнати від воріт? Але ж хіба хто поступиться? Та й не навчали б такого вчителі. Звісно, що не навчали б”, — уже сміявся своїм думкам.

Доки вертів у руках принесене з лісу ліщинове гілля, Сірий, давно зачувши нюхом свого малого господаря, підстрибнув за тином, мимоволі підказавши цим, що той має робити. “Так он воно що!”. Іван швиденько розігнався, підбіг до тину і, спершись на палицю, спробував перекотитися на подвір’я. Та палиця під ним різко тріснула й розлетілася на два цурпалки. Хлопець впав у траву.

Вітрогон і Пугач мовчки повернулися й пішли собі геть. А Іван зціпив зуби від досади й сорому. Йому було прикро, що він не справився із цим завданням. Довго сидів у траві, низько похиливши голову. Сірий вовк нудився біля нього.

— Нічого так побиватися! — почувся над ним рипучий голос. Підвів голову — сивокоса волхвиня стояла поряд, спершись на свою корчувату палицю: — Не по собі вибрав ношу, Іванку. Замалого зросту й затонкої сили. Знай, ти здатний на більше. Я навчу тебе, що ти маєш робити, щойно отримаєш завдання.

— Що?! — аж схопився із трави.

— Позбудься поспіху, наберися виваженості. Довше обдумуй — менше й потерпатимеш. Ось, поглянь сюди, — дістала з кишені різного розміру камінці. — Вибери для гарного лету камінчик.

— Ось цей, — ухопився за чорний лискучий.

— Синку, не поспішай. Пригадай собі сказане мною.

Іванко підважив на долоньці вибраний камінчик. Він йому видався залегким.

— Ні, я цей не братиму, — поклав на пошерхлу долоню волхвині.

— Чому?

— Він не полетить надто високо, залегкий.

— Авжеж, що так, — усміхнулася. — Вибери той, який візьме височінь.

Уважно обдивився кожен камінець.

— Цей заважкий. Цей занадто кострубатий, хтозна, як він ще поведе себе. А ось цей, кругленький, якраз впору. Його я закину далеко вгору.

— То й закинь, — підбадьорила волхвиня.

Круглий камінчик, підкинутий угору, високо піднявся у небо.

— Молодець, Івасику, чую за летом камінця, що він он як високо піднявся! Отак і зброю вибиратимеш по собі — щоби до рук горнулася, і щоб метко з ворогами справлялася.

Сім років, як швидкоплинні хвилі ріки, збігли відтоді, як Іван Половець став на службу до характерників. Сім років як один день прожив поміж тими, хто переповідав йому свою непросту науку. Сім літ йшов до пізнання самого себе.

День посував поволі вечір, за ніччю наближався світанок. День за днем, переймаючи знання сивочолих характерників, юнак відкривав для себе незнані таємниці буття. Полегкості ні в чому не було. Важкі випробування змінювалися ще важчими. Його навчали ловити тінь — “відкривай у собі приховану швидкість”, вчили однаково вправно керувати і лівою рукою, “бо ж ворог не вибирає сторони нападу”, наказували рухатися босоніж по гострому камінню — “хто вловлює ритм руху, той ні разу не пораниться”, давали поради, як втихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці — “небесний вогонь може бути помічним, якщо ти впокориш його”, будили серед ночі до пластунських вправ — “ніч має слугувати тобі у всьому”. Вчили характерники й незвіданих простими смертними знань. Завдяки їм та волхвині він відкрив таємниці цілющих трав. Відтепер міг лікувати найважчі рани та страшні хвороби. Розумів мову птахів і тварин. Умів переходити простір і час. Стрімкіше вітру сягав височини неба.