Великий характерник, стр. 13

Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб та хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Всілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.

Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:

— Ну що, звіряко, подамося на Січ?

ХОРТИЦЯ

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і очерети, посновані річками, лиманами та озерами — усе це стало з часом стійким природнім оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях.

Укріплена міцним валом, зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у стійкості з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи бистрокрилі козацькі чайки, тут гуртувалися повстанці Тараса Трясила й Івана Сулими. Козацтво, яке вимуштровувалося на козацькому острові, сповідуючи єдину мету — захист рідних земель, — сповідувало прості умови життя: курені вони сплітали із лози, вкривалися від дощу кінськими шкірами.

На Хортиці не було слабаків, а тим паче дітваків. Але саме такого товариства прагнув малий Іван Половець. А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що.

Чимало сіл і хуторів стало на шляху козацьких посланців. Справилися вони із своїм завданням як слід та й повернулись на Січ. У мандрах були мало не місяць.

Перше, що уздріли за валами, це те, що насипалося козацтва тут, як маку. Поміж доволі знаними козаками, які мали за плечима не один славний похід та битву, виднілися й новачки, ті, що прибули сюди на їхній заклик. Звідусіль чулися веселі жарти, подекуди зривався сміх. Найбільше козацтва згуртувалося посеред майдану біля мурованої Покровської церкви. Ставши колом, козаки потішалися тим, що заохочували когось вигуками:

— Ану ж бо, нехай стане дибки, як коняка!

— А чи ж потягне за горлянку бусурмана, якщо його натравити?

— А до чого ще здатний цей сірий харциз?

“Що ж там таке коїться?” Розштовхавши цікавих, посунувши декого вбік, Іван Дуб вийшов наперед і мало не остовпів. Перед ним стояв малоліток із Мерефи! Це біля нього так згуртувалося козацтво. Та й не так біля нього, як біля сірого вовка, який сидів перед хлопчаком і на його накази виробляв всілякі викрутаси. Це неймовірно втішало вдячних глядачів:

— Ти диви, яка розумна тварюка!

— Скільки живу на світі, не чув і не бачив такого.

— А зуби у цього вовка, далебі, такі, як у нашого Ковша — різці-різцями, — голосний регіт покрив ці слова.

Іван Дуб став перед хлопцем:

— Де ти взявся тут?!

Малоліток стрепенувся, лице його просяяло, так, наче він побачив найближчого родича перед собою. Поклавши долоню на голову сірого вовка, гордо промовив:

— Ми прийшли і ждемо.

— Кого?

— Вас, — очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням.

Козацтво принишкло. Дехто, знаючи гаразд, чим зрештою обернеться все це, посміхався у вуса. Хтось відійшов убік, побачивши, що забаву із сіроманцем скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, знітивши плечима:

— А з якої такої радості, я тобі родич чи що?

— Ми ж домовились! — спантеличений хлопчик дивився на нього великими очима. Його, здається, вразили до болю ті слова. Усмішка поволі сповзла із губ, залишивши на кінчиках борозенку гіркої розгубленості.

І тоді молодий козак пригадав свою обіцянку. А пригадавши, почухав рукою потилицю:

— Але ж тебе, мабуть, сюди хтось привіз, чи як?

— Ми прийшли самі! — хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. “Так іноді обачно веде себе звір”, — мимоволі подумав Іван Дуб і здригнувся, провівши очима по вовчиську, що досить сумирно лежав біля ніг свого малого господаря.

— Як же ти добирався, хлопче?!

— Вночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень відсипався у гущавині.

— Гм, — недовірливо схитнув головою на ці слова. — І тобі не було страшно?

— Нє, я ж був не сам, а з Сірим.

— А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?

Хлопець скинув гнівно брови:

— Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?

Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:

— Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна у тебе немає, помічника у цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй Богу, що не вірю.

— Та що це ви за невіра?! — не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не звик брехні розводити.

Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб:

— А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.

Козаки перезирнулися між собою. В їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:

— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його із вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми з Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порогу заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько, — хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, вклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий порятував мене, вхопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, — і з тим задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.

Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. В їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочечки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:

— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.

— Та й ти, бачиться, теж не боязкий, — весело запевнив хтось із гурту. Козаки підбадьорливо засміялися.

Хтось зронив уголос:

— Бравий хлопчак. Чом такого не взяти до коша?

Малий вдоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.

— Взяти то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж...

Хлопчак не став чекати дальших слів.

Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:

— Ви ж обіцяли! Як же тепер так?

І тоді втомлении з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:

— Та, раз така охота в хлопця, хай буде. — І, повернувшись на малолітка, застеріг: — Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу — жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?

Іван Половець зачервонівся так, наче лице його хтось густо покрив буряковим соком:

— Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!

Козацтво гучно зареготалося — голосний сміх градом сипонув на майдан.

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про “зичливість” гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.