Великий характерник, стр. 10

Рвучко взялася за поділ сорочки:

— Скидай, спалимо у вогні.

Щось заскімлило під сорочечкою.

“Боже мій, що за проява?! Чи ж не щеня притягнув?”

Коли ж з-під сорочки на долівку викотилося сіре вовченя, мимоволі скрикнула. Донька лісника зразу ж розпізнала гаразд цього, бодай ще маленького, та найлютішого лісового звіра. Того, якого всі люди жахаються. З переляку немов оніміла.

— А це що за звіряку завели без мене? — на порозі став господар.

— Де ти взяв цього вовка?! — Дмитро Половець стояв над сином, як скеля, намарно допитуючись в нього про вовченя, що злякано заховалося під лаву. На всі батькові намагання дізнатися правду Іванко насуплено мовчав.

— Хто тобі дав його?

Хлопець шморгнув носом, та й тільки.

— От упертий! Бити тебе, чи що? — насупився Половець. — Жінко, — обернувся до Марії, що мовчки та якось аж ніби принишкло поралася біля столу, — а чого ти мовчиш на це? З твоєї згоди зроблено?

І тоді Половчиха не стрималася. Сльози, які вона так гарно сховала на дні серця, щойно скінчилися всі біди, ці сльози знову пробудилися, затим вибралися з потаємного сховку, рясним потоком полилися з її очей.

— Та що це за напасть? Цей мовчить, як бусурман, а ця плаче! — Дмитро Половець не на жарт розлютився. — Вернувся додому так, наче не в свій дім ступив. А ну ж бо, розказуйте мені, що тут у вас і як. Бо виб’ю обох, та й тільки.

Марія схитнулася від мисника:

— Бий, чоловіче. Обох бий, бо ж провина є і на синові, і на жінці.

Ошелешений чоловік махнув рукою:

— Та це завжди ще вспіється. Розказуйте ліпше: що та як.

І тоді Марія повідала йому все — як купальського вечора зник Іванко, як бігала вона всіма усюдами, вишукуючи сина поміж людей, і що вже й не передумала в ці страшні дні, і чого тільки не взяла в голову, і як мучилася, доки не знайшовся сьогодні малий, а він бач який — мало, що сам з’явився, так ще й лісового харцизяку приволік із собою.

— Чого ж заховалася з цим зразу? — невдоволено позирнув на неї чоловік.

— Хотіла ж... Хотіла сказати, аж Іванко надбіг. І вже потім, не думала сьогодні говорити, в хату свято надійшло разом з вами.

— Свято! — вчепився за слово Дмитро. — А ти, тиняйло, що на все це скажеш? Чи й далі мовчатимеш?

Іванко понуро поглянув на батька:

— Мені не можна казати.

— Чого б це?!

— Бо я обіцяв.

— Угу... Кажеш, обіцяв. Це добре, що слова хочеш дотримати. Але це не тут, і не до цього. Мусиш казати, бо я тобі он що обіцяю — коли не скажеш, чого і за чим подався, доводячи матір до такого, то не дивлячись ні на що — ні на те, що сам тільки сьогодні до хати прибився з чумаками, ані на те, що, як твоя мати каже, “свято” разом з твоїм поверненням в хату ступило, все ж виб’ю вербовою різкою, та так, що знатимеш надовго, як подаватися з дому.

Іванко аж голову в плечі увібрав на ці слова. Він гаразд знав, що батько словами не любить розкидатися.

Йому на виручку, як і завше, прийшла мати. Вона знала, що мусить сказати, щоб втишити гнів чоловіка:

— Дмитре, — благально поглянула на нього, — хай уже потім. Сідаймо до столу, бо все прохолоне. А це вже нікуди не втече.

І Дмитро Половець, втомлений з дороги, одумавшись, розважливо махнув рукою:

— Звісно, що не втече. Буде про це ще мовлено, чуєш, халамиде?

Похилений Іван кивнув головою. Це, здається, вдовольнило батька цілком.

— Сідаймо обідати, — і вперше провів очима по стінах. — Хвалити Бога, цього дня вдома!

Від цих простих слів усі водночас відчули полегкість. З хати посунулася суперечка. Посміхалася привітно Марія, до батькових рук, які щойно погрожували “березовою розправою”, пригорнувся Іванко. Всміхнувшись, розкуйовдив рідке синове волосся: “Ух, і забіяка ж росте! Нічого-нічого, життя поправить”. І пригадавши про винуватця всієї цієї оказії, позирнув під лавку: — А вовка завтра ж віднесеш до лісу.

— Угу, — тільки й сказав у відповідь хлопець, стріпнувши головою. Він уже добре знав, що все воно буде не так, як мовиться нині. Коли він чогось хотів, те неминуче ставало його. Батьки ще жодного разу не відмовили йому в забаганках.

Так і не домоглися батьки правди про Іванкові блукання. Розпитування і погрози нічого не дали.

— Ет, — зрештою махнув рукою Дмитро, — головне, що вернувся цілий додому. Де вже блукав, то така справа — схоче колись, розкаже все сам.

Половчиха підтримала чоловіка:

— Авжеж, що так. Що вже про те питати? Може, малий злякався чогось в мандрівці своїй? Коли так, то зовсім не треба розпитувати. Вдруге, далебі, не побереться з рідного двору.

— Хай тільки спробує! — погрозливо застеріг батько. — А ти жінко, гляди мені, щоб більше цього не траплялося. Бережи сина, один він у нас.

— Та хіба ж я ворог своїй дитині? — з Маріїних очей покотилися рясні ручаї сліз...

Іван мало переймався турботами старших Половців. У той час, коли батьки пообідньої пори сиділи під грушею, обмірковуючи історію з його блуканням, він мав своє заняття у дворі — одягнувши на голову привезену батьком “прямісінько із Січі” козацьку шапку, втішаючись цим бажаним подарунком, грався із Сірим. Так він назвав вовченятко, заледве вмовивши батьків залишити звіра в себе.

І хоч це вдалося йому ой як не легко, все ж навчити сірого побратима “просити” виявилося складнішим. Проморивши вовченя голодом, не поклавши зранку в миску аніякої їжі, хлопець піднімав угору шмат солонини, змушуючи Сірого тягнутися за рукою. Одначе вовк все ніяк не піддавався муштрі. Дивився жадібно на смаковитий кусень, крутився під ногами хлопця, жалібно завивав. Іван підніс солонину до носа свого норовливого “учня”:

— Чуєш, як смачно пахне? Хочеш мати, стань на задні лапки і попроси.

— Та не муч ти бідолаху! — краєм ока батько спостерігав за вправами сина.

— Я не мучу, а вчу, — запевнив хлопець.

— Де ж це не мучиш, коли голодного змушуєш дибки ставати? — не втрималася мати й собі.

— Ой, мамо, не знаєте, а кажете! Якщо я нагодую Сірого, то він не схоче зовсім слухати моєї команди.

— Ти диви, який розумник! — Марія не стримала подиву. — Ліпше матері усе гаразд знає.

— То знатимемо тепер і ми, жінко, — примруживши хитро очі, зауважив Дмитро. — Щоб син слухався нас, треба он що робити — не давати йому обідати. Так, сину?

— Та то не для людей, — шморгнув носом Іван. — Так тільки звірі піддаються.

І немов на підтвердження його слів, вовченя, порвавшись за солониною, стало на задні лапки.

— Ось бачите?! Бачите?! — хлопець аж завертівся на місці від великої радості.

ЗАПОРОЗЬКІ ПОСЛАНЦІ

У березні 1624 року славне запорозьке козацтво, з гетьманом Дорошенком на чолі, здійснило морський похід на Кафу. Щойно збудована флотилія з вісімдесяти чайок спустилась на води Чорного моря і рушила до берегів Босфору.

Добре пошарпавши обидва береги, захопивши при цьому чимало зброї й довівши до переляку Царгород, запорожці без втрат повернулися додому.

Головним завданням походу було скріплення стосунків із кримським ханом Шагін-Гереєм у боротьбі проти турків. Самі ж козаки давали польським комісарам зовсім заплутані пояснення — мовляв, до Криму занесла їх хвиля, коли вони прибилися до донських козаків, щоб разом із ними в морі погуляти. Потрапивши в біду, мусили найнятися у військо Шагін-Герея, який за гарний кошт закликав їх на службу. По війні відправив хан додому їх із честю, нагородивши щедро за вірну службу. Разом із козацтвом повернулися на Запорожжя й сімсот бранців, які перебували в Криму.

Відразу ж після походу, погожого квітневого дня в Мерефу прибули козацькі гінці. Ватагу із Січі очолював молодий козак Іван Дуб. Громада, як і повелося в поселенців віддавна, достойно зустріла козацьких посланців. Чого тільки не принесено до столу — солонину, мед, молоко, яйця, свіжоспечені житні коржі та все, що треба для щирої розмови.