Іван Сірко, Славетний кошовий, стр. 4
Очі в малого аж засяяли з радості:
— Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!
— То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.
Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. «Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! — подумав Сірко. — І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки».
— Іди, Тарасе, до обіду, а я прийду пізніше, — випровадив малого, вказуючи йому на свій курінь, і обернувся, щоб здійснити задумане. Але, на його подив, ніяких старців поряд уже не було.
ЧУДЕРНАЦЬКА ЗАГАДКА
Характерники Вітрогон та Пугач чекали на вихованця у своєму курені. Це була святая святих козацьких відунів. Сюди не приходили звичайні запорожці — тут бували тільки обрані, ті, що від народження мали зв’язок із хранителями сили волхвів. З їхнього коріння й походив Іван Сірко. А після пройдених семилітніх випробувань він отримав право підійти до обителі своїх учителів щонайближче.
І от він стояв перед ними. В світлі палаючої ватри Вітрогон та Пугач видавалися йому людьми особливими, більше схожими на героїв давніх чарівних оповідок, аніж на звичних козаків. У довгих полотняних сорочках, підперезані широкими білими поясами, із сивими чубами, вони завмерли перед вогнем, жодним порухом не видаючи своїх почуттів.
— Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, — за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.
Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. «Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?» — подумав збентежено, і відразу ж почулося:
— І радість, і сум — усе швидкоплинне…
Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.
— Що я зробив не так? — розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.
— Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, — суворим звинуваченням відповів Вітрогон.
— Про що йдеться? — запитав Сірко і враз його осяяло: — Софія…
— Ти знаєш усе сам, — ствердно кивнув Пугач.
— Вона — волхвиня, — силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.
Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:
— Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.
— Ви мене застерігаєте? — гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.
— Характерники не мають права на родинні втіхи, — коротко дорікнув Пугач. — Нашим призначенням є служіння рідній землі, кожною часточкою свого тіла, усім своїм єством.
— Але ж я люблю свою обраницю! — в Сіркових грудях зайнявся палючий вогонь.
— Любов — почуття гаряче, — холодно застеріг Вітрогон. — У полум’ї пристрасті важко бути розсудливим.
— Характерникам негоже піддаватися почуттям, — додав Пугач. Змірявши пильним поглядом свого вихованця, суворо запитав: — Чи зможеш ти, палаючи любов’ю до жінки, не спопеліти від свого кохання, а вберегти іскристий запал серця задля великої справи?
— Зможу, — відповів Сірко, не роздумуючи. — Як зумів усе інше.
— Так, — погодився Пугач. — Ти зумів багато. Але попереду на тебе чекає ще більше, ніж досі, адже далі маєш перевірити набуті знання. Ти розумієш?!
— Я хочу це пройти.
Старі характерники перезирнулися між собою, і, немов на потіху, почали промовляти щось цілком незбагненне:
— Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…
— І де клекоче срібний вогонь надії…
— А опівнічний птах вістує скору зустріч любові…
— Час зустрітися з минулим…
— Щоб увійти у ворота майбутнього…
— І на це в тебе є лишень три ночі…
— І ти властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов від тебе, зумів повернутися в мить великої втрати…
— На місці правічного кола зустрічі…
— Де зціленням явиш свої потаємні знання та велику силу…
— А інакше ти не зможеш іти далі…
— Про що і про кого йдеться? — спантеличився Сірко.
— Побачиш сам… — промовили характерники та, обернувшись до багаття, піднесли долоні до вогню.
Збентежений розмовою, Сірко вже хотів було йти у свій курінь, знаючи напевне, що нічого більше не почує від своїх хитромудрих учителів. Та навздогін йому було кинуто коротке:
— А Гострозора направ завтра у курінь пластунів.
— То вам уже й про хлопця відомо! Як… — хутко озирнувся, але миттю знайшов відповідь, пригадавши зустріч зі старцями неподалік від січового майдану. А нагадавши собі двох подорожніх у козацькому храмі, характерник Сірко пересвідчився: весь день невідступно слідували за ним його наставники, спостерігаючи за всіма його вчинками, прислухаючись до кожного слова. — Чи неминуче хлопець має пройти пластунський вишкіл? — поспіхом запитав, уже стоячи на порозі.
— У кожного своя дорога, і в Гострозора теж, — з усміхом, відтіненим притлумленим глузуванням, промовив Пугач.
— Але на своєму шляху хлопцю не обійтись без нашої науки, — ще більше заплутав думки свого вихованця характерник Вітрогон.
ВЕЛИКА НАУКА
Після семилітньої розлуки два дні на Січі промайнули Сіркові, як одна коротка мить. За цей час він не знав ані краплі спочинку. Хвиля бурхливого січового побиту підхопила його і накрила з головою. Вже першої ночі розпочався для нього цілком новий життєвий відлік. Покинувши наставників, Сірко кілька годин блукав на самоті, обдумуючи почуте. Що глибше занурювався в потаємний зміст їхніх слів, то більше губивсь у здогадах. Два дні намагався розв’язати чудернацький вузол, зав’язаний для нього старими характерниками. Дві ночі поспіль мордував себе безсонням, нишком пробираючись за січові ворота. Блукав на відлюдді аж до світання, стискаючи кулаки від безпорадності. Нічого й нікого не було поряд, і тільки вітер обдував його зусібіч, та ще срібна пелена зірок миготіла вгорі, вистеляючи перед ним білий, як молоко, Чумацький Шлях, що, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Такими самими безкінечними видавалося Сіркові його щонічні блукання…
Повертаючись уже на сході сонця, він безсило падав з ніг. Аби перебороти бажання заснути, занурювався у студену воду, а потім, наче звір, що натрапив на нову місцину для лігва, пильно придивлявся до січового життя, вловлюючи найдрібніші зміни, що стались тут за час його відсутності. Бачив, що з тих, кого знав раніше, мало хто й залишився серед живих. Козацький вік недовгий… Але Січ не знелюдніла. На місце загиблих прийшли молоді вояки — хоробрі, дужі, та все ж не такі, якими були їхні попередники. Не раз бідкалися старі козаки: «І що ж це, і як це?! На зміну славним козацьким керманичам приходять „одноденки“, геть здрібнілі, не козацького чину хлопці. Їх тягнуть до землі їхні ниці бажання, вони розшарпують козацьке військо, позбавляють його надії на нове відродження. Замість слави тепер неслава, замість високих поривів — низькі потреби».
Зіркий погляд Сірка спостеріг, що Січ направду була вже не та. Найбільше впадало у вічі те, що нові козацькі керманичі не здатні були спрямувати велику, бурхливу, але тепер ось приспану силу, до звитяжних перемог. Тому-то велика Січ спершу здавалась якоюсь дрімливою. Втім, це було оманливе враження. З глибини її єства, з правдивого козацького обурення — адже шляхта після укладеного з Трясилом перемир’я вже заповзялась упорядковувати січовий устрій на свій лад, передусім наклавши заборону на морські походи, — от-от мали постати нові битви. Все живе тут, здавалося, дихало цим передчуттям. Характерник Іван Сірко теж був напоготові.