Іван Сірко, Славетний кошовий, стр. 28
Знову тричі вдарив довбиш у котли. Почувся голос кошового Сашка Туровця:
— Вірні браття мої! Маю слово до вас. Служив я козацькому війську вірою і правдою. За нашим звичаєм маємо сьогодні старшин вибирати. Що скажете, побратими?
З передніх рядів почулося:
— Хочемо нового кошового!
Сашко Туровець був готовий це почути, знав, що так буде: раз Юрась Хмельниченко зложив гетьманство і прийняв монаший чин, він теж мусить відступитися від булави. Розмови про це давно вже точилися між козацтвом. Та що там розмови, уже он і заміну нелюбому кошовому запорожці віднайшли. Знаючи це, Сашко Туровець мовчки оглянув гурт козаків, знехотя змирившись зі своєю долею.
— Івана Сірка! — першим вигукнув характерник Вітрогон.
За ним підхопив Пугач:
— Сірка на кошового!
Зусібіч почулося:
— Кого ж іще нам треба?
— З ним ми ходили у славні походи на татар!
— З ним не знали поразки!
— Він славний козак!
— Іншого кошового годі й шукати…
Це трапилося чи не вперше в історії козацтва. З Іваном Сірком за місце кошового не змагався жоден козак! Поклав Сашко Туровець булаву і шапку перед новим кошовим отаманом. За ним військовий писар — корогву та бунчук, осавул — пернач і литаври. А писар додав до цього печатку.
Тричі, бо так годилося, відмовлявся Іван Сірко. Аж доки не почулося веселе:
— Ану, бери, сучий сину, булаву, бо матимеш від нас іншу пошану — киями та палицями!
Тричі вклонився Іван Сірко побратимам, взявши до рук булаву разом зі жменькою землі рідної, про яку покликаний був дбати кожну мить свого життя, забуваючи про особисте, думаючи про загальне.
— Хай діється воля Божа! Приймаю козацькі клейноди. Служитиму вірою і правдою війську козацькому.
— Слава! Слава кошовому Іванові Сірку! — залунало над майданом гучно і розкотисто.
Так Івана Сірка вперше обрали кошовим отаманом. Він став перед старішими козаками, характерники Пугач та Вітрогон посипали його голову землею, щоб не забував козацький кошовий свого коріння, щоби думками був повсякчас із родовими початками. Почуваючи, що має сказати щось важливе, те, що говорять чи не раз у житті, Сірко подякував усім за ласку і довіру, а затим, уклонившись на чотири сторони мовив:
— Славні отамани та козаки! В нашій спільній справі, Богом наміченій, спираюся на ваші плечі. Гуртом боронитимемо рідні землі, відстоюватимемо нашу правду. Щоб вороги тремтіли від козацької сили. Як князь Святослав колись, так і ми стоятимемо на варті рідної землі. Як прутик до прутика складається в тугий віник, і ним вимітає гарна господиня сміття з хати, так і ми, браття, маємо гуртуватися й мести пріч із землі нашої лютих ворогів. Поодинці нас мало, а гуртом ми — велика сила.
— Слава! Слава! Слава! — радісно величали козаки кошового, зачувши від нього ці слова.
— Слово твоє — закон для нас! — тішилися найстарші з-поміж січовиків…
З часу заснування Січі такого тут не бувало… Дванадцять разів обирало козацтво Івана Сірка кошовим отаманом. Вірою і правдою служив він розтерзаній ворогами українській землі, ревно сповідуючи вірність рідному народові. І так він, славетний козацький отаман, заслужив право на вічну пам’ять нащадків.
ПІСЛЯМОВА
Великий характерник Іван Сірко зазнав у житті чимало втрат — усе це викладено козацькими літописцями скупо, в кількох рядках хронографії. Але ж годі вмістити людські жалі та біди на сторінках життєпису, носити їх у серці — важко, позбутися — неможливо.
Залишили цей світ Сіркові духовні вчителі, Пугач та Вітрогон. Пережив він їхню смерть болісно, не відаючи, проте, що найважчі втрати чекають на нього попереду…
Горе поцілює в серце раптово, як удар блискавиці. Навесні 1676 року померла ворожбитка Рода. Тихо і безболісно, заснула й не прокинулась. Три ночі сидів біля її тіла Іван Сірко, прощаючись навіки. Досі вона завжди була поряд. Навіть тоді, коли збирався в далекі походи, відчував її близькість. Іноді йому здавалося, що вона й справді стояла за ним, заступаючи від куль та оберігаючи від ран. Вона навчила його бачити те, що сховане за горизонтом. Завдяки їй розділяв життя на суєтне і вагоме.
І от її не стало… Скільки років прожила волхвиня — Сірко не знав, пробував порахувати — збивався з ліку. Вона ніколи не говорила про свій вік, ніколи не хворіла, мала велику силу, передаючи частку вмінь та знань йому. Тепер ось, втративши її, почувався надламаним. Думки вилися в його голові, наче сполохании рій, тіло стало безвільним.
Поховано Роду за її велінням так, як хоронили всіх її попередників — волхвів. У полум’ї запалало тіло, загорнене в білу сорочку. Відсвіт вогню торкнувся блідого лиця.
Язики полум’я у цю мить мовби лизнули і його, Івана Сірка, хоча він стояв неблизько. Серце замлоїло од болю і від передчуття великої загрози.
На ранок сьомого дня по втраті Роди Сивогривого неначе підмінили. Він дико іржав, бив копитами, з його очей сипалися іскри, а з ніздрів густо валила пара. Молоді джури перелякано позирали на зненацька здичавілу тварину, старіші козаки дивувалися:
— Що за скажений ґедзь укусив коня кошового?
І тільки Сірко понуро мовчав, добре знаючи, чому його Сивогривий поривається за січові ворота. Провидиця Рода, та, що закликала Сивогривого на цей світ, пішла у засвіти. І тепер вона не мала змоги утримувати свого посланця біля улюбленого вихованця. Вірою і правдою служив йому кінь, та от настав час прощатися. Сивогривий мусив перейти одвічну межу. Вік його земний скінчився.
Опівночі, коли Січ поринула у глибокий сон, Сірко вивів присмирілого Сивогривого в чисте поле. Зняв із нього сідло на пурпуровому оксамиті, вуздечку з мундштуком і лакованим ремінним поводом, світло-червоний чапрак, по краях обшитий галуном та все бойове спорядження. Сивогривий вдячно торкнувся головою до руки свого господаря. Вірний кінь прощався з ним.
— Прощай, друже, — розчулено зронив Сірко, проводячи тремтячими пальцями по шовковій гриві. — Прощай навіки…
Кінь, форкнувши, зірвався з місця й подався навскач у далечінь.
Характерник Сірко, схрестивши долоні на грудях, стояв непорушно, не сходячи ані на крок із місця, доки його вірний кінь не розчинився у просторі ночі. Коли ж звіддаля почулося кінське іржання, а затим негадано — тоскне вовче виття, він, обхопивши голову руками, сів на траву. Так просидів аж до світанку.
Від часу зникнення Сивогривого сплинуло сорок днів. Ніхто не питав у кошового про те, де і як зник його вірний кінь. Підступитися з цим до похмурого Сірка жоден сміливець не наважувався. Але на світанку сорок першої днини Петро Сірченко ошелешив батька несподіваним:
— Я бачив твого коня. Сьогодні вночі Сивогривий був тут. Ти знаєш про це?
— Це сон, сину, — з гірким усміхом відповів Сірко.
— Не сон, кажу тобі! Я бачив його насправді! — палко запевнив парубок.
— Де?!
— Біля нашого куреня. Опівночі я почув сопіння коня, вийшов і побачив Сивогривого. Він підійшов до мене, я погладив його, і він…
— Що за маячня! — не дав договорити синові Сірко. — І коли таке було, щоби мій кінь давався погладити себе будь-кому, крім мене?!
— Але я кажу правду! — відстоював своє Петро.
— Сину, забудь. Не думай про це… І будь обачним, не блукай поночі.
— Чого мені стерегтися?! — взявся рукою за шаблю Сірченко. — Мені нічого боятися.
— Прошу тебе як батько: будь обережним. Опівнічна зустріч із Сивогривим — то засторога тобі. Із потойбіччя приходять тіні померлих по наші душі.
— Я не вірю в це, батьку. Сивогривий живий, чому ти не приймаєш цієї правди?!
Сірко різко повернувся і пішов від сина геть. Петро Сірченко спантеличено дивився батькові у слід.