Іван Сірко, Славетний кошовий, стр. 14

— Дура, куда бєжиш?! Нєпокорностью своєй большую бєду на всєх наклічеш!

І враз, наче ці люті слова підкосили її, Софія впала у траву. Мереф’яни ахнули. Марія злякано подивилась на чоловіка і, глянувши знову на невістку, сполотніла: Софія, зірвавшись на ноги, рішуче приклала до горла гостре лезо серпа. Татари спинилися. Вони не хотіли втратити таку дорогоцінну здобич. А Софія, завмерши перед ординцями, пересохлими губами все шепотіла:

— Тільки б устигли… Тільки б устигли… Тільки б устигли…

Бусурмани ж гадали, що зеленоока чужинка, злякавшись неволі, божеволіє на очах. Насправді ж Софія відчувала, що її та інших горопашних полонених от-от визволять… І порятунок не забарився: перед очима бранців раптом вигулькнув козацький загін, на чолі якого мчав, оголивши шаблю, мерефський відчайдух, характерник Іван Сірко.

— Рубайте триклятих бусурман усіх до одного! — гукнув Сірко своїм козакам, що впали на ординців, як грім з ясного неба. Безжально били ворогів, змушуючи їх до безславної втечі, не залишаючи їм надії на порятунок.

— Алла! Алла! — налякано лопотіли татари, кидаючись урозтіч. І розчепірені руки триклятих зайд, які ще кілька хвилин тому нагаями періщили бранців та зв’язували вкриті мозолями долоні хліборобів путами неволі, тепер намарно затуляли голови своїх безталанних хазяїв. Не було ординцям пощади. Характерник Сірко зносив голови з плечей ненависних ординців, мовби то були боввани чортополохів, що обростають родючі поля.

— Бийте бусурман, хлопці! Та так, щоби клоччя летіло зі шкур їхніх! Буде з чого онучі зробити! — почули козаки клич Сірка.

А біля Сірка гарцював на баскому коні джура Гострозор. Слідом за рішучими верховодами відважно кидався в бій. Хоч і малий ще був, а страху не відав. Бив недругів незгірш од бувалих козарлюг. У скорім часі загін січового лицарства розправився з татарвою — уся земля довкола вкрилася сотнями ворожих трупів.

— Шайтан! Шайтан! — волали вцілілі татари і, нажахані Сірком, кидалися хто куди.

Мереф’янин Тарас Чорнопліт і собі, притьмом скочивши на вивільненого з-під убитого ординця коня, дременув світ за очі. Сірко кинувся за ним. Ще мить — і наздогнав би зрадника і його голова неминуче покотилась би з похилених плечей… Зненацька розпачливий хлоп’ячий зойк спинив козацького ватага.

— Боляче! — стогнав, корчачись у траві, джура Гострозор, тримаючи закривавленими долонями розсічену голову.

Кров струменіла по його лиці, заливала очі, стікала долі звивистими багряними цівками. Сірко кулею підлетів до хлопця.

— Як же це так, синку?! — обхопив руками тіло малого, що билося в агонії.

Ледве тамуючи крик, хлопець відгукнувся у відповідь:

— Я… нічого не бачу… батьку… — і безтямно повалився у прірву забуття.

Довгий липневий день поволі переходив у вечір. Дивною була його хода… Зомлілий від пекучого сонця підвечірок, немовби загрузлий у баговиння розхитаний віз, зашпортався на межі часоплину, не маючи змоги рушити далі.

Намарне лелійний вітер засівав у небі найперші яскраві зірнички та вистеляв долі біле полотно ніжного туману. Ніхто не зважав на цю красу. Тиха вечорова пора не могла розвіяти чорний відчай бідолашних мереф’ян. Скорбота і біль, наче розпечене вугілля, що потрапили на роз’ятрену рану, мучили їхні душі. Кожен розумів: цього дня, що от-от відійде за цьогосвітню межу, йому не забути ні сьогодні, ні завтра, ні повік. Він був темніший, ніж будь-яка грозова днина, і приніс людям гіркий ужинок: узяв велику данину спаленими хатами та подвір’ями та ще й відібрав од землі робочі руки. Перед очима вцілілих на пожухло-закривавленому килимі трави лежали ті, кого вже не викликати до життя.

Характерник Сірко, стоячи серед гурту мереф’ян, сумно оглядав засіяне горем поле. Стількох односельців, яких знав од наймолодших своїх літ, забрала сьогодні люта січа. Похиливши голову, вдивлявся Сірко в бліді лиця полеглих. Він, либонь, один-єдиний серед усієї тутешньої громади відчував на собі провину. Багато знав і багато вмів, тож міг би не дати смерті забрати з собою стількох людей… Він зумів би стати їй на заваді, якби не спізнився. «І кожна маленька хвилина вартує людського життя» — не раз примовляла Рода, застерігаючи його не гаяти надаремно жодної миті. Тепер він нарешті пересвідчився в правдивості цих слів. Бистролетної миті якраз і не вистачило йому, щоби врятувати ще хоча б кількох мереф’ян…

Смерть Михайла Діброви — це втрата, яку Сірко відчував найдужче. І перед ним передусім почував провину. І ніяк не міг прийняти того, що хресного вже немає серед живих. Іванові все здавалося, що той ось-ось підведеться з трав’яного килиму, на якому лежав непорушно, стискаючи в руці закривавлену стару шаблю.

— Тут нічим уже не зарадиш, сину, — перехопивши Сірковий погляд, стиха зронив Половець.

— Оружиє надо убрать, — похитуючись од пережитого жаху, процідив дяк.

— Хресного поховаємо в кургані так, як є, — Сірко гострим поглядом пронизав дяка. Той мовчки відступив за спини тих, хто стояв ближче.

— Іванку, — легко торкнулася його руки Софія, і гнів ураз заступило зворушення.

Він відчув, як тремтить її долоня на його плечі, бачив іще не розплесканий страх у сяйві зелених очей.

— Страшно тобі? — ніжно запитав, провівши злегка пальцями по спаленілому чолі дружини. Так Сірко вперше виявив перед усіма свою любов до неї.

Жінка хитнула головою:

— Я нізащо б не далася їм до рук, — стиха промовила. Та він і сам знав, що не далася би.

Йому лячно було навіть уявити, що би сталося, коли б він не змусив бусурман утікати геть од неї, завмерлої з серпом біля горла. — Але я знала, що ти порятуєш, — звірялася йому. — Я знала… Ми з мамою вістового надсилали… — і кинула обачний погляд на Марію.

Марія, втім, не слухала цієї розмови. Виплакавшись на широких грудях чоловіка, подалася допомагати козакам та вцілілим мереф’янам поратися біля поранених. Перев’язавши рану отцю Григору, схилилася над Гострозором:

— Це ж зовсім ще дитина, люди! — сплеснула руками, побачивши глибоку рану на чолі малого.

— Це славний воїн, мамо, — сумно промовив Іван, схилившись над вихованцем. — Отямся, Тарасе! Я прошу тебе, отямся, — закликав малого до життя.

— Нєжилєц он болєє, — байдужим голосом виніс свій вердикт дяк.

— Йди геть! — кинувся на нього з шаблею Сірко. — Не край серця!

— Да ти что! Развє я басурманін какой?! — ображено відступив дяк.

— Йди геть, щоб очі мої тебе не бачили!

Дяк, підхопивши посірілу від пилу стару сутану, притьмом подався од гурту.

А Сірко, ставши навколішки перед Гострозором, щось тихо прошепотів. Ніхто не чув, що промовляли його вуста. Ніхто не знав, якими словами він намагався зцілити малого воїна. І тільки Софія розуміла, — слова ці перевірені віками, і саме ними характерник Іван Сірко намагався пробудити життя у враженому тілі хлопця. І раптом малий ворухнувся! І водночас почувся кволий стогін. Сірко схопився на ноги. Покликавши до себе двох козаків, велів їм:

— Занесіть обережно Гострозора до хати моїх батьків. А ти, Софіє, — перевів погляд на дружину, — візьми ось це олешківське коріння, запар і змочуй ним хлопцеві рану. А я… я зараз повернуся… — і, не промовивши більше ні слова, не сказавши ошелешеним батькам та дружині, куди зібрався, бистрою ходою подався вбік хащі…

ПОВЕРНУТИ ВТРАЧЕНЕ

За словами Роди, чар-зілля, яке могло загоїти важкі рани, росло у столітніх мерефських лісах. Довго блукав Сірко у гущавинах, та не натрапляв на нього. Заглиблений у темні, як чорна хмара, думки, знесилений ношею втрат, характерник Сірко йшов туди, куди несли його ноги. Забрівши подалі від людей, на самоті міг не стримуватись: голосним криком у самому серці хащ, де ніхто його не бачив і не чув, виливав козак свій біль. І тільки темний ліс зацікавлено дослухався до його слів, ненаситно та жадібно вбирав у себе гнівне картання: