Теплі історії про дива, коханих і рідних, стр. 23

Коли ввечері ми лежимо на диванчику і дивимося «Роксолану», я підсовую Тобі свої ноги, аби Ти «пощипала мені п’яти» (у мене завжди мерзнуть ноги, навіть у теплій хаті). І від Твого доторку відразу теплішає! Такі гарячі та приємні в Тебе руки! Як же я люблю їх! Ноги зігріваються вмить. І душа. Всі-всі турботи, переживання, сумніви кудись утікають, стають маленькими й не вартими уваги. Зовсім.

Стук… Стук… Стук…

Оскільки в мого братика є «пречудова» звичка дуже довго дивитися телевізор, то ми разом із Тобою лягаємо спати в нашій маленькій кімнатці. Приємно… Можна обійняти Тебе й ні про що не думати. Але я думаю. Я боюся. Боюся, що цього колись не буде, що це закінчиться. Як, як це може закінчитися? Це мої найбільші страхи. Мабуть, тоді й мене не стане. Я розчинюсь. Мене не буде.

Гоню від себе ці думки, бо вони нестерпні.

А зараз я притулилася до Тебе, МАМО, до Твого теплого плеча. Твої руки обіймають мене, Твоя любов проникає в душу й гріє, гріє… Добре… Дякую Тобі, Боже, що я чую під своїм вухом — стук… стук… стук…

Господи, чи ж це не диво? Мамине серце… Прошу Тебе, хочу чути це вічно, вічно, вічно!.. Стук… Стук… Стук.

Це не просто диво. Це ДИВОЩАСТЯ.

Ольга Савицька

Цілющі ліки домашнього затишку

Різкий звук будильника — розтривожений сон. Жбурляєш тим будильником об підлогу, та він усе одно не змовкає. Чи то ховайся під ковдру, чи заривайся головою під подушку — не допоможе. Набридлива совість кусає за п’яти, нагадуючи про обов’язки. Повільно встаєш, аж надто, хоча й знаєш, що з такими темпами неодмінно запізнишся, однак не зважаєш. Раніше я, потягуючись, одразу підійшла би до вікна й рвучко розсунула фіранки, дозволяючи вранішньому сонцю заполонити кімнату, пройняти все моє тіло своїм сяйвом і теплом. Хоч би яка була погода, я завжди відчиняла вікно й вдихала ранок на повні груди, прислухаючись до шуму моря, і, заплющуючи очі, дозволяла собі насолодитися, насититися цим ранковим дивом. Тоді вже буденні справи не здавалися мені такими звичними й нецікавими. Тоді. Але не тепер, не тепер… Різко обриваю себе на цій думці, забороняю спогадам прокрастися глибше. Бо інакше не можна. Не зараз.

Повільно збираюся, не снідаю, бо насолоди від цього останнім часом не отримую, а байдуже напхати шлунок зможу й пізніше, грюкаю дверима й виходжу на вулицю.

У лице дме пронизливий вітер. Мряка… Люди — роботи, безликі метушливі комахи. Ця клоака поглинає, сірість пронизує наскрізь, а я вже й не опираюсь — немає ні сил, ні сенсу. Повільно плентаюся до метро, але рухливі мешканці збивають мене з ніг, вони все поспішають, поспішають… Просто вони так запрограмовані, і вивести з ладу цю програму дуже важко, на жаль. Тому, щоби не вирізнятися в натовпі, я також прискорюю кроки, як і вони, ховаю руки в кишені й відсутнім поглядом дивлюся вперед — уже і я серед них, уже і я робот.

Протяги в метро псують зачіску (та хіба вона була взагалі?). Як же я раніше любила метро, загалом, через них. Заходиш, заплющуєш очі — і вони обіймають. А ще краще стояти на платформі, чекаючи на потяг. Його наближення чуєш ще задовго до того, як двері вагона відчиняться. Отже, спочатку гул, глухий, але рівний, потім тунель заповнюється яскравим світлом фар, звук постійно наростає, а легкі вихори танцюють навколо тебе, і тут — різкий порив і поштовх, що мало не збиває з ніг, але яка ж то насолода… На жаль, приємність миттєво завершується, метушливий натовп заштовхує тебе у вагон, водночас не забуваючи лаятись. Мені навіть не доводиться триматися за поручень — «час пік», як-не-як, — і я стою, затиснута між якоюсь підстаркуватою леді з підібганими губами та злим поглядом, зате з добре нафарбованими віями, і чоловіком зі спітнілим чолом у діловому костюмі, піджак, проте, не в змозі приховати велике пузо, а краватка настільки стискає шию, що пан трохи задихається і тим самим нагадує викинуту на берег товсту рибину, яка хапає ротом повітря. Мені бридко. Заплющую очі, і раптом знову вони… Цього разу опиратися не вистачило сили, поринаю в них, хоча знаю: згодом буде неймовірно боляче, — однак зараз це не хвилює, мені добре, невимовно приємно у країні спогадів. Згадую своє колишнє життя, рідне місто, вулицю, на якій виросла, двір, родину… Уже й не віриться, що може бути так добре, як було тоді, здається, це в минулому, повернути його неможливо, хоча так воно і є, неможливо.

Тепер уява малює тих, із ким раніше доводилося перетинатися в різних коридорах, у трамваях: кондукторів, двірників, які зранку, бурмочучи щось під ніс, виконували свій обов’язок, продавчиню в булочній біля нашого будинку, куди я ще малою бігала по хліб, сусідів, та й узагалі людей, яких часто бачила на зупинці чи ще деінде. Домашній затишок… Ох! Ці найболючіші згадки, неначе ножем, краять зсередини. Лежати в мами на колінах, розповідати їй про свої буденні справи, турботи, плакати, коли вже надто важко, їй у спідницю, отак от, лежачи на колінах, а мама гладитиме по волоссю, тихо шепочучи, що все буде добре, все обов’язково влаштується, вона мені допоможе, вона зі мною. Пізні вечори з татом за книжкою та приємною бесідою, наші прогулянки на велосипедах до моря. Ігри з сестрою, маленькі таємниці та пустощі. Домашні вечірні чаювання… Мені було добре, і я насолоджувалась, а коли це раптово зникло, почала по-справжньому цінувати.

Єдине, що маю нині, — телефонні розмови з рідними, невиразні чіпляння за казку, тепло… Ось і все. І не вдається вирватися з цієї клоаки, вона засмоктує й не залишає шансу на порятунок, тут навіть дихається щодня дедалі важче, ніби до повітря хтось додає мої розчарування, і потрібно мати справжнє бажання не задихнутися.

Підводиш очі до стелі вагону, щоби сльози не покотилися градом по обличчю, щоби люди-роботи не звернули на тебе увагу, але не вдається, щоки поволі стають вологими — набряклі очі вже не можуть стримувати потік. Опустивши голову, стоїш, а точніше, ледве дихаєш, затиснута між андроїдів. Раптом стає начхати на все, не знаю, що сталося, чому, але різко піднімаю голову — зупинка, — чимдуж вибігаю з мурашника й біжу швидше, швидше. Тролейбус, маршрутка, знову біжу, ні на що не дивлюся. Вокзал. Каси — немає квитків, а серце ще прискорено б’ється — воно щось знає. Позаду кахикає бабуся, щось запитує — захворіла дитина, потрібно продати квиток на мій поїзд — готова обійняти бабусю й цілувати їй руки, так. Купую квиток, бажаю дитині здоров’я та мчу на потяг, застрибую у вагон, миттю знаходжу своє місце, лягаю й засинаю — так краще, так швидше подолаю відстань, байдуже, що на вулиці білий день, мені це не заважає. Лежу, серце стукотить від біганини, хоча, певно, більше від емоційного торнадо, що зненацька накинувся, закрутив і поніс мене, допоміг забути обов’язки, розчарування, все. А навіщо воно, якщо я не живу, не живу, не можу, просто не можу. Мені треба додому. Повіки наливаються свинцем, свідомість поволі відходить кудись далеко-далеко. Тепер існує лише рівний стукіт коліс потяга…

Удома. Щось одразу змінюються в мені, відчуваю себе деревцем, що прокинулося після зимового сну, життя знову грає в моїх жилах, нуртує та кипить! Борюся з бажанням одразу бігти додому, до сім’ї — хочу пройтися рідними вулицями, посидіти, як завжди, біля моря. Ноги невпевнено ступають по рідній бруківці. Озираюся навколо і помічаю, наскільки все прекрасне, рідне й близьке тут: дерева, будинки, дитячий майданчик, тьотя Маша з булочної, що на розі, двірники, кондуктори в трамваях, зграя котів у дворі, старий облізлий пес, якого ми з друзями, ще малими, знайшли цуценям і по тижню тримали в себе вдома, відгодовуючи та рятуючи від загибелі, голуби на карнизах і дротах, білизна на мотузках, дерев’яна від крохмалю, — хочеться припасти до цієї землі й цілувати її, обійняти це місто, всеньке схопити в свої обійми й не відпускати, ніколи й нізащо… Обличчя залите сльозами, та це вже сльози не безсилля й безвиході, а щастя, радості, насолоди… Ось і море, моє рідне й завжди хвилююче пристанище, моя домівка, вірний друг. Яке ж ти прекрасне!.. Як же ж мені тебе не вистачало!.. Хвилі б’ються об ноги, огортають своїми теплими, вологими пальцями. Заплющені очі, у волоссі гуляє вітер, висушує відразу й мої сльози, хоча це неможливо, бо їхній потік не зупинити. О Господи, як же мені цього бракувало!..