Теплі історії про дива, коханих і рідних, стр. 20

Двері прочинилися.

— Може, це було вже занадто? — тихо проговорив молодий чоловічий голос.

— А що ти пропонуєш? — прошипіло у відповідь. — Пустити її за стіл, аби люди бачили, як вона тремтить і розкидає все навкруги? Чи як знову біжить на кладовище? Я взагалі дивуюсь, як це твоя бабуся, така завжди спокійна й щаслива, усміхається. Інші он вічно бурчать, усім не вдоволені. А твоя чеше годинами свої три волосини! Ніби не стара, а наречена якась у медовий місяць.

— Та це ж і добре… Хоча… дивина, та й годі.

…Юна Марія не чула нічого. Вона була щаслива. Адже зараз її улюблена весна на вулиці, її улюблене намисто на шиї, її вишні цвітуть, уранці вона ходила до Матвійка, із дзеркала на неї дивилася молода красуня з пшеничним волоссям і чарівливими зеленими очима…

Хіба мало для щастя?

Мирослава Кошка

Скарбничка

Теплі історії про дива, коханих і рідних - i_014.jpg

Бабуся залишила Солі у спадок будинок. Зовсім несподівано, неждано й негадано, як-то кажуть. Бабуся, власне, була їй не зовсім рідною, то була тітка її мами, котра завжди трималася осторонь усієї родини, однак маму вона любила. Бабуся Марта жила в маленькому містечку, де вулиці було вимощено старою бруківкою, де щонеділі ходили до церкви, де похід на базар був великою подією. Коли Соля була маленькою, вони з мамою часто приїздили до неї в гості, і завжди в тих гостях було так хороше.

Бабуся Марта була «панянкою», як казали інші родичі, навіть удома завжди гарно вбиралася, носила накрохмалений фартух, а волосся збирала в пучок. Вона не визнавала хусток і надавала перевагу капелюшкам, а ще — у неї була парасолька від сонця. Соля любила розкрити її на терасі й удавати, ніби вона поважна дама. Бабуся Марта не мала власних дітей, її чоловік був лише на старих пожовклих світлинах, й ніхто його ніколи не бачив, та Соля знала: бабуся його дуже кохала. Часом вона садовила Солю на коліна й показувала їй свій альбом, де вона була молодою й красивою. Ось Марта-гімназистка, а ось із подружками біля театру у Львові, а ось і перше сімейне фото — струнка наречена й убраний у військове наречений. Ніколи бабуся не розповідала, що з ним сталося і чому вона так неохоче спілкується з родиною, проте тоді малій Солі було до того байдуже.

Погожої днини вони обідали, а іноді й вечеряли на терасі її маленького будиночка. Бабуся Марта стелила скатертину, часом картату, а часом — у дрібні квіточки, розкладала такі ж серветки, срібні прибори й ставила посеред столу маленьку вазочку з квітами. Хай там як, а бабуся вважала, що навіть хліб зі смальцем треба їсти гарно. А ще вона пекла неймовірно смачну шарлотку. Чи то яблука були в неї особливі, чи борошно, чи, може, бабуся Марта нашіптувала якісь магічні слова над тістом, бо виходило завжди так смачно, що навіть вередлива до їжі Соля зажди просила ще шматочок і ще… А мама тільки й приказувала: «Як же ж смачно, Марто! М-м-м! Як же ж смачно!».

Будинок бабусі Марти був для Солі чарівною скарбничкою, куди лишень глянь — купа всіляких цікавинок. Часто Соля відкривала стару дубову шафу й витягувала звідти неабиякі дива: хутро невідомого звіра, трохи попсоване міллю, втім, комір із нього виходив розкішний; мереживні рукавички, мабуть, весільні, бабуся їх більше не носила, а от справжній пані вони дуже пасували; лаковані чорні туфлі на поясках і високих підборах, які так гарно цокали по підлозі. В нетрях горища можна було віднайти надзвичайні речі — старі платівки, пачки листів із чужоземними марками, гасові лампи, високі карафи, що припали пилюкою, і ще щось там було, щось важливе… Соля силкувалася впіймати примарний спогад, однак він вислизав, лише й стояло у вухах бабусине: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…».

Минуло багато часу, і візити Солі з мамою до бабусі Марти ставали дедалі рідшими: випускні екзамени в школі, далі університет затягнув повністю, тоді одна робота, друга. Тільки й встигала Соля, що поцікавитися у мами, як там бабуся.

За кілька років Соля вийшла заміж, бабуся Марта приїхала на вінчання, елегантно вбрана: руки — у рукавичках, на плечах — шаль лавандового кольору, і вишуканий капелюшок поверх незмінного пучка на потилиці. От тільки постава бабусі змінилася. Вона привітала Солю, міцно обійняла й лиш промовила: «Солечко-сонечко, люблю тебе, моя хороша! Пам’ятай, мій дім — твій!». Тоді щаслива Соля не звернула на ці слова уваги, вона й так знала, що бабуся завжди рада їй, і поринула з головою у своє свято.

За півроку Соля отримала звістку від мами, що бабусі Марти не стало. Соля не могла повірити, як це бабусі нема. Вона завжди була, у своєму чудовому будиночку — то крутилася на кухні, то читала на терасі, то частувала вишневим джемом. Вона була тією константою в житті Солі, котра надавала їй рівноваги та впевненості, а як же тепер?..

А тепер Соля тримала в руках ключі й теку з паперами на будинок бабусі Марти. Вона тихо ввійшла до передпокою й удихнула знайомий із дитинства аромат — лаванди та ще чогось… Усі речі були на своїх місцях, здавалося, що бабуся просто вийшла в сад чи на базар, і навіть старий годинник розмірено цокав на стіні. Соля пройшла по усіх кімнатах, полила спраглі квіти, підбила подушки на канапі у вітальні, зняла із дзеркал простирадла. На очі трапився старий бабусин альбом, і Соля почала гортати сторінки, пригадуючи, як робила це раніше разом із нею, та раптом крізь павутиння думок почало виринати оте: «Пам’ятай, Солю! Пам’ятай…».

Різким рухом Соломія закрила альбом і рішуче попрямувала на горище. Вона крутилася серед різного мотлоху, заглядала в коробки, скрині, шукала сама не знаючи чого. Упріла, втерла чоло й оперлася на комин. Комин! Соля чітко побачила картинку, як вона, маленька, років семи, стояла у своїй рожевій сукенці на горищі поруч із бабусею, а та саме ховала за цеглинку мурованого комину невелику скарбничку. А тоді бабуся повернулася до Солі й промовила ті слова… Соломія кинулася шукати ту цеглинку, котра мала б вийматися, і після недовгих пошуків витягла її обома руками. У схованці лежав той скарб, котрий сховала бабуся Марта. Соля дістала скриньку, поклала її на коліна і, затамувавши подих, відкрила. Усередині лежало кілька пожовклих від часу листів, перев’язаних мотузкою. В одному писалося: «Lіebe Marta! Meіn Herz, es іst so schwіerіg so weіt von Dіr zu seіn…». Соля не дуже розуміла чужу мову, але тепер вона збагнула, чому любов її бабусі була родинним табу — її чоловік був німецьким офіцером. Тепер стало зрозуміло, чому родина не приймала «панянку» Марту. Поміж листів Соля намацала хустинку, зав’язану у вузлик. Усередині лежало два персні: більший — на чоловічу руку, і менший — на тендітну жіночу. Серце Соломії стислося в грудях, на очах забриніли сльози.

З усіма скарбами вона зійшла донизу й сіла в плюшевий фотель у вітальні. Вона ще довго перечитувала листи Йоганна до Марти, хоч і незнайомою мовою, та знала, там ішлося про любов. Потім вона відчистила потьмянілі від часу обручки й замінила засохлі квіти у вазі на свіжий, духмяний букет. Прочинила вікна, відкрила двері на терасу, стерла зі столу пил — і будинок ожив.

Пізно ввечері Соломія, вкрившись пледом, сиділа на терасі, з вітальні линули звуки музики, а терпкувате вино в пузатому келиху смакувало по-особливому. Вона відчувала цей дім і подумки подякувала бабусі Марті за нього, і раптом, на якусь мить, їй здалося, що усміхнена бабуся пройшла вітальнею у своєму накрохмаленому фартушку й прошепотіла: «Я знала, що ти пам’ятатимеш…».

Ярина Дейнека

Сирник

Вечір дуже теплий і ніжний. Крізь відчинене в кухні вікно знадвору чується мукання корови й долинають міцні пахощі матіол. Бабуся Орися метушиться коло печі, щось тихенько наспівує. Настрій має особливий — такий, який буває, коли пече чоловікові сирник. Очі горять любов’ю, і їй так хочеться встигнути до приходу Романа. Вона старається щиро й зосереджено, її рухи вправні й упевнені, аж мимоволі здається, що сирник вийде не просто смачним, а якимось чарівним.