Теплі історії до шоколаду, стр. 6

Коли знову виходжу на сушу, місто, здається, бере мене за руку й показує свої скарби. Єгипетський ринок з його чаями та прянощами заворожує, від нього паморочиться в голові. Голуби біля мечеті Єні Камі, збудованої у ті ж часи, що й замок у моєму рідному місті, кружляють у повітрі. Я занурююся у величну прохолоду Айї Софії та Цистерни Базиліки, гуляю палацовим парком, п’ю міцну турецьку каву, купую браслет і шарфи у вузьких вулицях, полюю за трамваєм на Істіклялі, дивлюся на кораблі з-поміж паркових троянд, спостерігаю за танцем дервіша, заходжу в двір Блакитної мечеті, вслухаюся в спів муедзинів, переходжу Галатський міст, прогулююся набережною, п’ю свіжовитиснений апельсиновий сік і айран, бавлюся з котами, розмовляю з незнайомими людьми, заходжу в книгарні й мистецьку галерею, їм баклаву й турецькі солодощі, видивляюся зорі й феєрверки над Босфором з тераси уночі.

А потім іде дощ — і час повертатися додому. Я приїжджаю трохи іншою, як буває після кожної подорожі, трохи засмаглою, дуже щасливою. Мене зустрічає Він. Ми готуємо один одному чай і каву. Він дарує мені квіти й шоколад, а я йому шоколадний картатий плед — ще один, до колекції. Розповідаю йому, що там, далеко, є місто, у якому мені дуже добре. І він, обійнявши мене за плечі, каже, що колись ми полетимо туди вдвох.

Я сміялася, коли вірменин, що сидів поруч у літаку, вигукнув: «Какой красата! А мнє ето будєт снітца?» Але відколи повернулася додому, мені самій ночами сниться море.

ТЕПЛІ ІСТОРІЇ ДО ШОКОЛАДУ

Дерев’яний браслет

Агнеса тепер завжди тішилася ранками — вона навчилася їх по-справжньому любити. Колись, як вона була маленькою дівчинкою, ранки не приносили їй жодної насолоди. Їй не хотілося прокидатися на світанку, застеляти своє ліжко, одягатися та, до того ж, робити це тихо-тихо, аби не розбудити малого брата. Не хотілося вмиватися холодною водою, їсти манну чи вівсяну кашу, пити солодкий гарячий чай, класти два яблука й пиріжок у сумку, зашнуровувати черевики, застібати всі ґудзики на довгому пальті, відпускати мамину руку, коли та цілувала її на прощання, й виходити надвір, у холодну й вологу пітьму.

Дорогою до школи Агнеса мріяла про інші ранки. Дівчинці уявлялося, як вона прокидається на м’якеньких перинах, на ліжку із жовтим балдахіном у метелики, і в її — особистій! — кімнаті одразу починає грати приємна музика. Великий кудлатий пес застрибує до неї на ліжко, й вони починають весело танцювати та обійматися. А тоді йдуть у простору їдальню, де багато-багато квітів і світла, і їм подають банани, виноград, гранати, мандарини, сирний пиріг із чорницями, мигдалеве печиво, морозиво з шоколадною поливкою, горіхові рогалики, млинці з полуничним варенням і склянку топленого молока. Чи навіть дві. За вікном уже давно буде світло й тепло. І вони з собакою — нехай його звуть Атос — вийдуть у парк на прогулянку. А там нехай буде поні з червоними бомбончиками. А потім вибіжить брат і складе їм приємну компанію — і зовсім не буде вередувати. Уроки можна буде вчити у світлій бібліотеці з безліччю цікавих книжок. А вчителька буде доброю-доброю, і гладитиме Агнесу по голівці. А ще ввечері додому повертатимуться батьки, і в них буде багато-багато часу, щоб посидіти з дітьми коло, скажімо, каміну. Або ж щоб поїхати з ними на цікаву прогулянку. Або разом читати, малювати, танцювати, говорити чи навіть бешкетувати…

З такими думками й ледь помітною усмішкою мрійниця приходила до школи, боязко озиралася, чи немає, бува, коло неї якогось із задирак, яким аби тільки позбиткуватися, і йшла у свій клас. Починався її будень — такий несхожий на вимріювані. Тож у неї було достатньо причин не любити ранки.

Якось у її однокласниці Маргаритки з’явився красивий барвистий браслет. Дівчинка носилася з ним, показувала подругам, ховала від хлопчаків, а на уроках з ніжністю дивилася на нього й перебирала пальчиками його маленькі намистинки. Маргаритка казала, що їй цей браслет подарувала старша кузена, що живе далеко за океаном. Дівчинка дуже любила свою двоюрідну сестру й хотіла стати схожою на неї. Інколи вона писала їй листи на перервах, а вечорами читала книжки, котрі кузена привозила їй влітку, і наступного дня переповідала зміст подружкам.

Агнеса думала, що було б так чудово мати старшу сестру! Красиву, дорослу, розумну, цікаву, добру! Щоби писати їй листи, читати книжки, які вона вже встигла прочитати, і носити витончений браслет, який би постійно нагадував про неї. Але в Агнеси був лише молодший братик. А ще тітка Марія, яку вона дуже любила, і яка запросто могла б стати для нею старшою сестрою, але ж тітка жила в селі, а коли приїжджала до їхньої крихітної квартири, то тато залишався ночувати на роботі, а вони з мамою ділили одне ліжко — як у дитинстві. Правда, тітка приїжджала рідко. Аби не завдавати клопотів господарям, а ще тому, що часто слабувала й погано переносила дорогу. Зате кожен її приїзд і діти, і їхні батьки вважали своїм маленьким святом.

Одного дня Агнеса поверталася додому, несучи важкий ранець із підручниками на плечах і промочивши ноги, аж раптом побачила великий шоколадний кекс у вітрині. Там зазвичай виставляли струделі й рогалики, а тут, несподівано, кекс! Такий мама завжди пекла на Різдво. Дівчинці чогось нестримно захотілося його скуштувати, а ще — щоби приїхала тітка Марія, і щоб вони всією родиною зібралися за круглим столом у їдальні (ані круглого столу, ні їдальні у них не було, але яке то має значення для мрій?), пили запашний чай з медом, сміялися і їли кекс. Агнеса зняла тяжкий ранець із плечей, відшукала гаманець, старанно перерахувала свої кишенькові гроші й вирішила, що їх вистачить на какао-порошок і родзинки. Сьогодні вона спече кекс, а назавтра візьме маленький шматок з собою до школи, тож не доведеться витрачати грошей на обід.

Їй здалося, що надворі одразу потеплішало. І ногам уже наче не було так мокро… Агнесі хотілося підстрибувати від радості, але вона лише дріботіла маленькими ритмічними крочками, уявляючи, наче танцює вальс.

Вікно їхньої кухні було добре видно знадвору. Побачивши його, дівчинка не могла більше стримуватися й з усіх сил побігла додому. Опинившись коло порогу, збиралася виймати ключ із внутрішньої кишеньки, але двері перед нею раптом відчинилися. А в коридорі стояла усміхнена тітка Марія!

На її завжди блідих щоках проступив рум’янець, очі блищали радістю, а сміх був такими теплим й іскристим, що нагадував Різдво. Марія допомогла племінниці роздягтися, роззутися й поспішила налляти у миску теплої води з чайника, аби дівчинка помила ніжки теплою водою, а сама пішла за газетами, аби напхати їх у мокрі чобітки племінниці. Агнеса чемно почимчикувала у ванну — гріти ніжки у воді й протирати їх насухо махровим рушником, хоч їй і хотілося надовше залишитися в обіймах рідної тітки Марії. Тітка тим часом набрала свіжої води в чайник і поставила його на вогонь — зробити своїй улюбленій племінниці гарячого квіткового чаю, і витягла зі своєї сумки смугасті вовняні шкарпетки, охайно складені й красиво перев’язані червоною стрічкою.

— То тобі, Агнеско, одягай швиденько, хай ніженьки гріються. І ходи на кухню, будемо чаювати. А за кілька хвилин довариться суп із грибами, я посмажу маленькі грінки, і будемо їсти!

— Ой, які гарні! — дівчинка пригорнула шкарпетки до грудей, а вже тоді взялася одягати їх на босі ноги, які вже не були такими холодними. — Дякую! І за чай! І за суп із грінками! А гриби з вашого лісу? Ти сама назбирала?

— Сама, сама… Дуже шкодувала, що вас із Богданчиком не було зі мною. Ото би ви там натішилися! Зате ми всі разом будемо ними смакувати!

Агнеса взялася допомагати тітці, а поміж тим розпитувала про її здоров’я, про село, кота Макса, про квіти на клумбах і білок на деревах. Тітка питала племінницю про її братика, батьків, про навчання, улюблені книжки й подружок. І раз у раз прихилялася до дівчинки, обіймала за плечі або ж цілувала в голівку.