Теплі історії до шоколаду, стр. 13

А інша починала плести шалики-берети-спідниці-мітенки-торбинки й надсилати тим, хто того так потребував. Дарувати одразу в руки вона не наважувалася — трохи соромилася і боялася зіпсувати несподіванку.

Невтомні мандрівники, натомість, зачувши десь у грудях шалену нудьгу й щем, збирали свої кольорові наплічники, пакували термоси й килимки, термобілизну й багато-багато шкарпеток і вирушали в дорогу. Фотографували гори й моря, старі будівлі й просторі степи, а заїхавши в якесь гостинне місто, аби поповнити запаси шоколаду та хліба, не забували забігати в ательє, де друкували зроблені світлини, і на пошту — відправити їх тим, хто залишився вдома й тішить свою осінню тягу до мандрів «смачними» книжками про подвиги й імлисті стежки поміж гір.

Восени люди так легко закохуються і помічають прекрасне в найдорожчих, кого знають давно-давно й уже навіть устигли звикнути.

Ще осінь — це коли старі, дещо поіржавілі машини, залишені з якихось незрозумілих причин у двориках старих будинків, стають найкращим подіумом і виставковою галереєю для золотого, багряного, помаранчевого листя, що зривається, кружляє, падає і встеляє собою простір.

Коли капелюшки й парасольки, стукіт черевичків по бруківці, свист старих тролейбусів і розгойдування випраної білизни на балконі — коли все-все-все навкруги розповідає кольорові казки, зі смаком відтінюючи їх вишуканою симфонією. І коли люди вірять у щастя.

Лікарняний шоколад

Ти помічав, який запах мають лікарні? Хтось казав, що то запах медикаментів і стерильності, але я так не думаю. Лікарні мають запах страху, болю, турботи і сподівання на краще. Така дивна суміш почуттів. Тому й такий дивний, притаманний лише лікарням, запах.

Ти помічав, якими стають руки, коли хтось із рідних занедужає? М’язи напружуються, стають твердими й сильними, а пальці — м’якими, теплими, ніжними. Очі дивляться з тривогою, а губи розтуляються у ледь помітну підбадьорливу усмішку.

Барви світу тоді розмиваються, перетворюються на нечітке тло, і ти — ти ж помітив? — бачиш лише чоло, з якого кортить здмухнути неслухняні волосинки, руки, стиснуті в кулак, які прагнеться взяти в свої і зігріти, стулені повіки й тихий сон, який хочеться оберігати.

Завжди такі заклопотані люди раптом знаходять час, аби прийти й потішити того, кому зараз не зовсім легко. Вони приносять фрукти й шоколад, квіти й книжки, випічку з цукатами й настільні ігри. Кажуть такі важливі слова, беззастережно жартують, розпитують про буденні дрібниці, звертають увагу на найголовніше.

Ти помічав, які думки рояться в голові, коли хворієш ти сам? Біль притишується вдячністю, смуток зникає в обіймах тих, хто цілує тебе в чоло й шепоче щось добре на вушко, ти спиш спокійно, не боїшся чогось не встигнути. Часом стає боляче й страшно, і сльози виникають нізвідки, ти відвертаєшся до стіни, боїшся миті, коли медсестра прийде робити тобі укол, ти тримаєшся пальцями за простирадло, аж вони стають такими ж білими.

Я пам’ятаю твоє обличчя — біле, як халати лікарів. Ти схилився наді мною, твої руки не були твердими й сильними, вони розм’якли, я боялася, що ти впадеш поруч зі мною, не хотіла випускати твоєї руки. Мені було страшно, до нестями, я плакала, скімлила, заплющувала очі, неначе це могло б допомогти вимкнути реальність, але реальність не зникала. А потім усе враз затихло. Лікар усміхнувся й сказав, що немає чим перейматися.

Що я здорова. Що зі мною усе добре — і буде ще краще. І твоє сподівання, наше сподівання на щасливе продовження здійснилося отак от одразу. Але твої руки все ще були м’якими й кволими, а обличчя блідим.

Я лежала в палаті й говорила з людьми на сусідніх ліжках. Казала, що в них усе буде добре. Казала, що біль вщухне. Що біль не вічний. Розповідала їм усілякі історії, і вони усміхалися. Ти прийшов із шоколадом і квітами. Усміхався хворим у палаті, у тебе з’явився рум’янець на щоках, від холоду. Медсестра принесла стару вазу, і квіти ми залишили там. А шоколад взяли з собою та їли дорогою.

Мені ще пекло ув очах від виплаканих сліз, тобі ще бракувало слів. Надворі стояв похмурий передостанній день осені. Ми проїжджали повз старий католицький цвинтар, і я розглядала фігури з хрестами, думала про тих, кому зараз боляче й сумно, і хотіла обійняти їх — кожного осібно — за плечі, прошепотіти молитву, принести води.

Я помітила, що, коли хвилююся за когось і не можу «повноцінно» молитися, проговорюю пошепки підслухані дитячі молитви. Я заплющую очі, усміхаюся, згадавши личко Тимофія, коли він молиться, і повторюю за ним: «Дорогий Ішуш, дякую Тобі, амінь». Я знаю, що Він мене почув. Не лише ці короткі слова, а й усе, що залишилося невимовленим.

Ми приходимо додому, я обгортаюся старою вовняною хусткою, а ти робиш мені м’ятний чай. Виглядаємо у вікно — там сипле перший сніг. Я підіймаю очі на тебе, дивлюся з вдячністю, а ти на мене — з теплом. Зморшки на чолі ще не розгладилися, ти ще хвилюєшся. А я думаю про те, що не уявляю без тебе життя. Ти помічав, що, коли хворієш сам, понад усе хочеться, щоб твої найдорожчі були завжди здорові?

Листи із запахом щастя

Якщо хтось пише у листі «мені аж запахло кавою/осінню/дровами з твоєї світлини», то він напевне знає, як пахнуть смачна кава, затишна осінь, сухі дрова. Відчуває, як пахне тихе щастя, і не соромиться про це говорити. Розрізняє присмаки й післясмаки радості. І, так, він пише листи.

Я люблю таких хтосів, бо вони читають слова з очей, розмовляють усмішками й зігрівають кінчиками пальців. Говорять і мовчать, читають і пишуть — не по-школярськи, а по-справжньому, вміють зосереджуватися на тиші й відпочивати серцем.

Знаєш, коли стає так складно-складно, життя раптом перетворюється на швидке колесо, і доводиться спати спершу на перонах в очікуванні, потім у потязі із запахом протягів, а тоді — посеред білого дня, водночас намагаючись робити вигляд, що уважно слухаєш, листи від таких людей, перехоплені десь дорогою, зігрівають особливо.

«Твоя дорога мені пахне вітром — мені навіть тут стає свіжо й вільно, і я заплющую очі й бажаю, щоб той вітер дув у твої вітрила з потрібного боку». Такі листи — ковток натхнення. А хтосі, котрі їх пишуть — щасливі люди. Бо хіба можна бути нещасним, знаючи, як пахне вітер?

Тож коли стає складно-складно і ти пишеш своїм друзям: «Знемагаю, шліть шоколад», вони кажуть, що твої пальці зараз мали би пахнути мандаринками, і привозять тобі часом солодке, а часом трохи гірке диво в блискучому папері, обіймають і заварюють чай у тебе на кухні. З м’ятою і дрібочкою лаванди. Кухня тоді пахне спокоєм. Вони їдуть додому, а ти зостаєшся — вкутана їхнім теплом, втишена й радісна.

А на язиці залишається післясмак теплої шоколадної любові.

Чай із Псалмами

Я роблю все так, як ти казала, Лізо. Як говорили літні британські леді з хорошим почуттям гумору та збереженим рум’янцем на щоках і вогниками ув очах. Щоразу, коли починаю хвилюватися, умикаю паузу, йду на кухню — не важливо, вдома я чи на роботі — і заварюю собі чаю. На кожній кухні, до якої я маю доступ, є керамічні чайнички з красивим візерунком на опуклих стінках. А потім я грію пальці до гарячого кухля, п’ю напій, не поспішаючи, і читаю щось із Псалмів.

Мені бракує тебе, Лізо. Я б заварила тобі чаю, ти б сиділа на високому стільці й розхитувала ногами. І сміялася б з моїх нещасть трохи ущипливо, але так щиро, що вони й мені самій переставали б видаватися хоч трішки значущими.

Але тебе нема, і я читаю котрийсь псалом — завжди відкриваю книгу наосліп, — а ще часом перечитую твої листи-щоденники.

Правда, дуже рідко, бо мені до горла підступає клубок. Мені дуже бракує тебе, Лізо.