Арахнофобія, стр. 39
– А Барбара Красовська звикла жити на широку ногу, тож незабаром повинна взятися за старе і тим самим себе виявити.
– Саме так. І очікувати на неї потрібно в Україні. В Євро-союзі вона тепер почуватиметься незатишно.
Ярослав загасив недопалок у попільничці, прибитій цвяхами до стовпчика паркану, і вдихнув прохолодне осіннє повітря.
– Я чекатиму на неї тут.
Розділ 11
Літо згасло, запалавши наостанок жовтогарячими тонами в листі дерев, наплинула холодна й незатишна осінь, схожа на неї зима, і, нарешті, прийшла довгоочікувана весна. Львів почав знову оживати, як робив це після холоду зими ось уже багато сотень років. За минулу осінь і зиму Ярослав виконав справді величезну роботу. Він дивував знайомих та колег по роботі дивною поведінкою, відмовлявся від замовлень, що могли принести непогані гроші, часто від'їздив у справах, у які нікого не втаємничував. Гроші, зароблені минулого літа на розслідуванні вбивства Євгена Бондаренка, було витрачено ще взимку, але, здавалося, Ярослава зовсім не турбував такий стан речей. Він, наче на жертовник, приносив увесь свій вільний час і все нові кошти, вперто йдучи до поставленої мети. Робота принесла свої плоди. Не встиг березень віддзюркотіти струменями ручаїв, як Ярослав сам став у якомусь сенсі схожим на павука, оповивши своїми тенетами величезні території від Волині до Івано-Франківщини, від Малопольського до Поморського воєводств. Він об'єднав перед метою заробити легкі гроші, продаючи потрібну інформацію дивакуватому приватному детективу, людей різноманітних професій і вподобань – від таксиста, бортпровідниці, водія автобуса або сутенера до слідчих міліції, поліції, прокуратури та СБУ. Лише після такої роботи Ярослав Савицький заспокоївся і взявся очікувати. І нарешті згадав, що, окрім полювання на Барбару Красовську, у нього є ще деякі справи.
Наталія Кондратюк прибула до Львова, закінчивши чергове відрядження, гарної квітневої днини. Коли сонце, ще не надто високе, але вже стовідсотково весняне, дарувало будівлям аеропорту теплі промені, перепрошуючи за довгі місяці свого відсиджування за міцною сталевою завісою хмар. Невеличкий, але прудкий АН-148 швидко пробіг стрічкою злітно-посадкової смуги, зі знанням справи розвернувся, вирулюючи до пасажирського терміналу, востаннє ревонув двигунами й застиг, очікуючи, доки подадуть трап.
Вона помітила Ярослава одразу після того, як ступила на оббиті гумою сходини. Він стояв за кількадесят метрів, посеред літовища, тримаючи в руках великий букет криваво-червоних троянд. Помітивши її, помахав рукою. За кілька секунд Наталка, посміхаючись, стояла перед ним, відчуваючи себе приємно здивованою.
– Адже я не повідомляла тобі, коли прибуваю. Як ти дізнався?
Ярослав у відповідь посміхнувся і простягнув їй букет.
– Вітаю. Радий бачити тебе.
– Я теж.
– Люблю робити людям сюрпризи. І повір, дізнатися, коли ти закінчуєш відрядження, було для мене зовсім не важко. Чому не зателефонувала?
– Я теж люблю робити приємні сюрпризи.
Вони пішли, тримаючись за руки, до приміщення аеровокзалу.
– Ти зробила те, про що я тебе прохав?
Наталя посміхнулася.
– А пан Джеймс Бонд не надто багато на себе бере?
– Аж ніяк. Я лише хочу, щоб ми були разом.
– Так. Але для цього я мушу покинути роботу, до якої звикла і яка мені подобається.
– І відрядження, які постійно примушують тебе сумувати за рідною домівкою.
– Можливо, й так. Але це моя робота. Нічого не поробиш, усі ми мусимо чимось жертвувати за можливість жити в суспільстві. Моя жертва – відрядження.
– Тобто ти не попередила своїх роботодавців, що я більше не пущу тебе до них? – Ярослав удавано насупив брови.
– Hi! – грайливо посміхнулася Наталка.
– Що ж, це можна зробити й по телефону.
– Якщо мати на те бажання.
– Якщо я зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.
Наталка зазирнула в очі Ярославу й засміялася.
– Наш Джеймс Бонд уявив, що він ще й Віто Корлеоне. Що ж він запропонує?
Ярослав ураз споважнів і ступив так, щоб опинитися перед Наталкою, після чого, дивлячись їй в очі, опустився на одно коліно й дістав із внутрішньої кишені піджака червоний оксамитовий футлярчик. Швидко розкрив його і поклав на долоню, даючи Наталці роздивитися невеличку, але гарненьку золоту каблучку, оздоблену коштовним камінням.
– Наталочко, виходь за мене, – сказав просто.
Від несподіванки Наталка завмерла. Одразу навіть не осягнула, говорить він серйозно чи жартує у своєму звичному стилі. Але, уважніше придивившись до погляду його закоханих очей, зрозуміла, що це ніякий не жарт. І раптом упіймала себе на думці, що все відбувається наче вві сні. Широкий асфальтований майдан, що примикав до літовища, майже порожній, пасажири рейсу очікують на автобус десь позаду, неподалік кілька працівників аеропорту в помаранчевих комбінезонах порпаються біля електрокара з причепом, на який, очевидно, повинні вантажити багаж із їхнього літака. А попереду – чоловік, якого покохала так несподівано для себе, а на вустах його слова, які мріяла почути в десятках своїх фантазій.
– Ти кажеш «так»? – долетіли до неї його слова. – Май на увазі, я готовий простояти тут доти, доки почую це слово!
– Не потрібно! Так, Ярославе, я кажу «так»!
І за мить він уже крутив її в шалених обіймах.
А потім, коли залишилося позаду таксі, що мчало їх крізь аромат весняної зелені й гамір міста, – здивовані погляди бабусь біля під'їзду й напівтемна кабінка ліфта, у якій так хотілося пригорнути кохану людину й затримати мить щастя; опинившись у квартирі Ярослава, вони пили червоне вино та розмовляли, пригадуючи події, що трапилися з ними за час розлуки. Вони насолоджувалися присутністю одне одного й невідворотністю того, що мало відбутися з ними як яскравий фінал такого чудового вечора. І хоч обоє давно були дорослими людьми, переживали перед не першою для них близькістю такий водоспад почуттів, який могли відчути юнак і дівчина, що вперше опинилися на порозі нових для себе, запаморочливих відносин чоловіка й жінки.
І вони кохалися, п'ючи насолоду цього казкового вечора, забувши про все, що залишилося за межами стін невеличкої двокімнатної квартири, помічаючи лише одне одного й забувши про цілий світ. Падали без сил, засинали в обіймах коханої людини і знову прокидалися, посміхаючись новому дню й коханню. Так минуло три дні, за які Ярослав устиг лише двічі вийти до супермаркету за їжею та вином, на решту часу зникнувши з обрію Федька Нестеренка та Вадима Галкіна, які нічого не розуміли. Його телефон уперто не відповідав, а Федько, приїхавши за адресою шефа особисто, тільки й зміг, що «поцілувати замок» – закохані вміють бути егоїстичними. А втім, Федькові було що сказати Ярославу. Коли нарешті, після трьох діб відсутності, телефон Ярослава з'явився в мережі, Федько відчув, що злий на нього настільки, що не хотів телефонувати першим. Ще якусь годину вагався й нарешті не витримав.
– Слухаю, – почувся після кількох гудків бадьорий, як завжди, голос Ярослава.
– Савицький, ти свиня! – видихнув Федько у слухавку.
– Ще й яка!
– Ти хоча б можеш пояснити, де вештався всі ці три дні?
– Можу. Але ти, швидше за все, не зрозумієш.
– Я спробую.
– Я одружуюся, Федоре! Розумієш, о-д-р-у-ж-у-ю-с-я!!!
– Час від часу не легше! На тебе що, шафа впала? Ну годі, пізніше про все це. Є важливіші новини.
– Навряд.
– Подивимось. Тебе хоче бачити Галкін. Дуже.
– З якою метою?
– Є інформація про Барбару Красовську.
– Що-о?!
– Те, що чув. Я наберу його, скажу, що зараз будемо в нього. Встигнеш зібратися за двадцять хвилин?
– Встигну.
– За двадцять хвилин очікую тебе біля під'їзду.
Розділ 12
Галкін був у своєму кабінеті. Він очікував на Ярослава, зосереджено позираючи у плаский продовгастий монітор новенького комп'ютера. Час від часу клацав клавішами мишки, вишукуючи щось із виглядом школяра-першокласника, котрий уперше отримав у своє розпорядження розумну машину.