Арахнофобія, стр. 16
– Одразу хочу попередити: часу в мене трохи менше години, потім маю зустріч, від якої не можу відмовитися. Але маю надію, ми встигнемо вирішити всі нагальні питання. Увечері ж чекаємо тебе в гості. Заперечення не приймаються.
Ярослав сів на вказане місце, відкрив свою валізку і дістав з неї блокнот.
– Не заперечую. Я не забув про обіцянку яку дав Кшиштофу.
– Він буде щасливий, – на мить посміхнувся Маріуш. Його тринадцятирічний син Кшиштоф колекціонував фотографії старовинних фортець і замків, тож Ярослав, багато подорожуючи Україною, допомагав йому поповнити колекцію такими знімками, які неможливо було знайти в Інтернеті, отже був для хлопця одним з найкращих друзів.
– Ну а поки що давай до справ, – Маріуш поманив офіціанта і вказав йому на Ярослава. – Чогось прохолодного цьому панові.
– Достатньо склянки мінералки, – вставив Ярослав.
– Склянку мінералки.
Офіціант хитнув головою і відійшов.
– Я перевірив надіслані тобою дані, Ярику. Ось адреси всіх чоловіків, котрі летіли рейсом, який тебе цікавить, – Маріуш кинув на стіл кілька аркушів білосніжного паперу у блискучому пластиковому файлі. – Усі чотирнадцять, як ти прохав.
Ярослав видобув аркуші з файлу і почав роздивлятися.
– Перші четверо – цілком порядні люди, – почав коментувати Маріуш, – вони знайомі або мені особисто, або людям, за яких я можу поручитися. Я позначив їхні імена зеленим маркером. Ще один не громадянин Польщі – він норвежець, і зараз його немає в межах Речі Посполитої. Решту – дев'ятьох чоловіків – я перевірити не встиг, тож мусиш зайнятися цим особисто. На твоє щастя, вони майже всі проживають у Варшаві, лише двоє – неподалік.
– Де саме?
– Млинарже, близько п'ятдесяти кілометрів на південь від Варшави.
– Мені відомо, де це. Хто саме ці люди з Млинарже?
Маріуш знизав плечима.
– Якісь Стефан Бєлаш і Рафал Богач. Досконально перевірити я не мав часу, але принаймні документи в них у порядку, адже вони пройшли огляд в аеропорту.
Ярослав дбайливо склав папери і поклав файл до валізи.
– Дякую, Маріуше. Ти навіть не підозрюєш, як мене виручив.
Маріуш лише змахнув рукою.
– Не варто подяки. Ми з тобою завжди допомагали один одному. Маю надію, допомагатимемо й надалі. Скажеш, що привело тебе, чи інформація закрита?
Ярослав припалив цигарку й випустив хмарку сизого диму.
– Тобі скажу. Тільки особисто. Схоже на те, що двоє з пасажирів нашого рейсу не ті люди, за яких себе видають.
– Серйозні хлоп'ята?
– Надто. За ними у Львові три трупи.
Маріуш хмикнув.
– Ти у своєму репертуарі. Приватний детектив, у моєму розумінні, – це людина з мікрофоном і потужною фотокамерою, яка чатує подружню вірність «грошових мішків». Але тільки не ти. Навіщо це тобі, Ярику, адже ти не гірше за мене знаєш – для тебе це небезпечніше, аніж для поліцейського, за яким стоїть держава?
– Довго оповідати, та й не знаю, якими словами. Мабуть, так за мене вирішили там, нагорі.
– Дати тобі на допомогу поліцейського? Ти ж беззбройний, як будеш боронитися в разі потреби?
Ярослав помотав головою.
– Дякую, Маріуше, але це зайве. Я не хочу світитися. Твої люди надійні, проте мені одному зручніше.
– Як знаєш. У будь-якому разі телефонуй мені, якщо виникнуть проблеми. Буду намагатися допомогти, чим зможу. Тільки, – Маріуш по-змовницьки посміхнувся, – пам'ятай, що ти не в Ічкерії і навіть не в Україні. В разі порушення закону з твого боку, тобі не зможу допомогти навіть я.
– Я був би поганим товаришем, якби почав уплутувати тебе в темні справи. Коли я відшукаю своїх друзів, звернуся до тебе з проханням простежити, які брудні сліди залишили вони в Польщі. Це єдине, що мені потрібно.
– Зробимо, – Маріуш узяв до рук склянку з соком. – Розповідай, як у тебе справи поза роботою, я маю ще кілька хвилин…
Розділ 14
Перша адреса, обрана Ярославом зі списку за те, що знаходилася зовсім неподалік від скверу, у якому він зустрічався з Маріушем, виявилась квартирою в досить непоказному п'ятиповерховому будинку, як дві краплі води схожому на ті сотні тисяч сивих бетонованих паралелепіпедів, що їх щедро розсіяла колись радянська влада просторами колишнього СРСР. Поміркувавши, Ярослав швидко пірнув у прохолоду напівтемного під'їзду. Вибіг сходами на третій поверх і відшукав поглядом потрібну квартиру. Коли натискав на кнопку дзвінка, ще не знав, про що розмовлятиме з господарем, але хвилюватися з цього приводу не доводилось. Щось спаде на думку.
Після того як пролунав дзвінок, у квартирі за дверима досить довго не було жодного звуку, але нарешті почулися кроки, і за мить, клацнувши, замок відчинився. Двері ледь відхилили, залишаючи на ланцюжку. З освітленого електричним світлом передпокою на Ярослава підозріло поглядав незнайомий чоловік років сорока п'яти. Ні на Мостового, ні на Сердюка він схожим не був.
– Чим зобов'язаний візиту? – запитав чоловік скоромовкою.
– Чемно перепрошую пана, – улесливо посміхнувся Ярослав, намагаючись викинути з вимови український акцент. – Мені потрібен пан Мачей Макаровський.
– З ким маю честь? – усе ще підозріло поглядав на прибульця господар помешкання.
– О, не хвилюйтеся, я лише скромний службовець авіакомпанії «Wizz Air», мене звуть Вацек Дилда. Мені потрібен пан Мачей Макаровський, який кілька днів тому, а саме вісімнадцятого червня, скористався послугами нашої авіакомпанії, мандруючи рейсом із Києва через Львів до Варшави.
– Мачей Макаровський – це я, – відрізав господар. – Чим зобов'язаний?
Ярослав замахав головою, чимдуж намагаючись дотримуватись жалюгідно-дурнуватого вигляду.
– О, мені надзвичайно приємно бачити пана! Справа у тому, що в мене виникли на службі деякі проблеми через неуважність вантажників нашої компанії. Повірте, мені вкрай прикро, і єдине, чого я бажаю, – якомога швидше виправити це недоречне становище. Ви бачите цю валізу? – Ярослав продемонстрував свою спортивну валізу, з якою не розлучався під час усіх своїх мандрівок.
– Звичайно, я її бачу. І що з того?
– Але… – Ярослав зобразив на обличчі розгубленість. – Адже це ваша валіза!
– Це не моя валіза, – посміхнувся співчутливою посмішкою Макаровський, – і я не розумію, навіщо ви ламаєте тут комедію, добродію. Я не настільки дурний, аби в мене можна було вициганити гроші безпосередньо на порозі власного дому.
Ярослав з виразом крайнього обурення приклав правицю до грудей.
– О що ви! Як можливо! Це лише моя робота!
– Виманювати гроші в довірливих людей?
– Повертати людям речі, загублені під час подорожі літаками нашої авіакомпанії!
Господар почав утрачати терпець.
– Я повторюю: це не моя валіза. І я не маю вільного часу, щоб правити з вами теревені. Прощавайте. – Він спробував зачинити двері, але Ярослав із благальним поглядом учепився в них ззовні.
– Ще одну лише мить! Одну коротку мить, благаю! Я не хочу проблем на службі!
Макаровський зітхнув:
– Лише одну мить, і я більше не хочу бачити вас, шановний!
Ярослав похапцем дістав із кишені блокнот і почав швидко в ньому щось шукати.
– Все кляті комп'ютери… – гаряче шепотів він, – коли я записував на звичайному папері, ніколи не виникало ніякої плутанини… А тепер – будь ласка! Є валіза, немає господаря. А досвід доводить: господар у неї обов'язково з'явиться. А разом із ним – догана від начальства! Прошу вас, пане Макаровський, покажіть ваш паспорт. Ви нічого не втрачаєте, а я буду впевнений, що це саме ви, а не інша людина. Будьте таким люб'язним!
Макаровський від несподіванки навіть засміявся.
– Більш дурнуватої ситуації не бачив у житті… Ну добре, я покажу вам паспорт, і забирайтеся!
– Благаю, це єдине, чого хочу від вас.
Макаровський зачинив двері, а за кілька секунд розчинив їх навстіж, із широкою посмішкою пхаючи під ніс Ярославові свій паспорт. Савицькому вистачило миті, щоб визначити – документ справжній і належить він саме Мачею Макаровському. З поклонами й вибаченнями він ретирувався.