Кінець світу. Том 2. Пiсля…, стр. 43

Тут уже ця всеосяжна трансформація здійснюється таким ферментом, як людська свідомість. Вона настане не раніше, аніж людство продемонструє свою здатність інтегруватися у єдиному космічному світі на засадах мудрості і совісті.

Ця ідея тотальності й одностайності життя запліднила світовий розум, і цей плід розрісся нині до масштабів титана, якого вже не може носити у собі класична наука.

Підкреслюю, так і написано — вчений український, а не якийсь радянський. Батько–засновник усіх отих американських мудреців, які співають йому оду дружним хором у кожному бестселері. Лавлок також визнає, що він лише учень — учень Вернадського. І від нього взяв ідею, що біосфера має сприйматися, як єдина енергетична сила Землі, яка рухає мільярднотонними масами матерії всередині і на поверхні глобуса, як у жорнах Всевишнього.

Від Вернадського і до Лавлока — не переводяться ці світлі уми, серця і душі, і в цьому надія.

Т. Фрідман наводить таку архіповчальну історію. Прийшов додому втомлений батько, а відпочити йому не дає малолітня дочка. Аби відволікти її, знайшов в одному журналі зображення планети Земля, порізав картину на дрібні кавалки і запропонував дитині скласти знову мозаїку, як було, — щоб була Земля.

Але дитинча впоралося за мить. Як це так? — не міг надивуватися батько. Як ти це зробила? А наївна дитина і розкрила свою таємницю. На зворотному боці цієї журнальної сторінки було зображення на повен зріст людини, от вона саме її й склала швидко, а від того усе так само швидко стало на своє місце й із кавалками роздробленої Землі...

Коли людська мисль проникає у самісінький епіцентр Промислу Божого, тоді дзвенять усі струни Душі, і на всіх її фібрах розливається по планетарній самосвідомості симфонія із мажорними нотами просвітління, із громовими акордами тривог та із сонячними октавами віри. Тоді десь далеко від геофізіології із її адептами у товстих окулярах озивається тиха мелодія. То промовляє праведниця із Дому гармонії — поезія — рядками, скажімо, Максиміліана Волошина.

Візерунок картин та метафор, виведений на скляній імлі часу, враз у світлі Лавлокових променів грає зайчиками на осонні пізнання аж тепер, через сто літ:

Дай–то, Боже, так мало і так безмежно багато — Розуму, що у Землі...

ДУША

ІНДИГО?

А ЧОМУ ТІЛЬКИ ДІТИ?

Коли я видав минулого року епічно–філософський роман «Хрест», у моїх планах не було написання опісля цієї саги про космологічну долю людства.

Але, незважаючи на те, що попередній твір — художня література, а цього разу — науково–популярний текст, «Хрест» тепер я вважаю предтечею «Кінця світу». Те, що я нині намагаюся збагнути лівою півкулею мозку — логічним мисленням, у белетристичному письмі я збагнув правою півкулею — мовою емоцій. Спочатку відчув, потім зрозумів. Саме так і відбувається сприйняття та освоєння дійсності. Саме так і вершиться сходження до істини.

І якщо тепер у надзавданні освоєння Істини, що є метою цієї книги, питається, врешті, хто усе це зробить, хто стане носієм Нових Знань, хто буде живим утіленням Глобального Розуму, читайте мій роман «Хрест».

Головний герой Андрій Бальтазар — от центровий персонаж дійства, яке розгортається на планеті в умовах прощання із гомо сапіенс і витворення постлюдства. Далі, у другому томі трилогії «Хрест», він буде типовим представником постлюдства — не людиною, а люденом, а у творі, уже написаному і виданому, 17–річний головний герой, який виграв війну в СРСР, — могутня своїми чеснотами і божественними обдаруваннями дитина індиго.

Тому відповідь пряма — благословенне зішестя на планету цих дітей–ангелів здійснено якраз для реалізації усього того, про що пророкує доволі численна когорта комісарів постлюдської цивілізації.

І коли поставити питання так: коли було виявлено дітей індиго як феномен в еволюції роду Адамового, — то це якраз та історична миттєвість, коли мій герой Андрій Бальтазар був школярем. Усе збіглося — це 60–70–ті роки минулого століття.

А термін запровадила у науковий, а відтак широкий вжиток американський психолог та екстрасенс Ненсі Енн Тепп. Індиго — це фіолетово–голуба барва. В езотериці цей колір вважається кольором Розуму.

Сама володіючи екстрасенсорними здібностями, вона угледіла саме таку ауру навколо тіл геніально обдарованих дітей. Її книга «Як упізнавати життя з допомогою кольору» стала нечуваною сенсацією. А вже як одкровення була сприйнята книга її послідовників Лі Керролл і Дженн Таубер «Діти індиго: нові діти прийшли».

Талановиті чада — явище хоч і рідкісне, але відоме давно. Але феномен індиго полягає у нетрадиційній, різко відмінній свідомості. І по–друге, і головне, — геніальна винятковість проявляється мало не з пелюшок.

Ледь навчившись говорити у спілкуванні з батьками й дорослими загалом, ці ангели проявляють себе як істоти, за інтелектуальним рівнем вищі, ніж представники дорослого, старшого покоління. А про ровесників і говорити не доводиться. У їхньому оточенні вони взагалі виглядають, як Мауглі серед мавп.

Ясна річ, що, потрапивши у стадо таких недоносків, як довколишні люди, вони нестерпно нудьгують. І це починає їх страшенно дратувати, бо вони наче не туди потрапили. Водночас ці діти не лише відчувають, а знають про своє місійне призначення і не приховують цього. Так, вони — не вдома, але — треба бути тут.

Собі подібних пізнають по тому ж сяйві навколо тіл. Вінценосні «фіалки» отримують душевну рівновагу та почуття гармонії тільки у своєму оточенні чи у відносинах із тими, котрі такі ж, як і вони.

Уявіть собі картину: у звичайній харківській клініці педіатр приймає чергову маму з дитиною. 4–річна дівчинка у задушевній розмові із дядьком у білому халаті ділиться з ним своїми міркуваннями: «Більше на цю планету Земля я не прийду. Два роки пісяти у памперси, три роки нормально не говорити — це ж себе не поважати. Я не звикла до свого приниження. Адже до того, як я прийшла сюди, я була Богом, і це я поєднала свою маму із татом, щоб вони народили мене. А ще раніше я була принцесою».

І починає демонструвати такі манери, що в істинності Її Величності просто важко й засумніватися!

І лікарі по всьому світу наведуть вам тисячі подібних прикладів, коли кількарічні пацієнти викликали у них стан шоку. До речі, в Україні таких дітей народжується немало. І якщо у прогресивному світі вони одразу — на вагу золота, є державні циркуляри, закриті і відкриті, як їх адаптувати, то у нас...

А як у нас — як і у всьому іншому. Хоча у тому ж таки Харкові створений «Просвітницько–світоглядний центр», який працює із дітьми індиго.

Потрібна загальнонаціональна програма, але для цього треба, щоб при владі були теж індиго, а не їхні виключно полярні антиподи.

Андрій Бальтазар — це художній образ індиго, а науковий, психологічний портрет виглядає приблизно так:

— асоціальність, низька комунікабельність, схильність замикатися в собі;

— гранична самоповага, яскраво виражений індивідуалізм, небажання підкорятися будь–кому, виключне неприйняття будь–яких авторитетів над собою;

— винятковий творчий потенціал, особливо у створенні текстів — літературних та логічних, поєднання мистецьких здібностей із яскраво вираженим інтелектом;

— схильність набувати знань емпіричним шляхом, а не «зубрилівкою» шкільних програм, які майже всі індиго просто висміюють;