Кінець світу. Том 2. Пiсля…, стр. 38

І це все, що вони пишуть. Хочете прочитати цього модерного попсовика від літератури? Здебільшого багаторічне безпліддя після колись там чогось нашкрябаного, на розкрутку якого й пішло усе «видатне» життя.

Хоча не писати і не псувати папір — це те найкраще, що вони можуть зробити для літератури.

Мій скромний досвід перебування у «літературному процесі» несподівано надихнув мене навіть на поезію, з якою я розпрощався ще у восьмому класі:

ЗЕМЛЯ

ДОДОМУ —

ПІВМІЛЬЙОНА КМ

В епохальному, тому самому 90–му, коли я створив у Львові першу незалежну газету в СРСР тиражем понад 500 000 примірників, і з цього розпочалася свобода слова ще до незалежності України, у мене загостювали іноземні дипломати. Щоб на власні очі побачити це диво, бо перша антимосковська масова щоденна газета — то вже не тріщина, як перший мітинг, а ціла пробоїна в імперському мурі.

Одним із перших приїхав генеральний консул США у Києві (посольства тоді не було, оскільки ще не було держави зі столицею у Києві) і подарував мені книгу. Тоді ми довго говорили про діла земні, бо допитливому американцеві цікаво було слухати на той час фантасмагорію від українського навіженого журналіста, який стверджував, як таблицю множення: СРСР приречений і доживає віку. Потім було понад 20 літ здебільшого метушні на нашому державному хуторі, який ніяк не хоче ставати повноцінною державою.

Махнувши рукою на цю мишачу метушню, я взявся за створення того, що ви, читачу, тримаєте в руках.

І пропускаючи уже через свої руки, як це робив 100 років тому Франко, безліч мудрих і наймудріших книжок, я раптом згадав про подарунок американського колеги у ту феноменальну мить. Книга два десятиліття лежала на полиці домашніх раритетів. То був фотоальбом під назвою The Home Planet — «Домашня планета».

Альбом із коментарями фотографів, який не має собі рівних з–поміж усіх альбомів з часів винайдення людьми феноменальної здатності відображати на папері дійсність. Дійсність нашу — Землю — фотографували люди звідтам. Фото аргонавтів і космонавтів Землі з космосу.

Щемливе відчуття переживає кожен з нас, коли дивиться вниз крізь ілюмінатор літака, відірвавшись від земної тверді на кілька тисяч метрів. Боже, як далеко від дому, повернутися би, і здаєшся, безсилий, у його Божі руки.

А тут — за півмільйона кілометрів галактичної пустки. Більше того, відчуваючи під ногами уже не земну, а місячну твердь. Що пережили вони, такі ж, як і кожен з нас, земляни, опинившись враз не у своїй земній, а в чужій хаті?

Буває, коли опиняєшся за тисячі кілометрів від дому, на тебе находить невимовна туга. Хочеться душею додому, а до нього так далечезно. Б–рр! Треба вгамувати ці роздуми, бо може дах поїхати.

А коли це півмільйона км? А коли ти стоїш ногами не на Землі? І вона десь так далеко, що земні тисячі кілометрів — це просто мініатюрні кроки по росі спозарання.

Коли ностальгія за домом — це не просто потяг до рідного міста, країни, континенту, а до всієї Землі. Вона, Земля, твоя найрідніша хата, поза якою ти опинився і до якої повернешся, а може, й ні. Ніхто й не здивується, якщо ні...

Мільярди землян нинішнього, усіх попередніх і майбутніх людств, піднявши голову до неба, милуються Місяцем. Скільки поетів присвятили свої таланти оспівуванню цього красеня. Якби видати усю цю творчість за всі віки, зібрання налічувало би тисячі й тисячі й тисячі томів.

А якщо дивитися не із Землі на Місяць, а з Місяця на Землю?

Є одиниці з–поміж нас, сотень мільярдів, які бачили це! На власні очі.

«Земля нагадувала різдвяну ялинку, що сяяла вогнями та гірляндами у чорному космосі. І чим далі і далі ми віддалялися, тим яскравіше світився у темноті сяючий мармур... І він був такий прекрасний, теплий, делікатний, що здавалося, коли ти торкнеш його пальцем, цей виточений дорогоцінний камінь розсиплеться. Маючи шанс бачити це, людина по–справжньому оцінює творіння Боже і любов Бога», — чи зрівняються усі поети із цим одкровенням американського аргонавта Джеймса Ірвіна.

Перше враження американських астронавтів, що зробили перші кроки поза Землею: «Із Місяця Земля виглядає, як маленький, делікатний, біло–голубий мармур».

«Раптом понад край Місяця появляється у своїй по–трясаючій величі сяючий небесно–голубими із білосніжними гранями діамант, який повільно випливає крізь гущу чорної містерії. Це більше, ніж сказати: це Земля. Тебе просто розриває незбагненно горде відчуття — це твоя домівка», — неначе сповідається Едґар Мітчел.

«Ми знаємо, чому ми тут. Ближче, ніж під ногами, Місяць не буває. Але ми дивимося назад. Там наш дім. Там Земля», — промовляє душею Альфред Ворден.

І хоча фото передає лише дещицю животворного, але відображення нашої планети з поверхні Місяця — найграндіозніше диво, яке коли–небудь бачили мої очі. Нічого красивішого на Небі немає!

Це божественний шедевр. Я би полетів на Місяць лише для того, щоб звідтам побачити Землю!

Ну куди до цього шедевра Всевишнього всім цим мільярдам зірок із мільярдів! Я собі уявляю почуття нефілімів із планети Нібіру чи будь–яких інших космічних блукальців, що забрели на Юкатан і назвалися майя. Я навіть не можу всіма фібрами душі і фантазії відобразити всю глибінь їхнього захоплення і потрясіння. А може, і їм притаманна така руйнівна слабість, якою хворіємо ми, — заздрість.

Може, вони інакше сконструйовані, може, їм невідоме істинно українське відчуття, коли душить жаба, але не заздрити нам, землянам, неможливо.

Бо хоч і нема в мене порівняльного досвіду, але Земля — це така краса, гармонія і досконалість, якої немає у всій Галактиці. А може, вона і є той наш Абсолют — прекрасний, видимий лик самого Творця, його самовтілення у своє найграндіозніше, отаке–от мармурово–діамантове (яка бідна людська мова, бо куди їй до цілковитого відображення) диво у Небі, коли дивитися на це Небо не із Землі, а звідтам, з космосу, із Галактики, примісячившись на Місяці.

«Моє бачення нашої планети — це проблиск Божества» — цим одкровенням Едґара Мітчела завершую цю феєрично–космічну інтродукцію до важкої роботи розуму і душі — чи ми знаємо, у якій космічній хаті нам випало щастя жити, чи ми знаємо, хто вона для нас — Земля?

ВОНА — ЖИВА І РОЗУМНА

Ще у 1848 році знаменитий вчений і письменник Фред Хойл пророчив: «Одного разу фотографія Землі, зроблена ззовні, стане можливою, і тоді ми з новою силою відкриємо для себе нашу земну історію».

Космонавти відкрили нову перспективу бачення Землі в Універсумі, але чи ми, сущі у своїй, найпрекраснішій домівці, знаємо, де ми живемо?