Кінець світу. Том 2. Пiсля…, стр. 28
Наступний інфарктний стан, у який ввергла Україну прогресивна «опозиція», — педофілія. Знову — психічна інфекція за межами не лише моралі, а елементарної безпеки суспільної. Адже цей новий підвид маніяків із депутатськими мандатами може зробити жертвою будь–кого із мільйонів дітей, які граються у дворі.
А ще один любитель оргій із дошкільнятами, «видатний фінансист», донині повчає всіх, як гроші рахувати. Соратник–міністр прикрив тоді зграю педофілів, але те, що стало відомо, не залишає жодних сумнівів, що це страшна, гірка і бридка правда. Кримінальну справу можна прикрити союзом двох помаранчевих банкротів, але не можна прикрити суспільну свідомість, рубці на якій від завданих моральних травм не затягнуться ніколи.
Як збагнути цю аномалію, що до берега української політики припливає усе те, що, за народною мудрістю, спливає у каламутній воді на поверхню?
За проявами аморально–політичних рецидивів Україна перетворилася на енциклопедію тваринного звиродніння. З тою хіба поправкою, що на таке тварина не здатна, на що здатні гидкі потвори навколо хуторянських князьків.
І думаєш: чому так? А тому, що вони просто люблять жити у багнюці. О, ці клієнти казково дорогих бутиків дбають про свій гардероб і макіяж. А от як політики — ходять у брудній спідній білизні і від цього кайфують.
На жаль, процес відтворення роду людського не без дефектів. Народжуються одиниці з відхиленням від норми. На межі або й за межею людської подоби. Зрештою, для того й існує безпека суспільства з боку держави, щоб оберігати від цих виродків усіх інших, нормальних, яких, слава Богу, абсолютна більшість.
Але чому цих дефектних заносить під купол парламенту?
«Я звільняю вас від такої химери, як совість» — це німці мали такого «визволителя» Гітлера. Українців їхні очільники звільняють від такої «химери», як мораль.
Відомо два міста, які знищив Бог. За що? За гріхи, які культивуються в українській деморалізованій демократії. За содомію.
Якби Содом і Гоморра уціліли, депутати з України виграли б у цих гидотних поселеннях місцеві вибори. А абсолютна більшість могла б претендувати на мера Содома чи Гоморри.
От чому не росте рейтинг, коли його поливають ритуалами фальшивих жертвоприношень. Народ, хоч і не Станіславський, але волає: «Не вірю!»
«На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». В останній із могил я для себе поховав останню опору — віру в тих, хто б’є себе в груди і клянеться у своїй демократичній «цноті», водночас просовуючи під столом руку за мільйонами політичних хабарів.
НЕСІТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТИХ,
КОТРИХ ПРИРУЧИЛИ
Джордж Орвелл у знаменитому творі «Ферма тварин» зауважив, що на тій фермі «усі тварини рівні, але деякі рівніші від інших».
Хотів би навести цю знамениту фразу з приводу того, що кардинальна помилка лідерів західного світу, особливо США і ЄС, на мій погляд, полягає у тому, що вони вважають: є певні сегменти української політики, відмінні за своєю природою від усього політичного класу.
Дорікаючи, дуже часто справедливо, за манери поведінки правлячої партії, політики із країн розвинутої демократії якось автоматично вважають, що опозиція зроблена з іншого тіста. Спрацьовує дуже спрощена схема: режим — поганий, опозиція — гарна, режим — недемократичний, опозиція — демократична, режим треба очорнювати, опозицію треба ідеалізувати.
Таке схематичне бачення процесів в Україні не тільки помилкове, але й шкідливе.
Річ у тому, що ракова пухлина українського політикуму — політична корупція — зародилася й активно культивується саме у середовищі, яке монополізувало собі право іменуватися демократичним.
Розпочинається ця корупційна, злоякісна хвороба із метастаз, нечуваних і незбагненних як для західних політиків, так і громадян, — із купівлі–продажу депутатських мандатів. А значить, із купівлі–продажу виборців, — як рабів у часи Середньовіччя.
Люди, які живуть у західному світі у ХХІ столітті, не вповні розуміють, що це таке — парламентська корупція в Україні, тому спробую розтлумачити цивілізованим сучасникам, як діє ця злоякісна пухлина.
В умовах печерного капіталізму, з якого донині не вийшов весь пострадянський світ, заробити великі капітали можна було у буремні 90–ті і дотепер здебільшого незаконним шляхом. Щоб спати спокійно, такий, з дозволу сказати, бізнесмен мусить придбати собі імунітет від закону, який він потоптав.
А де діє такий імунітет обраних понад законом і поза законом? Правильно, в єдиному місці — у парламенті. Його члени в Україні користуються так званою тотальною недоторканністю з боку закону. А як туди потрапити, під купол парламенту, людині, яка не має нічого спільного із політикою і законотворчістю, а навчилася єдиного у житті — красти?
Існуючі правила ринку і демократії диктують: треба купити собі місце у тій єдиній державній залі, де гарантовано захищають тебе від законів та відповідальності, тобто у Верховній Раді. А де купити? У політичної партії. У її виборчому списку.
Коли бізнесмен купує мандат, він не може у бюджет своєї фірми записати рядок прямим текстом: витрати на купівлю недоторканності. Ці мільйони, які він віднесе партійному босу і таким, як він, політично–корупційним касирам, він мусить вивести із публічного обігу, тобто ці кошти мають виключно незаконне, мафіозне походження.
«Чорний нал». Недаремно в Україні національною ідеєю вважають «кеш, налічку, готівку».
А у самій партії її фінанси — за сімома замками. Партійна таємниця. Які фінансові кошти має партія, звідки вона їх взяла, на що вона їх витратила? Про це не знають ні члени партії, ні виборці, ні держава.
Ставши депутатом, такий бізнесмен просто змушений надалі займатися незаконною діяльністю, щоб повернути собі ці кошти, а також, користуючись недоторканністю від законодавства, заробити нові, злочинні прибутки.
Є особлива каста уже не мільйонерів, а мільярдерів, які дозволяють собі не опускатися до становища парламентського «кнопкодава». Їх в Україні називають олігархами, і вони входять до списку журналу «Форбс» найкрутіших світових багатіїв.
Вони купують для своїх пахолків кілька мандатів, причому в різних парламентських партіях, щоб через них мати вплив на політику і головне — мати захист свого капіталу. В народній мудрості є такий вираз: розкладати яйця у різні кошики. Тому в експертному середовищі при оцінці подій і вчинків у парламенті побутує дуже влучний вираз: «Чий холоп?» Себто олігарху належить той чи інший член парламенту?
Видатний «демократ» античного світу Калігула записав, як відомо, у сенатори свого коня. А українські калігули записують у Верховну Раду своїх секретарок, куховарок, коханок, водіїв, охоронців, а особливо «інтелігентні» із олігархів — своїх дружин, дітей, племінників чи кумів. У нас подарувати синкові на день народження мандат депутата — звична річ.
Як наживку для рибки, якою є виборець, конгресменами роблять футболістів, боксерів, артистів, клоунів та іншу різнорідну попсу. Приміром, володар «Золотого м’яча» і тренер збірної України з футболу Олег Блохін був депутатом у кількох фракціях: від соціал–демократів до комуністів. А ще один володар «Золотого м’яча», легендарний голеодор «Мілану» Андрій Шевченко переходить із футболу писати закони під орудою такої собі скоро спорядженої гламурної вихованки партії «Батьківщина».
В Україні у цей ринок купівлі–продажу депутатських мандатів включені усі без винятку політичні партії, але джокером по праву вважається саме та політична партія, яка пропонувала мені недоторканність за сім мільйонів доларів. Партія опозиційна, яку так ідеалізують апаратники європейської Народної партії і якій до західних стандартів демократії — як сомалійським піратам до нью–йоркських біржових трейдерів.
Із цієї загальної тканини так званого парламентаризму по–українськи випливає ще одне явище із специфічним трунком. Загальнопоширена практика, коли депутат іде на вибори від однієї партії, і у зв’язку із приналежністю до неї голосує за нього виборець, а відтак, опинившись у парламенті, переходить в іншу, протилежну, партію.