Сповідь відьом. Тінь ночі, стр. 99

— Усі ми втрачали дітей, Діано, — з сумом у голосі сказала Гуді Альсоп. — І майже всім жінкам знайомий цей біль.

— Майже всім? — спитала я, окинувши поглядом вітальню, де зібралися відьми з громади Гарлікгайт.

І враз посипалися історії про дітей, втрачених при народженні та померлих у віці шести місяців або шести років. А серед моїх знайомих не було жодної жінки, у якої трапився б викидень, принаймні я про це не знала. Але як я могла не знати про це, якби якась із моїх подруг пережила б таку втрату?

— Ти ще молода й дужа, — сказала Сюзанна. — І немає підстав сумніватися, що ти зможеш зачати ще одне дитя.

Так, жодної підстави, окрім тої, що тепер мій чоловік не доторкнеться до мене доти, поки ми не повернемося в той час, де існує контроль народжуваності та монітори для спостереження за станом плоду.

— Можливо, — сказала я, невимушено знизавши плечима.

— А де пан Ройдон? — тихо спитала Гуді Альсоп. Її двійник-привид ураз заметушився й поплив кімнатою, наче збирався знайти Метью десь на підвіконні чи на шафі.

— Кудись подався у своїх справах, — відповіла я, щільніше кутаючись у позичену шаль. То була шаль Сюзанни і, як і її власниця, вона пахла паленим цукром та ромашками.

— Я чула, що минулого вечора їх бачили разом із Крістофером Марлоу в холі Середнього Темплу. Напевне, дивилися там виставу, — сказала Кетрін, передаючи Гуді Альсоп коробочку з зацукрованими фруктами.

— Навіть звичайні люди можуть страшенно сумувати за втраченим дитям. Тому я не здивуюся, що вер переживатиме таке нещастя іще важче. Бо всі вони мають сильний власницький інстинкт. — Гуді Альсоп простягнула руку і взяла щось червоне й желатиноподібне. — Дякую, Кетрін.

Жінки стали мовчки чекати, сподіваючись, що я продовжу розпочату ними тему й розповім про наші нинішні стосунки з Метью.

— Із ним усе буде гаразд, — стисло відказала я.

— Він мав би бути тут, — різко кинула Елізабет. — З якого це дива його втрата має бути болючішою за твою?!

— Тому, що Метью жив із розбитим серцем тисячу років, а я лише тридцять три, — відказала я так само різко. — Він — вер, Елізабет. Чи хочеться мені, щоб він був тут, зі мною, а не десь із Кітом? Звісно, що так. Чи благатиму я його, щоб він залишився в «Олені й Короні» заради мене? Звісно, що ні. — Мій біль і моє горе почали виливатися назовні, і голос мій ставав дедалі гучнішим. Метью незмінно був зі мною ніжним та милим. Він багато разів заспокоював мене після моїх тривожних снів про майбутнє, яке розбилося на друзки, коли у мене стався викидень.

Але ті години, які він проводив деінде, дійсно тривожили мене.

— Мій здоровий глузд підказує мені, що Метью мусить мати можливість переживати своє горе по-своєму, — сказала я. — А серце каже мені, що він кохає мене, навіть якщо й воліє бути зараз зі своїми друзями. Мені просто хочеться, щоб він міг доторкнутися до мене, не відчуваючи при цьому провини й жалю. — Я відчувала це кожного разу, коли він дивився на мене, обіймав мене, брав за руку. І це було нестерпно боляче.

— Вибач, Діано, — сказала Елізабет із каяттям на обличчі.

— Та все нормально, — заспокоїла я її.

Та далеко не все було нормально. Увесь світ здавався мені якимось не таким, неправильним; його кольори були надто яскравими, а звуки такими гучними, що я аж підскакувала. Тіло моє було наче порожнє, а коли я намагалася читати, слова проскакували повз мою увагу, анітрохи її не торкаючись.

— Побачимося завтра, як і заплановано, — сказала мені Гуді Альсоп, коли решта відьом пішли.

— Завтра? — нахмурилася я. Я не в гуморі, щоб займатися магією, Гуді Альсоп.

— А я не в гуморі, щоб зійти в могилу, так і не побачивши, як ти зіткала своє перше заклинання, тому я чекаю тебе тут тоді, коли дзвони вдарять шосту.

Тої ночі я сиділа, втупившись у вогонь, коли дзвони пробили шосту, а потім сьому, восьму, дев’яту й десяту. Коли ж дзвони вдарили третю, на сходах почулися кроки. Думаючи, що то Метью, я підійшла до дверей. Сходи були порожні, але на них лежали предмети: дитяча шкарпетка, пагін гостролисту та аркуш паперу з чиїмось ім’ям, написаним на ньому. Я сіла на вичовгану сходинку, поклала все це на коліна і загорнулася в шаль.

Я й досі отак сиділа, намагаючись вирахувати, що то були за дарунки, як раптом розмитою плямою сходами гайнув Метью — і різко зупинився, помітивши мене.

— Діано… — мовив він, витираючи рота тильним боком долоні. Очі його були зелені й скляні.

— Коли ти з Кітом, то принаймні маєш змогу підхарчитися, — сказала я, підводячись. — Приємно знати, що ваша дружба не обмежується лише поезією та грою в шахи.

Метью поставив свій чобіт на сходинку поруч із моєю ногою і коліном притиснув мене до стіни, фактично загнавши мене у пастку. Його подих був солодкий і злегка металічний.

— Уранці ти себе ненавидітимеш за це, — тихо сказала я, відвертаючи голову.

Я чудово знала, що краще не пручатися й не тікати, коли на його губах і досі залишається присмак крові. — Треба було Кіту затримати тебе доти, поки наркотики не вийдуть із твого організму. Цікаво, а чи вся кров у Лондоні має в собі наркотичні речовини? — Це вже була друга ніч поспіль, коли Метью кудись ішов разом із Кітом, а потім повертався п’яний як чіп.

— Не вся, — промимрив Метью, — але таку найлегше дістати.

— А це що таке? — спитала я, піднімаючи шкарпетку, гостролист та аркуш паперу.

— Це для тебе, — відповів Метью. — Їх приносять кожної ночі. Ми з П’єром встигаємо забирати їх, поки ти спиш.

— А коли це почалося? — спитала я, боячись сказати більше.

— Минулого тижня, тоді, коли ти зустрілася з членами Ради. Більшість із принесеного — це прохання про допомогу. А після того як ти… А з понеділка з’явилися оці подарунки. — Метью простягнув руку. — Дай їх мені.

Та я притиснула руку до серця.

— А де решта?

Метью невдоволено скривив рота, але все одно показав, де ховав зібрані предмети: в ящику на мансарді, засунутому під один з ослонів. Я передивилася його вміст, який, в основному, нагадував те, що Джек кожного вечора вивертав зі своїх кишень: ґудзики, уривки стрічок, шматочки розбитого череп’яного посуду. Там були також пасма волосся й смужки паперу з написаними на них іменами. Невидимі для більшості очей, з кожного «скарбу» звисали нитки різної довжини, немов чекаючи, що їх відв’яжуть, потім з’єднають в одну або зроблять із ними іще щось.

— Це — запити на магію. — Я поглянула на Метью. — Тобі не треба було ховати їх від мене.

— Я не хочу, щоб ти творила заклинання для кожного створіння міста Лондон, — відказав Метью, і його очі почали темніти.

— А я не хочу, щоб ти ходив кудись попоїсти кожного вечора, а потім напивався як чіп зі своїми приятелями! Ну аякже, ти ж у нас вампір, тобі треба інколи цим займатися, — відказала я. — А я — відьма, Метью. І з подібними запитами треба обходитися надзвичайно обережно. Моя безпека залежить від моїх стосунків з сусідами. Я ж не можу брати, не спитавшись, чужі човни, як Гелоуглас, або гарчанням наводити на людей страх.

— Мілорде. — У протилежному кінці мансарди показався П’єр. Там вузенькі гвинтові сходи вели до потаємного виходу, схованого за гігантськими діжами пральні.

— Що там таке? — роздратовано спитав Метью.

— Агнеса Семпсон померла, — сказав П’єр переляканим голосом. — Її відвезли до Каслхіла в Единбурзі, задушили удавкою, а потім спалили тіло.

— Господи Ісусе, — сказав Метью й пополотнів.

— Хенкок повідомив, що вона була зовсім мертва іще до того, як розпалили багаття. Тому вона вже не могла відчувати болю, — продовжив П’єр. То був незначний акт милосердя, якого засуджена відьма удостоювалася досить рідко. — Вашого листа, мілорде, зачитувати відмовилися. А Хенкоку сказали не втручатися у шотландську політику, бо це прерогатива шотландського короля, й коли він іще раз заявиться до Единбурга, його радо підсмажать на багатті.

— Чому ж мені не вдається вирішити жодну проблему?! — несподівано вибухнув Метью.