Сповідь відьом. Тінь ночі, стр. 77

— Значить, ці легенди про вовкулак є іще однією жалюгідною спробою людей фактично заперечити існування вампірів. — Я скрушно похитала головою.

— Не будь до них такою критичною, Діано. Наразі вони зациклилися на відьмах. Через років сто з гаком настане черга демонів — завдяки реформі психлікарень. А після цього людство напуститься на вампірів, а відьми стануть не більш ніж страшною казочкою, щоб лякати дітей. — Попри жартівливі слова, в голосі Метью звучала тривога.

— Наш сусід зациклений на вовкулаках, а не на відьмах. І якщо існує потенційна загроза того, що таким вовкулакою можуть і визнати й тебе, ти маєш перестати турбуватися за мене і натомість почати турбуватися за себе. До того ж, мине небагато часу, і в наші двері постукає відьма. — Я вперто дотримувалася тієї думки, що для Метью буде дедалі небезпечніше займатися пошуками відьми. Мій чоловік лиховісно блиснув очима, але нічого не сказав. Його вуста залишалися стуленими, аж поки гнів не вгамувався.

— Знаю, тобі страх як кортить бути самостійною й незалежною, але пообіцяй мені, що коли наступного разу ти вирішиш взяти справи у свої руки, спершу порадишся зі мною. — Реакція Метью була значно спокійнішою, ніж я передбачала.

— Тільки, якщо ти погодишся дослухaтися до моїх аргументів. За тобою стежать, Метью. Я в цьому не сумніваюся, і Мері Сідней також. Займайся справами королеви та нинішньою ситуацією в Шотландії, а я займуся цим сама.

Коли ж він розкрив рота, щоб заперечити, я похитала головою.

— Слухай мене. Прийде відьма. Це я тобі обіцяю.

Наступного дня Метью чекав мене в просторій мансарді Мері в замку Бейнардс. Він стояв, із веселою цікавістю витріщаючись на Темзу. Коли я увійшла, він обернувся і посміхнувся, побачивши на мені середньовічний різновид сучасного лабораторного халата, накинутого поверх корсажа та спідниць.

— Наразі Мері не може залишити свій експеримент. Каже, що в понеділок зможе звільнитися якраз вчасно до обіду. — Я оповила його шию руками і міцно поцілувала. Метью аж позадкував.

— А чому від тебе пахне оцтом?

— Мері ним миється. Він очищує руки краще за мило.

— Із мого дому ти вийшла, поширюючи солодкий аромат хліба з медом, а графиня Пемброкська знову зробила з тебе солоний огірок. — Метью встромив свого носа мені під вухо. І задоволено зітхнув. — Я знав, що знайду місце, куди оцет не зміг добратися.

— Метью, — збентежено пробурмотіла я. Позаду нас стояла Джоана, служниця графині.

— Ти поводишся, як манірна й цнотлива вікторіанка, а не як відверта й непристойна представниця Єлизаветинської доби, — сказав Метью і розсміявся. Іще раз ніжно поцілувавши мене в шию, він випрямився. — Як ти провела день?

— А ти бачив лабораторію Мері? — Змінивши безформний «халат» на свою накидку, я відіслала Джоану займатися своєю роботою. — Вона повністю зайняла під неї одну з веж замку і розмалювала її стіни зображеннями філософського каменя. Це все одно, що працювати всередині сувою Ріплі! Я бачила один його примірник, але він має лише двадцять футів завдовжки. А фрески Мері вдвічі більші. І тому мені було важко зосередитися на роботі.

— А який експеримент ви ставили?

— Полювали за зеленим левом, — гордовито повідомила я, маючи на увазі ту стадію алхімічного процесу, під час якої два кислотні розчини, поєднуючись, утворювали приголомшливо гарні трансформації кольорів. — Ми його ледь не піймали. Але потім щось пішло не так, і колба вибухнула. Це було фантастично!

— Я дуже радий, що ти не працюєш у моїй лабораторії. Узагалі-то, коли працюєш з азотною кислотою, слід намагатися уникати вибухів. Наступного разу могли б зайнятися чимось менш небезпечним, скажімо, дистиляцією трояндової води. — Очі Метью підозріло звузилися. — А зі ртуттю ви не працювали?

— Не хвилюйся. Я не зроблю нічого, що може завдати шкоди нашій дитині, — виклично сказала я.

— Кожного разу, коли я висловлюю занепокоєння твоїм здоров’ям та благополуччям, тобі починає здаватися, наче мене турбує дещо інше, — нахмурився Метью. Темна борода й вуса, до яких я й досі не могла звикнути, робили вираз його обличчя іще суворішим, але мені не хотілося з ним сперечатися.

— Вибач, — сказала я, швидко міняючи тему. — Наступного тижня ми збираємося наколотити свіжу порцію prima materia — первісної матерії. До її складу входитиме ртуть, але обіцяю тобі, що я до неї не доторкнуся. Мері хоче перевірити, чи не розкладеться та прима матерія на алхімічну жабу до кінця січня.

— Веселенький початок нового року, — сказав Метью, поправляючи накидку на моїх плечах.

— А куди це ти так пильно вдивлявся? — поцікавилася я, і собі визирнувши з вікна.

— Напередодні Нового року хтось хоче організувати святкове багаття по той бік ріки. Щойно фургон вирушає за новою партією дров, як місцеві мешканці цуплять те, що вже привезено. Щогодини купа стає дедалі меншою. Сізіфів труд, та й годі.

— Мері сказала, що завтра ніхто не працюватиме. Ага, і не забудь сказати Франсуазі, щоб вона купила більше хліба і замочила його в молоці з медом, щоб встиг розм’якнути до суботнього ранку. Мабуть, Мері непокоїться, що у домі, де керують вампіри, я помру з голоду.

— Леді Пемброк дотримується політики «нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу, нічого нікому не скажу» в тому, що стосується створінь та їхніх звичок, — зазначив Метью.

— Невже вона жодного разу не згадала про свої зіпсовані черевички? — недовірливо спитала я.

— Мері Сідней уникає проблем точнісінько так, як це робила її мати: заплющує очі на всяку неприємну правду. Жінкам із родини Дадлі доводилося це робити.

— Дадлі? — нахмурилася я. То була родина сумнозвісних порушників спокою і скандалістів, абсолютно не схожих на спокійну й чемну Мері.

— Матір’ю леді Пемброк була Мері Дадлі, приятелька її величності та сестра одного з фаворитів королеви — Роберта. — Рот Метью скорчила гримаса. — Вона була талановитою, як і її донька. Мері Дадлі наповнила голову доньки всілякими ідеями так, що там вже не лишилося місця для відомостей про зраду батька і про хибні кроки її брата. Підчепивши від нашої славної правительки віспу, Мері Дадлі ніколи не наважувалася зізнатися самій собі, що і королева, і власний чоловік стали уникати її товариства через спотворене обличчя.

Я приголомшено зупинилася.

— І що ж із нею сталося?

— Вона померла в горі й самотності, як і більшість її попередниць із родини Дадлі. Найбільшим тріумфом її життя стало те, що вона видала заміж свою п’ятнадцятирічну доньку за сорокарічного графа Пемброкського.

— Мері Сідней стала нареченою в п’ятнадцять років? — Розумна й жвава жінка керувала величезним господарством, виховувала зграю енергійних дітей і заповзято займалася алхімічними експериментами — і все це робилося легко, без видимих зусиль.

І тепер я збагнула, як їй це вдавалося. Леді Пемброк була молодшою за мене на кілька років, але в тридцятирічному віці вже встигла проморочитися з цими обов’язками половину свого життя.

— Так. Але мати забезпечила її всіма інструментами, необхідними для виживання: залізною дисципліною, глибоким почуттям обов’язку, найкращою освітою, яку тільки можна було отримати за гроші, любов’ю до поезії та пристрастю до алхімії.

Я торкнулася свого корсажа і замислилася про життя, яке в мені зростало. Які ж інструменти знадобляться йому, щоб вижити у цьому світі?

Дорогою додому ми говорили про хімію. Метью пояснював, що кристали, які Мері виводила, наче квочка курчат, були окисленою залізною рудою, і що згодом слід перегнати їх у колбі, щоб отримати сірчану кислоту. Та мене завше більше цікавив символізм алхімії, аніж її практичні аспекти, однак день, проведений у лабораторії графині Пемброкської, продемонстрував, наскільки інтригуючим може бути зв’язок між першим та другим.

Невдовзі ми благополучно добралися до «Оленя й Корони», і я сиділа, сьорбаючи гарячий узвар із м’яти та лимонного бальзаму. Виявилося, що в Єлизаветинську епоху чаї вже існували, але винятково трав’яні. Щось розповідаючи про Мері, я раптом помітила, що Метью посміхнувся.