Сповідь відьом. Тінь ночі, стр. 61

— Прощавай, Філіпе, — прошепотіла я на вітер, сподіваючись, що він почує.

14

-Ізабо? Що ти робиш? З тобою все гаразд?

— Аякже! — Зігнувши докупи обкладинки безцінної стародавньої книги, вона перевернула її і почала трясти.

Емілі Мазер із сумнівом поглянула на Ізабо. Бібліотека перебувала в стані повного хаосу. Решта шато блищала чистотою мов нова копійка, але ця кімната мала такий вигляд, немов нею щойно промчав смерч. Скрізь валялися книги. Наче хтось навмисне повитягував їх із полиць і порозкидав куди тільки можна було.

— Воно має бути десь тут. Він мав знати, що діти будуть разом. — Відкинувши випотрошену книгу, Ізабо простягнула руку за наступною. Емілі з її душею бібліотекарки було боляче дивитися, як над книгами отак знущаються.

— Не розумію — що ти шукаєш? — Піднявши кинутий фоліант, вона лагідно й обережно закрила його.

— Метью й Діана збиралися вирушити в 1590 рік. Тоді я була не вдома, а в Трірі. Філіп неодмінно мав дізнатися про нову дружину Метью і залишити мені про це звістку. — Волосся Ізабо, закривши майже все її обличчя, опускалося хвилями ледь не до талії. Вона роздратовано зібрала його в жмут і відкинула геть, щоб не заважало. Ретельно обдивившись корінець та сторінки своєї останньої жертви, вона розрізала останній аркуш гострим нігтем свого вказівного пальця. І, нічого не знайшовши, аж загарчала з досади.

— Але ж це книги, а не листи, — обережно зауважила Емілі. Вона не надто добре знала Ізабо, але досить добре пам’ятала моторошні розповіді про те, що витворяла мати Метью, перебуваючи в Трірі та інших місцях. «Матріарх» родини де Клермонів не була великою прихильницею відьом, і хоча Діана й довіряла цій жінці, Емілі все одно ставилася до неї з пересторогою.

— Я шукаю не листа. Ми ховали один одному послання серед сторінок книг. Коли він помер, я переглянула кожен том у бібліотеці, бажаючи знайти все, що нагадувало б мені про нього. Але, скоріш за все, я щось прогледіла.

— А, може, його там і не було на той момент, — озвався хрипкий голос із темного закутка біля дверей. Руде волосся Сари Бішоп було скуйовджене, а обличчя — біле мов крейда через тривогу й недосипання. — Коли Марта це побачить, у неї буде приступ. Добре, що Діани поруч немає. Вона б своєю лекцією про те, як слід зберігати книги, довела б тебе до стану отупіння. — Кішка на ім’я Табіта, яка всюди ні на крок не відходила від відьми, прожогом шмигнула у неї під ногами.

Тепер настала черга Ізабо здивуватися.

— Що ти хочеш сказати, Саро?

— Час — штука непевна й підступна. Навіть якщо все пішло згідно з планом, і Діана занесла Метью до першого дня листопада 1590 року, цілком може бути, що ще надто рано шукати звістку від твого чоловіка. А раніше ти його просто не змогла б знайти, бо тоді Філіп ще не встиг зустрітися з моєю небогою. — Сара ненадовго замовкла, а потім продовжила: — Гадаю, що Табіта зараз гризе саме ту книгу.

Табіта, втішена тим, що опинилася в домі з великою кількістю мишей та не меншою кількістю темних закутків, де можна було переховуватися, нещодавно захопилася дослідженнями меблів, штор та фіранок. Зараз вона сиділа на краєчку однієї з полиць бібліотеки й замріяно гризла куточок книжки в шкіряній обкладинці.

— Kako gati! — скрикнула Ізабо, кидаючись до полиць. — Це ж одна з улюблених книжок Діани!

Табіта, яка ніколи не уникала конфронтації з іншим хижаком, за винятком Міріам, сильно вдарила книгу лапою, і та впала на підлогу. Кішка стрибонула вниз слідком, а потім стала, спершись на книгу передніми лапками, мов той лев, що охороняє цінну здобич.

— Це ілюстрована книга з алхімії, — зазначила Сара, забираючи манускрипт з-під кішки й гортаючи сторінки. Принюхавшись до обкладинки, вона сказала:

— Недивно, що Табіті забажалося пожувати її. Бо ця книга пахне м’ятою та шкірою, точнісінько як її улюблена іграшка.

На підлогу впав квадратик аркуша, складений учетверо. Залишившись без книги, Табіта схопила його своїми гострими зубками і тишком-нишком позадкувала до дверей.

Та Ізабо вже чекала на неї. Ухопивши Табіту за шкірку, вона висмикнула папірець з її зубів. А потім цьомкнула отетерілу кішку прямо у носа.

— Розумненька кицька. На вечерю матимеш рибку.

— Оце і є те, що ти шукала? — спитала Емілі, оглядаючи папірець. Він аж ніяк не виглядав вартим того, щоб через нього треба перевертати бібліотеку догори ногами.

Відповідь Ізабо була очевидною з того, як вона повелася зі знахідкою. Вона обережно розгорнула його, і він перетворився на п’ятидюймовий квадрат товстого паперу, густо списаний з обох сторін якимись символами.

— Він написаний якимось шифром, — сказала Сара. Узявши окуляри у смугастій, мов зебра, оправі, які висіли на мотузці у неї на шиї, вона насунула їх на носа, щоб краще придивитися.

— Ніякий це не шифр. Це грецька мова, — заперечила Ізабо, розгладжуючи аркуш тремтячими руками.

— І про що ж там ідеться? — поцікавилася Сара.

— Саро! — докірливо кинула їй Емілі. — Помовч! Це приватний лист.

— Цей лист — від Філіпа. Він бачився з ними, — схвильовано видихнула Ізабо, бігаючи очима по рядках тексту. Вона аж руку приклала до рота, а почуття полегшення, що відбилося на її обличчі, враз змінилося величезним здивуванням.

Сара чекала, поки вампірка скінчить читати. Це зайняло в Ізабо дві хвилини, що було майже вдвічі швидше, ніж розраховувала Сара.

— Ну, і як?

— Вони були з ним на свята.

«Уранці на Різдво Христове я попрощався з твоїм сином. Нарешті він щасливий, бо спарувався з жінкою, яка у всьому нагадує богиню і гідна його кохання», — прочитала вголос Ізабо.

— А ти впевнена, що він мав на увазі саме Діану та Метью? — Емілі ці рядки видалися якимись навдивовижу офіційними та маловиразними як для листування між чоловіком та дружиною.

— Так. Метью завжди був нашою проблемною дитиною, і ми постійно за нього турбувалися, хоча його брати та сестри потрапляли у ще гірші халепи. Моїм єдиним бажанням було побачити Метью щасливим.

— А згадка про «жінку, котра у всьому нагадує богиню» є, на мою думку, цілком прозорою і недвозначною, — погодилася Сара. — Не міг же він назвати Діану на ім’я і вказати при цьому, що вона відьма! Бо цілком могло статися, що цей лист міг потрапити й до чужих рук. От він і перестрахувався.

— Це іще не все, — продовжила Ізабо. — «Доля й досі має змогу і силу дивувати нас, моя розумнице. Боюся, попереду нас чекають важкі часи. У той нетривалий період, що залишився у моєму розпорядженні, я спробую зробити все, що зможу, щоб гарантувати безпеку твою і наших дітей та онуків — тих, ким уже маємо щастя втішатися, а також іще ненароджених».

Сара спитала, стиха вилаявшись:

— Ненароджених — я правильно зрозуміла? Чи «незроблених»?

— Так, ненароджених, — прошепотіла Ізабо. — Філіп завжди ретельно підбирає слова.

— Значить, цим він хотів щось сказати нам про Діану та Метью, — зробила висновок Сара.

Ізабо стомлено всілася на софу.

— Колись дуже-дуже давно ходили чутки про створіння, які відрізнялися від решти створінь. Вони були безсмертними і водночас могутніми. Приблизно в той час, коли вперше була підписана угода, дехто стверджував, начебто якась відьма народила дитинча, яке, подібно до вампіра, плакало кривавими слізьми. І кожного разу, коли воно робило це, з моря налітали люті вітри.

— Я ще ніколи про це не чула, — мовила Емілі й нахмурилася.

— Від цієї розповіді легковажно відмахнулися, як від чергового міфу, навмисне вигаданого для того, щоб сіяти страх серед створінь. Мало хто з нас зараз пам’ятає про це, а тих, хто вірить, що це можливо, іще менше. — Ізабо торкнулася листа, який лежав у неї на колінах. — Але ж Філіп знав, що це правда.

— Що — правда?

— Те, що відьма народила маньясанга. Бідолашне дитя страждало від голоду. Відьмина родина забрала в неї хлопчика і відмовилася годувати його кров’ю, вважаючи, що коли будуть силоміць годувати його молоком, то він не стане одним із нас.