Сповідь відьом. Тінь ночі, стр. 172

Щойно взявши клаптик у руки, Шекспір упізнав знайомий почерк. Волосся на його потилиці стало дибки. То було послання від мертвого.

— А коли пан Марлоу дав оце тобі? — різко спитав Шекспір.

— Він мені цього не давав, пане Шекспір. — Як і завжди, Енні не наважилася збрехати. Інших характерних рис відьми їй бракувало, але цей брак компенсувався надлишком чесності. — Ця записка була схована. Отець Габбард знайшов її і віддав мені. Як він сказав — «на пам’ять».

— А ти знайшла оце вже після того, як помер Марлоу? — свербіж у потилиці драматурга враз пом’якшився припливом гострого інтересу.

— Так, — прошепотіла Енні.

— Тоді нехай ця записка залишиться у мене, і я зберігатиму її для тебе. Так надійніше.

— Звичайно. — Її повіки тривожно заблимали, коли вона побачила, як останні слова Крістофера Марлоу зникли, затиснуті в кулаці її господаря.

— Іди займайся своєю справою, Енні. — Дочекавшись, коли його служниця пішла за новими ганчірками та водою, Шекспір пробіг очима рядки.

Чорне — символ пристрасного марного кохання,
Воно — відтінок демонів,
Воно — примара ночі.

Шекспір зітхнув. До нього ніколи не доходив той рваний віршовий розмір, яким полюбляв користуватися Кіт. А його меланхолійний гумор та хворобливі фантазії були надмірними навіть для нинішніх безпросвітно сумних часів. Від них слухачам ставало бентежно й некомфортно, бо в Лондоні й так була висока смертність. Він задумливо повертів перо.

«Символ пристрасного марного кохання». Шекспір зневажливо пирхнув. Це пристрасне кохання у нього вже в печінках сиділо, але публіці, здавалося, ця тема завжди імпонувала, і вона від цього ніколи не втомлювалася. Він викреслив слова і замінив їх одним-єдиним, односкладовим, яке краще передавало те, що він цієї миті відчував.

«Демони». Від успіху Кітового «Фауста» його й досі тіпало. Шекспір не мав таланту писати про створіння, що знаходяться поза межами природного й зрозумілого. Йому було значно комфортніше зі звичайними недосконалими смертними, які борсаються в тенетах долі. Інколи йому здавалося, що він і сам би зміг написати добру історію про привидів. Наприклад, про зневаженого й зганьбленого батька, привид якого переслідує сина. Шекспір аж здригнувся. Із його рідного батька мій би вийти жахливий привид, якби Господу остогидла його пика і Він вирішив би звести з ним остаточні рахунки. Драматург викреслив щойно написане лайливе слово і замінив його іншими.

«Примара ночі». Який же кволий та передбачуваний кінець вірша! Точнісінько в стилі Джорджа Чепмена, якому часто бракує уяви та оригінальності. Але який же кращий варіант тут можна запропонувати? Він викреслив іще одне слово і поверх нього написав «гримаса». Гримаса ночі. Якось недоладно вийшло. Знову щось не те. Він знову закреслив і знову написав: Шапка. А це взагалі ні в які ворота не лізе.

Шекспір знічев’я подумав про долю Марлоу та його друзів, які стали тепер такими ж незначущими й безтілесними, як і ті привиди, про яких писав Кіт. Генрі Персі втішався рідкісним періодом поблажливості Єлизавети і днював та ночував при її дворі. Рейлі потай одружився і втратив прихильність королеви. Його відправили у провінцію, у Дорсет, де, як сподівалася Єлизавета, йому було гарантовано забуття. Гарріот стирчав у якомусь відлюдному місці і, напевне, нидів над якимись математичними головоломками або витріщався на небеса, як отой схиблений Робін Гудфеллоу. Подейкували, що Чепмен вирушив з якимось завданням від Сесіла до Нідерландів і видає з-під свого пера довжелезні поеми про відьом. А Марлоу нещодавно загинув у Дептфорді, хоча кажуть, що то було вбивство з політичних чи ідейних причин. Може, отой дивний валлієць дізнається більше про цей злочин, бо у той вечір він був у корчмі разом із Марлоу. Ройдон, єдиний по-справжньому впливовий і сильний чоловік, якого коли-небудь зустрічав Шекспір, безслідно щезнув, як у воду впав, разом зі своєю загадковою дружиною влітку 1591 року, і відтоді їх ніхто не бачив.

Єдиним із кола Марлоу, від кого Шекспір і досі регулярно отримував звістки, був отой велетень-шотландець на ім’я Гелоуглас, котрий мав надто владний і статечний вигляд як для звичайного найманця і знав так багато прекрасних казок про фей та ельфів. Саме завдяки Гелоугласу Шекспір мав постійну роботу й дах над головою. У Гелоугласа завжди знаходилася якась робота, що потребувала Шекспірівського таланту як підроблювача документів. Він платив щедро, особливо коли треба було підробити почерк Ройдона на полях тої чи іншої книги або написати лист від його імені та з його підписом.

«Ну й компанія! — подумав Шекспір. — Купа зрадників, атеїстів та кримінальників». Він завагався, і перо на мить зависло над аркушем. А потім він рішуче вивів завершальне слово — воно вийшло товсте й чорне.

Чорне — то є символ пекла,
Темниці барва й школа ночі

Ці рядки вже не можна було назвати твором Марлоу. Завдяки алхімії свого таланту, Шекспір перетворив ідеї померлого в дещо підхоже для простих лондонців, а не для таких небезпечних людей, як Ройдон. І ця переробка зайняла у нього лише кілька хвилин.

Шекспір не відчув жодного докору сумління, змінюючи минуле і, таким чином, переінакшуючи майбутнє. Роль Марлоу на світовій сцені скінчилася, а його, Шекспіра, тільки-но починається. Так влаштований світ, нічого не поробиш.

Задоволений собою, Шекспір поклав клаптик паперу до стосу схожих папірців, притиснутих у кутку його столу собачим черепом. Одного дня він придумає застосування цьому мікроскопічному віршику. Але згодом ним опанували сумніви.

Може, не варто було так похапливо відмовлятися від фрази «символ пристрасного марного кохання». У ній відчувався потенціал — нереалізований потенціал, який чекав, що хтось вивільнить його. Шекспір потягнувся за чистим клаптиком, який він відрізав від частково списаного аркуша, коли зробив чергову і невдалу спробу економити на папері після того, як Енні принесла рахунок від м’ясника.

«Марні зусилля кохання» — вивів він великими літерами.

«Так, — подумав Шекспір, — одного дня я неодмінно знайду йому застосування».

Libri Personae: Персонажі книги

Реальність осіб, позначених отаким чином *, підтверджується істориками.

Розділ 1: Вудсток: Стара Хижка

Діана Бішоп, відьма

Метью де Клермон, відомий як *Ройдон, вампір

*Крістофер Марлоу, демон і драматург

Франсуаза і П’єр, обоє вампіри та слуги

*Джордж Чепмен, автор, якому не бракувало репутації, але бракувало покровителів.

*Томас Гарріот, демон та астроном

*Генрі Персі, граф Нортумберлендський

Сер Волтер Рейлі, авантюрист

Джозеф Бідвел, батько й син — чоботарі.

Пан Сомерс, рукавичник

Удовиця Бітон, хитра зловмисниця

Пан Денфорт, церковник

Гелоуглас, вампір і найманець

*Дейві Гем, відомий як Хенкок, вампір, його напарник-валлієць

Розділ 2: Сеп-Тур і село Сен-Люсьєн

*Кардинал Жойоз, гість у Сен-Мішелі

Ален, вампір і слуга сіра де Клермона

Філіп де Клермон, вампір і володар Сеп-Тура

Шеф, кухар

Катрін, Жеан, Тома й Етьєн — слуги

Марі, яка шиє сукні

Андре Шамп’є, чаклун із Ліона

Розділ 3: Лондон: Блекфраєрс

*Роберт Гоулі, чоботар

*Маргарет Гоулі, його дружина

*Мері Сідней, графиня Пемброкська

Джоан, її служниця

*Ніколас Гільярд, художник-портретист

Пан Праєр, виробник пирогів

*Ричард Філд, друкар

Жаклін Вотроє Філд, його дружина

*Джон Чендлер, власник аптеки біля Барбікан Крос

Амінь Гаплик і Леонард Баюра, вампіри