Дмитро Байда-Вишневецький, стр. 6

Наступна велика козацька експедиція під керівництвом Предслава Лянцкоронського відбулася 1528 року. Цього разу, як вже було зазначено вище, Лянцкоронський діяв спільно з черкаським старостою Євстафієм Дашкевичем. Кількатисячний козацький корпус тоді дійшов до Очакова і став табором під мурами очаківської фортеці, розіславши краєм загони здобичників. Під Очаковом військо Лянцкоронського і Дашкевича витримало кілька атак турецької армії, але з честю довело свою спроможність протистояти атакам бюлюків [2] турецьких аскерів [3] і татарської кавалерії. З великою здобиччю козаки повернулися від Очакова в Україну. Беззаперечне панування Османської імперії в Таврії й Бессарабії захиталось досить відчутно.

Попри всі одержані перемоги Лянцкоронського і Дашкевича, як ми бачимо, навряд чи можна повною мірою вважати козацькими гетьманами. Скоріше, як ми й наголошували, вони були лише прикордонними старостами, котрі періодично використовували козаків для своїх цілей, тобто дій, спрямованих проти турецько — татарської експансії. Однак беззаперечне одне — саме від того часу, коли діяли ці два полководця, козацтво вперше заявило про себе вже не як «селяни з рушницями на плечі і шаблями при боці», що вимушені захищатися від нападників під час роботи у полі. Тепер це вже була потужна військова сила, спроможна організовано діяти на ворожій території. Дмитро Вишневецький, який почав діяти з середини XVI століття, мав можливість зібрати під своїми знаменами перевірене у справі, досвідчене козацьке військо, що й здійснив без зайвих роздумів і зволікань. І, забігаючи наперед, скажемо, що здійснив так, як і личить талановитому полководцю. Походи, у яких він виступав на чолі козацтва, вкрили князя славою, яка не дозволяє потомкам забути його донині, після чотирьох з половиною століть, що пройшли від смерті князя.

Однак перед тим, як перейти до опису походів князя Вишневецького і оповіді про його коротке, але надзвичайно яскраве життя, хотілось би зупинитися на більш детальному аналізі становища Османської імперії і Кримського ханства в XVI столітті. Це дасть нам змогу зрозуміти, з яким ворогом Дмитру Вишневецькому довелось зіткнутися і вступити у нерівну боротьбу, маючи під своїм командуванням козаків.

Османська імперія і Кримське ханство

у XVI сторіччі

Влада турецького султана у час, коли Османська імперія переживала період свого найбільшого розквіту, розповсюджувалась на три континенти — Європу, Азію та Африку. Імперія охопила Анатолію, Балкани, Східне Середземномор'я, Ірак, більшу частину Аравії, майже всю Північну Африку (крім Марокко), й невпинно збільшувалась, справою доводячи теорію, згідно з якою імперія повинна невпинно зростати, якщо вона не бажає розпастися. Султани Осяйної Порти (так османи пихато називали свою державу) увесь час поглядали як на захід, так і на схід, виношуючи плани поглинання все нових і нових територій. До середини XVI століття імперія Османів досягла апогею своєї могутності.

Оттоманська Порта (ще одна назва Османської імперії) включала у себе двадцять один вілаєт [4]. Вілаєти складались з двохсот п'ятдесяти санджаків (повітів). Кількість населення імперії сягнула 25–35 мільйонів, які проживали на шести мільйонах квадратних кілометрів території. Тільки в Стамбулі в XVI столітті налічувалось близько 500 тисяч мешканців. Податкові надходження імперії становили 550 мільйонів акче [5] на рік (не враховуючи військову здобич, що надходила до казни завдяки постійним війнам), а османське військо мало у своєму складі 300 гармат і 400 бойових кораблів. Окрім яничар і загонів, що їх поставляли султану правителі областей, до нього входили десятки тисяч так званих баши — бузуків (люмпенів — добровольців із «невірних», тобто християн), турецьке народне ополчення, а також армії султанських васалів — кримського хана й алжирських піратів.

Завоювання османів теж вражали. У 1453 році під ударами турків упав Константинополь, зупиняючи відлік часу, що його історія виділила на долю Візантійської імперії. Місто, що бачило ще римських імператорів, перетворилось на столицю Осяйної Порти й отримало назву Стамбул. У 1459 році турками була завойована вся Сербія (окрім Белграда, узятого тільки в 1521 році). Сербія повторила сумнуучасть Візантійської імперії й була перетворена в османський вілаєт. У 1460 році турки окупували Афінське герцогство, а слідом за ним майже всю Грецію, за винятком деяких приморських міст, що залишилися під владою Венеції. У 1462 році під ударами османської армії впали острів Лесбос і Валахія, в 1463 році — Боснія. Останнім придбанням імператора Селіма І став Алжир, який в 1516 році захопили алжирські пірати, а в 1518 році їхній ватажок, грізний Хайреддін Барбаросса, визнав себе османським васалом. За це Селім І призначив його своїм бейлербеєм в Алжирі.

Періодом розквіту Османської імперії вважається час від взяття турками Константинополя у 1453 році до двадцятих років XVII століття. Тобто життя князя Дмитра Вишневецького припало на період найбільшої могутності османів. І якщо на початку XV століття армія османів являла себою орду кількістю у 40–50 тисяч вояків, то в середині XVI століття, як ми бачимо, це вже було добре озброєне й навчене чверть — мільйонне військо. Таке зростання чисельності турецької армії пояснити досить легко. Справа в тому, що османи досить успішно асимілювали завойовані раніше народності: тюркські племена Анатолії, греків, слов'ян. З середовища останніх турецькими вояками ставали всі, хто погоджувався пожертвувати християнською вірою заради придбання привілейованого стану. А таких, за свідоцтвами сучасників, було чимало. Балканські народи повинні були платити податок не тільки грошима, але і дітьми, з яких після навернення в іслам виховували яничар [6] — особисту султанську гвардію. На завойованих турками землях батьки часто самі добровільно віддавали своїх дітей турецьким чиновникам, оскільки при дворі падишаха раби (а яничари, як і решта державних службовців Османської імперії, вважалися рабами султана) досягали іноді дуже високого положення. Походження від християнських батьків анітрохи не заважало кар'єрі. Яничари перебували на повному державному утриманні, корилися тільки султанові, мали свій суд, жили в казармах і не одружувалися. Вони останніми вступали в бій, першими ділили здобич, а в разі перемоги їм для розваг передавали на поталу найкращих полонянок. Це була грізна сила, чудово навчена й добре оснащена вогнепальною зброєю. Хоча більшість дослідників визнають, що військова тактика турецьких вояків поступалась європейській тактиці ведення бою, чисельна перевага турків майже завжди вирішувала результат битви на їхню користь.

Царювання Сулеймана І (1520–1566 роки) являло собою період найбільшої військово — територіальної турецької експансії. Першою жертвою султана стала Угорщина — старий ворог османів: у 1521 р. після завзятої баталії угрів вибили з Белграда. Наступний рік ознаменувався грандіозною десантною операцією, в якій брав участь турецький флот, що складався з 400 кораблів і 200 тисяч війська. Турки здобули під час цієї операції острів Родос, яким на той час володіли лицарі Мальтійського ордену — іоанніти. Останні билися відчайдушно. Під час бойовища турки втратили, за різними даними, від 50 до 90 тисяч бійців убитими. Все ж довго протистояти воякам султана госпітальєри, як ще називали іоаннітів, не змогли. У грудні 1522 року фортеця на Родосі впала, а всіх лицарів, що залишалися живими, турки стратили.

Найамбітнішим проектом османських імператорів в Європі стала облога Відня, яка відбулася в вересні—жовтні 1529 року. Тоді атаки стодвадцятитисячної турецької армії, озброєної трьома сотнями гармат, довелось відбивати двадцятитисячному гарнізону Відня. І хоч султан будь — що намагався взяти Відень, доводячи Габсбургам власну силу, під стінами австрійської столиці на нього очікувало цілковите розчарування. Міцні мури, героїзм захисників і холодні осінні дощі перешкодили туркам захопити місто. Втративши 40 тисяч убитими, вояки султана відступили, полонивши при відході десять тисяч християн.