Сімурґ, стр. 16

Цієї ж приблизно миті, і навіть у цьому ж географічному просторі, тільки, можливо, трохи в іншому часі, але розбіжність така мізерна (може, у кілька місяців, чи у рік), що і говорити про неї не варто, одним словом, зовсім поруч з горою, де Казка палить ватру, розфокусований джаз, відштовхуючись ногами від стін, плаває в маленькому підземному арт-барі «У Феді», мовби у вечірньому акваріумі, і якась ексцентрична парочка — дівчинка Фес і хлопчик Андрій — в очікуванні пива, сперечаються про щось, а може, вони просто так емоційно розмовляють, навіть не помічаючи, як зі стелі повільно виплутується, росте, розгортається, спускається все нижче величезна, мов трал, сажалка. Андрій усміхається, усміхається, усміхається, незмиґно дивлячись на роздратовану Фес, через стіл між ними перехиляється кельнерка, торкаючись стрейтчевими персами поверхні стола, міняє попільничку з єдиним недопалком, забирає порожній бокал, але і вона, здається, також впритул не бачить сажалки, вільно проходить крізь чарунки, повторіть, будь ласка, говорить Фес, і мені, з сумнівом докидає Андрій, от я би запросто за кимось прибирала попільнички і обкінчані пивом бокали, мимрить Фес, а я пішов би зараз на повітря, тоді пішли, як, перепитує Андрій, як це пішли, ми ж замовили «павтаріть», а Фес починає реготати, тоді ходімо швидше, і тут сажалка підчіплює їх і тягне вгору, до стелі, помітно, як чарунки сітки ромбами втискаються в одяг цих двох, — з очей мимовільних незацікавлених спостерігачів Фес і Андрій просто зникають, мов дві скалярії, котрих витягли з акваріума сажалкою.

Іскри ростуть з багаття, вогненні бджоли на тонюніх, як міцелій, пуповинках, стеблинах, павутинках, ниточках, ніде нічого не болить цьому світові, далеко внизу антрацитово ріка зблискує, тихої похмурої ночі росте міцелієм, димом, вовною, пара з її теплої незворушної поверхні, струменить і стелеться пасмом, сотається, вихмарюється під вогкою ковдрою низького захмареного неба, і тоді лише це кужеління пари й пара кажанів, темніших від неба, стрімких, наче плювки іскор з вогню — так само на мить пропалюють дірки у повітрі, чорніші за тіні, тільки вони й виказують рух на тлі завмерлих нічних декорацій… довкола все створене з тихого розпорошеного дощу, ніби він собі назвивав гнізд й завис над ними, наче колібрі, і вся ця розкіш нічної передосінньої вологи не брижиться ані подихом…

Перший подув західного вітру зльоту вичісує суху акацієву квітку з Казчиного волосся, і Казка виринає зі своєї прострації. Закурює і озирається навіщось. Небо змінилося. Жовтуватяні хмари, мовби колонія медуз, сунуть, пливуть, сповзаються до центру неба. Молодик сховався чи то за хмарами, чи вже за видноколом. Вітер знов торкає Казчине волосся, немов струни. Жарини вже посивіли і на струни вже не відгукуються мерехтінням свого скляного голосу. Крізь черговий порух вітру по вогких заростях Казка вчуває масний ситий видих. Вітер зеленкувато-синій, а видих — густо-червоний, кольору сирої печінки. Казка зітхає і підводиться, ховаючи до наплічника сигарети. До кишені Казчиної курточки тихою винуватою мишкою залазить манюня вдоволена тінь. Помітивши ключі, тінь вдає, ніби і вона — ключ. А, можливо, вона і є ключ. Коли маленька.

6

Чіл-аут з привидами

На вокзалі вночі, попросивши вогню у якогось бомжа, мимохідь дізнаюся, що у Місті, куди я щойно приїхав, вчора офіційно урочисто закрито останній у країні шкірвендиспансер, довкола чи то Люрезень або Лютень, чи Квітопад, а може, холодний зЛивень чи Грусень — місяці в’їдаються у шкіру, Сезони перетворюються на Час, а Час — суне по своїй колії, як потяг (поїзд), як протяг… піднесений співрозмовником сірник з вогником миттєво видається заразним, і по дорозі до виходу я починаю нервово сахатися від зморених почварливих вокзальних повій, лякатися тіней та нічних пасажирів, їхніх валіз на коліщатках; міркувати: чи виходити мені взагалі у це місто, чи, поки не пізно, кинутись до кас, на платформу й втекти на першому ж потязі будь-куди, усвідомлюю: від усього, крім СНІДу, тепер лікують, а СНІД — це міф, брутальний бізнес на страхові, банальна PR-вакцина смертельного психологічного трутку, фальшивий діагноз, іграшка Збройних Сил Фармакології, просто звичайний спосіб державних наркобариг і політичних кілерів підтримувати рівновагу свого фінансового благополуччя, та від цього мені не легшає: тіні повій, мусорів, кожен з яких — десятий житель країни У, країни мусорів (невже й кожна десята дівка тепер — ментівка?!), спорожнілі бюсти гральних автоматів, — стають дедалі жаскішими, дедалі потужніше провокують й підживлюють мою параною, дедалі більше лякають, у нестямі тікаю крізь двері вокзалу у нічне незнайоме місто, вулиці якого, напевно, захаращені п’яними самотніми безпритульними привидами загиблих в’язнів шкірвена, примусово позбавлених домівки, бідолашними… Годі й сподіватися на відкритість нічних барів: замкнені у своїй провінційній самоті, зачинені, вони приховують або приберігають на урочистий випадок штибу чергового Геловіна свої химерні історії й монологи біля шинквасу — інфернальний відгомін казок братів Грімм залітає до спорожнілої склянки й утворює там крихітний сірий смерч з попелу сподівань молодості… Дрібний неприємний дощ влучає у сигарету, й та починає смердіти вогким тютюном. Я кидаю її у зморшкувату неглибоку калюжу, так і не задовольнивши нікотинового голоду.

Зсередини на шкло порожнього газетного кіоску біля вокзалу наліплено скотчем великий плакат з братами Клічко. Мене це заспокоює так, наче язичника — несподіване споглядання ікони або тотемного стовпа національним героям-визволителям на Площі Вічного Вогню (Вічного Дощу, Вічної Провини): за цими широкими лискучими м’язами, неосяжними спинами нам нічого боятися. Що може трапитись з країною, яка здатна народжувати Велетів, Гладіаторів, Атлантів, Гігантів? Можливо, те, що й з Афінами, чи з Римською імперією? Але ми не в Афінах і не імперія, а я особисто і зараз — у маленькому нічному містечку, де не працює у цей час жоден бар та блукають попід стінами будинків холодні, голодні й до болю тверезі привиди зі скасованого стаціонарного відділення колишнього міського шкірвена.

— Гей, маєш вогонь?

Безсумнівно, це один з осиротілих привидів — людина незрозумілого віку, з ледь вгадуваною статтю (жінка) та непоказною зовнішністю портрета-графіті, майже зведеного нанівець кількома сезонами дощів. Я не помітив, звідки вона з’явилася. Виткалася зі власних слів і дощу?

— На жаль… сам щойно просив на вокзалі…

З вух бляклого привида (ніби чийсь палець накреслив його попелом на чорно-дощовому тлі провінційного містечка) незворушно звисають (намальоване не ворушиться, затям це, сновидо!) хитромудрі дармовиси з дешевого срібла — такі на кічку зазвичай впарюють довірливим незаможним жіночкам під виглядом «справжніх індійських». Темне звивне-в’юнке-покарлючене-вологою волосся майже зливається зі мжичною темрявою.

— Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.

У неї такий глибокий голос, що, якби не цілковита байдужість та відсутність будь-яких натякаючих інтонацій, його можна було би визнати сексапільним. Але голос не має відлуння, наче погано зведений звук, — плаский, без холу.

— Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.

Вираз її зовнішності не змінюється анітрохи.

Саме так, зовнішності у цілому, бо обличчя її не реагує так, як у переважної більшості людей, якоюсь виокремленою мімікою, навіть очі не сприймаються поза контекстом непевної тьмяної постаті.

— Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць. — Говорить вона одноманітно: так падає сам на себе зимової ночі рясний лапатий і вогкий сніг.

— Вибач, але…

Вона не дала мені сказати.

— Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.