Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1, стр. 27
— Слухаю, батьку.
— Займешся тим! Двадцять п’ять нагаїв, але таких, щоб і за місяць Кисіль їх прочитати міг! — Пам’ятай! Він думає, що, як він чернець та ігумен, то все йому вільно! Все вільно, але зраджувати рідний край — ні!
— Все ж таки він чернець та ігумен — відізвався хтось із гурту.
— Забуський!.. — У голосі гетьмана чути було нестримний гнів. — Забуський! Це перша нагорода за зраду. Затям це!
Забуський умовк.
...Дороги вбирає палями, катівні по майданах заводить. Очі вертить!.. Даниле! — звернувся до Нечая.
— Рушаєш завтра вдосвіта! Шляхом на Умань, Немирів, Бар. Заки ми дійдемо до Паволочі, Бар мусиш узяти.
— Заки до Паволочі дійдеш, батьку, Бар буде наш.
— Бар сильна твердиня — завважив дивним голосом Забуський.
Гетьман удруге змірив його очима.
— Тому я Нечая там посилаю, не тебе. Отже, Даниле, заки до Паволочі дійдемо, Бар мусиш узяти.
— Слухаю, батьку.
— ...Золота свобода! Шляхетська сваволя! Привата! Фортуни! Дам я вам ваші фортуни! Дам я вам ваші панства! Лисовець! Пхни посланця до Білої Церкви, до Гирі, щоб, на нас не чекаючи, вже рушив на поміч Кривоносові.
Розсерджений гетьман в одній хвилині порушив цілу Україну, підняв на ноги сотні тисяч, щоб повести їх у нищівний похід.
Вешняк, чигиринський полковник, що любувався в книжках, наблизився до Нечая і промовив шепотом:
— Зевес з Олімпу громи шле...
Гетьман скінчив видавати прикази. Полковники та інші старшини стали збиратися до відходу.
Але гетьман затримав їх.
— Ще одна справа, панове товариство.
Очима шукав по світлиці, поки не спинився на Забуськім.
— Забуський. Які в тебе були справи до Ласка? — Питання вдарило, наче ляскіт батога.
Забуському, хоч який він був і бутний, кров сплила з обличчя.
Після короткої перерви відповів:
— То моя справа.
— Лободо! Склади на сьогодні вечір генеральний суд. Забуський до суду під арештом! Чорното, це твоє діло.
— Слухаю, батьку!
— Але я не слухаю — гукнув, опритомнівши, Забуський. — Я — вільний козак і можу говорити, з ким хочу. — І заки інші вспіли рушитися, він з очима, запаленими гнівом, знайшовся вже біля дверей.
— Тям це, Чорното! — крикнув і повернувся до виходу.
Але вихід не був вільний. Перед ним стояв Нечай. Високий, грізний, з холодним блиском сірих очей. Як молодий орел, що стає до смертельної боротьби.
— Ей же, Забуський! Хочеш уже відійти? Пожди ще хвилину. Може й я маю дещо запитати? Забуський, де є Корнієнко? Ти не знаєш? А, може, не знаєш також, хто насилав горлорізів на мене?
— Уступись, щенюку! — крикнув Забуський, ухопивши за головню шаблі.
Але заки добув її, тяжкий п’ястук Нечая спав, ніби грім, на його голову. Раз і другий. Як підтятий дуб, повалився Забуський на землю під ноги полковників і гетьмана.
Увечері генеральний суд присудив Забуського на смерть за зраду. Присуд мав бути виконаний наступного дня зранку. Вночі Забуський безслідно зник.
Чорнокнижник
Був на Заріччі старий дім, Климівкою званий. Із півдня глибокий бір, що простягався Бог зна, куди, заходив до самих дверей. Від півночі подвір’я переходило зараз же в трясовиння підмоклої долини, де ліниво ворушилась річка Рудавка. На південь, на схід і на захід шумів безкраїй бір. За рікою знову простягався сосновий ліс, серед якого тут і там тулилися вбогі хутори Калин, Лугової та Кушнірів — присілків Загір’я. Через річку, якої береги вкриті були густо шуварами, лучив Климівку з людськими оселями — брід. Довгий, грузький, небезпечний. Від півдня крізь бір не було дороги. Вилися в ньому тільки вузькі стежини, що їх витоптали дикі звірі, заходячи до річки пити воду.
В диких вертепах, серед непрохідних гущавин і зрадливих боліт, стада диких свиней мали свої леговища й криївки. Серед зворів, скель та яруг ведмедиці виводили своїх молодят. На гладких гілляках товстелезних буків безшелесно, скрито підсувалася рись, хитрих підступів повна, чатуючи на лякливі серни.
Бувало взимку, коли голодні вовки збивалися в тічки, небезпечно було виходити з хати. Не раз такі ватаги голодних хижаків уладжували справжні облоги. Тоді з низьких вікон, заслонених віконницями, вилітала іноді стріла з напнятої тятиви, або просувалася цівка старосвітського аркебуза, даючи знак, що в хаті є ще люди, здібні до оборони.
Зате влітку вовки кудись щезали. Тільки дики товкли й толочили жита при вбогих нивках і струнконогі серни випасали зелені збіжжя.
Тому то скрізь, де лише плуг серед лісових гущавин виборов місце, горіли ночами вогні й чергувалися люди, відганяючи шкідників від посіяних хлібів.
Біля самої Климівки не було посівної ріллі. Не родилося тут ні жито, ні жадне інше збіжжя. Тільки між хатою і плотом, що був від річки, звивався вгору на кострубатих тичках зелений хміль. Високий бур’ян укривав подвір’я, бур’ян підходив до чорних стін хати, підходив до самого спорохнявілого порога. На жердці над домом, таким же курним, як і інші, висів забитий орел з опущеними безсило вділ величезними крильми.
Хата не була порожня.
Перед десятьма роками повернувся з довгої мандрівки її власник, Лука Климовський. Повернувся не сам. Приїхав із ним разом старий його слуга Семен. Молодим хлопцем виїхав він із своїм паном Климовським у світ, а повернувся слабосилим, зламаним, дихавичним калікою з дерев’яною кулею замість правої ноги. Де і як утратив Семен ногу, ніхто не знав і не смів питати. З собою привезли вони на двох великих возах безліч різних речей, незнаних нікому, невиданих. Скоро люди пізнали Климовського як знахаря, як людину дивну, нерозгадану, таємничу, що вміла усунути навіть найтяжчу неміч, але що вміла також, як слухи ходили, перемінити хрищеного чоловіка у вовкулаку. З великим тремтінням тільки, зо страхом, що дрібними мурашками бігав поза спиною, зверталися люди до нього за порадою.
Ті, що входили до його хати, різні дива розповідали. Розказували, що бачили там у нього на довгих полицях, розміщених уздовж стін, дивні речі: якісь кості, дивних невиданих звірят, якісь камені, що світили і грали красками райдуги, слої, наповнені зелами, порошками, водами, ящірками, гадюками, різнородне приладдя, товсті, товстенні книги, яких і в церкві не видно. Розказували, що на столі серед дивовижних рурок стояли скла, виповнені живим сріблом; що серед ваг і реторт знаходилась куля з повирізуваними на ній дивоглядними звірами й якимись таємничими, незрозумілими фігурами — знаряддям порозуміння з нечистими силами самого пекла.
Хто не мусів, не приходив сюди ніколи; обминав Климівку далекими дорогами, відмовляючи молитви від нечистої сили.
Тому то, крім одного, тяжко доступного броду, жадна доріжка й жадна стежка не лучила відлюдної Климівки та її відлюдних мешканців із мешканцями Загір’я. Один тільки гість заходив часто до житла цих двох відлюдків, чорнокнижника та його кульгавого слуги, і одну тільки гостю вони радо вітали.
Тією гостею була Христя Олешичівна.
Зі старого, ще либонь боярського, дворища Олешичів, що в самому Загір’ї приховалось недалеко церкви під захист старих лип і кленів, узяла вона під свою опіку отих двох старих відлюдків із Загір’я. Без тієї опіки тяжко було б їм прожити на їхньому безлюдді, бо приноси від хворих і тих, що потребували поради, були дуже скупі.
Коли Христі було років сім, чи вісім, гралась вона раз близько соснового лісу, що доходив аж до брам дворища. Біля неї її батько, пан на Загір’ї та на Заріччі, Олешич приглядався, як вибирають мед із високих липових пнів. Який же жах обхопив батька, коли побачив, що його маленька доня зближається до гадюки, яка висувалася поволі з куща.
— Хрис... — і крик завмер у його горлі. Побачив тільки швидкий рух гадюки, побачив, як вона зачепилася за ногу дівчинки й відпала.
Дівчинка була при конанні, як він привіз Климовського. Климовський тоді тількищо повернувся був із світу. Цілу добу сидів старий при Христі, не відступаючи її, давав ліки, спускав кров, варив усяке зілля й гаддя і давав їй пити, аж нарешті після довгої, довгої, непевної ночі, повної тривоги й страху, заявив на свій власний, нерозгаданий лад: