Орлі, син Орлика, стр. 48

От і згодився, справді…

А може, і ця дрібничка також є виявом волі Божої?!

Розмірковуючи подібним чином, Григорій переступив поріг просторої світлиці. Й одразу ж його оглушив різкий крик:

– Это что ж такое, а?! Это как же понимать-то?!

Комендант московського війська, розквартированого на українських землях, його високоповажність генерал Джеймс Кейт стояв посеред кімнати з налитим кров'ю обличчям і, вирячивши очі, вказував на руки бранця. Зрозумівши, що його все ж таки треба було зв'язати, старшина москаликів витягнувся струнко й жалюгідно забелькотав:

– Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ва-а-а!.. Ше-е-е!..

– Да сами извольте посмотреть, господин генерал, что это такое. К чему кричать только, никак в толк не возьму, – абсолютно спокійно мовив Григорій, торкнувся персня і неквапом розвернув його камінчиком назовні.

Побачивши на руці бранця знак великого майстра масонської ложі англійського статуту, пан комендант жахливо пополотнів [46], здригнувся, відступив на крок, потім ледь чутно промимрив, звертаючись до старшини:

– Пошел вон…

– Я?.. – не повірив власним вухам нещасний москалик.

– Ну не я же! – посміхнувся Григорій і склав долоні певним чином: своєрідний пароль на підтвердження його статусу. Точнісінько, як навчив батько… [47] Генерал Кейт відповів таким самим жестом, абсолютно незрозумілим старшині, та гримнув на нього:

– Вон отсюда, сволочь!

Потім одразу ж лагідно звернувся до нещодавнього бранця, а відтепер високоповажного гостя, вказуючи на стілець біля стіни:

– Присаживайтесь, сделайте одолжение! Как добрались, как себя чувствуете? Не хотите ли с дороги чего перекусить перед ужином?

– Спасибо, не откажусь. Ведь этот мерзавец кормил меня еще утром, – Григорій кивнув на старшину, який плентався до дверей кімнати, ледь пересуваючи неслухняні ватяні ноги. – Впрочем, чего же и взять-то с него, с дубины этой стоеросовой?!

Обидва весело засміялися. Генерал подзвонив. Відштовхнувши старшину, у дверях з'явився хвацький денщик.

– Принеси-ка нам чего-нибудь поесть, – коротко наказав Кейт, підкрутив пишні вуса і знов повернувся до гостя: – Позвольте осведомиться, с какой целью вы посетили наше убогое захолустье и-и-и… В общем, простите за нескромность, но о цели вашего пребывания здесь, так сказать, я обязан быть осведомлен. А то, знаете ли…

Комендант делікатно замовк, проте Григорій одразу ж підхопив весело:

– Вы имеете в виду приказ о моем задержании?

– Совершенно верно!

– А-а-а, не обращайте внимания! – Гість рвучко махнув рукою, немовби відганяючи надокучливу муху. – Все это не более чем происки недоброжелателей. Я тут по делам ордена розенкрейцеров, подыскиваю подходящую кандидатуру провинциального мастера…

У самісінькій глибині очей Джеймса Кейта на мить сяйнуло щось схоже на радість. Посміхнувшися самими куточками рота, Григорій повів далі:

– Но вы же знаєте, что далеко не все там, в Санкт-Петербурге, настроены доброжелательно по отношению к великому делу «вольных каменщиков»…

Комендант співчутливо кивнув і знов підкрутив вуса. Тут денщик заніс великий таріль з фруктами. Гетьманич одразу схопив соковите рум'яне яблуко, із задоволенням відкусив шматочок, проковтнув і продовжив говорити:

– Вот отсюда интриги да козни всяческие – сами понимаете! Потому я и решил отправиться в поездку инкогнито. А так… Путешествие вышло, должен заметить, вполне сносным. Людишки тут мелковаты, разумеется…

– Да уж, это вам не Европа!.. – погодився генерал Кейт.

– Но при этом все же по-своему любопытны. Весьма и весьма любопытны, должен вам заметить – как, к примеру, тот священник, у которого я заночевал позавчера в этом городишке-то… Как бишь его?! Ну-у-у…

Григорій поклацав пальцями, немовби пригадуючи назву селища.

– В Батурине?

– Да-да, благодарю вас – в Батурине, совершенно верно! Прелюбопытнейший, знаете ли, малороссийский тип этот священник! И попотчевал меня знатно. Кстати!..

– Да?..

У цей момент з генерала можна було ліпити алегоричну скульптуру Уваги.

– Я надеюсь, то обстоятельство, что ваши посланцы, так сказать, задержали меня в его милом домишке, не скажется отрицательно на его дальнейшей судьбе? А то, знаете ли, прелюбопытнейший старичок…

– О-о-о, что вы, что вы! – Комендант широко розвів руками. – Разумеется, этот человек никоим образом не пострадает!

– Ну, вот и славно, – кивнув Григорій. – Так о чем это, бишь, я говорил-то?..

– О путешествии по Малороссии с известной целью, – нагадав Кейт.

– Да-да, благодарю вас, генерал! Так я о поездке, совершенно верно. Вот посетил я, знаете ли… этот… как бишь его?! Ах да – Нежин! И знаете, что я вам скажу? Это не просто милый городок, но совершенно благодатный край, знаете ли!..

Глава 8

Доленосні дарунки

1 липня 1759 p. від Р.Х., Франкфурт-на-Майні,

тимчасова квартира одного

з командувачів французького війська —

графа Григора Орлі де Лазіскі

Карета підкотила до парадного входу, і двоє солдатів під наглядом здорованя Кароля почали завантажувати речі.

– Гер генерал, але ж ви ще як слід не долікували рану…

Не відходячи од вікна, Орлі озирнувся на Йоганна Вольфганга, який сидів на дивані та спідлоба дивився на нього.

– Чом ти так вирішив?

– Бо курите шишу через день. А Кароль приносить її, коли вам стає зле…

– Ти спостережливий, – посміхнувся граф.

– Та ну, я це давно вже знаю.

– А хто ще відає про те?

– Не розумію, гер генерал…

– Ти з кимось іще ділився цим спостереженням?

– Я?.. Ні-і-і… – Хлопець зніяковіло знизав плечима.

– Добре, добре, не звертай уваги, це я просто так.

– Пусте, гер генерал. Та й не у тім річ…

– Не хочеш, щоб я їхав звідси?

Під насмішкуватим поглядом графа Йоганн Вольфганг опустив очі додолу.

– Що поробиш, хлопче: таке воно є – життя наше! Спочатку зустрічаємося, потім розбігаємося хто куди… Звикай.

– Я сумуватиму без вас, гер генерал!

– Запевняю, що довго це не триватиме.

– Звідки ви знаєте?

– Ми познайомилися рівно півроку тому, на Різдво.

– Цілих півроку, ого!.. – здивувався хлопчина.

– Всього лише якихось півроку, – Орлі зневажливо махнув рукою. – Пам'ятаєш, як ти нишпорив по каструлях, перевіряючи, що саме їдять месьє французи на свято: жаб чи щось інше? Тоді ще ад'ютант принца Лотаринзького Філіпп спіймав тебе на кухні та приволік у їдальню, як шпигуна-отруювача.

– Таке пригадуєте, гер генерал!..

Йоганн Вольфганг аж зашарівся від сорому й відвернувся.

– Я до того веду, що до минулого Різдва ти якось обходився без мого товариства, обійдешся й відтепер, нічого страшного.

– Ну-у-у… можливо, й обійдуся, – нарешті погодився Йоганн Вольфганг. Хоча й не надто охоче.

– Ось побачиш, так і станеться!

– Але ж я все одно сумуватиму…

Граф лише руками розвів: мовляв, що тут іще скажеш, коли все і без того зрозуміло?!

Знов помовчали.

– Гер генерал…

– Прошу?

– Гер генерал, ви ж воювати їдете?

– Природно! Адже війна триває.

– Як же ви воюватимете, якщо досі не вилікувалися?

Орлі придивився до хлопця уважно, немовби прицінювався до коштовної речі у крамничці ювеліра. Потім пожував губами і повільно процідив:

– Звісно, не можу тобі розповісти про всі причини мого від'їзду докладно… Скажу одне-єдине: ситуація вимагає моєї особистої присутності у військах. Без мене мій корпус…

Проте, не довівши думку до кінця, граф стурбовано мовив:

– Утім, тобі воно і справді ні до чого. Я мушу повернутися саме зараз, до того мене спонукає обов'язок воїна та відданого слуги Його Королівської Величності Луї П'ятнадцятого – от і все, що тобі належить знати!